3095
Януковичу - два
За минулі з дня інаугурації два роки свого президентства глава держави отримав можливість поекспериментувати і зі стабільністю, і з реформами, і з зовнішньополітичною багатовекторністю. Проте ні виконати програму-максимум, ні зберегти високий градус довіри народу новій владі не вдалося.
Все на благо стабільності
З моменту інавгурації четвертого президента незалежної України, яка пройшла 25 лютого 2010 р., минуло два роки. Прийшовши до влади з обіцянками "Почути кожного", Віктор Янукович з перших місяців свого правління почав здійснювати концепцію двох священних "політичних корів" - досягнення стабільності та концентрації на реформах. За цей час стало очевидно, що далеко не все заплановане керівництвом країни виявилося здійснимо - чи то в принципі, чи то в спочатку намічені терміни. І тим не менш, головних успіхів Віктор Федорович досяг все-таки на шляху здобуття горезвісної стабільності - не стільки ситуації в країні, скільки політичної системи. Правда, і тут - із застереженнями.
Головною проблемою останніх років правління Віктора Ющенка не тільки опоненти, а й багато симпатиків попереднього гаранта, вважали відсутність нормальної взаємодії між двома владними таборами - урядовим і президентським. Про готовність убезпечити країну від подібних "розброду і хитань" Віктор Янукович заявив практично відразу ж по приходу до влади. Виконання цього проекту правлячий табір відкладати в довгий ящик не став. Уже на початку березня 2010 року український парламент отримав знамениту "коаліцію тушок", яка консолідувала прихильників нового глави держави ще до того, як Конституційний суд виправдав поповнення більшості не фракціями, а окремими депутатами.
Подальший шлях здобуття політичної стійкості вже був справою техніки. Нова коаліція швидко сформувала уряд, що теж служить яскравим прикладом стабілізаційних ідеалів - як би не змінювалися за ці неповні два роки міністри і віце-прем'єри, але формально мова продовжує йти про Кабінет Миколи Азарова. Розстановка перевірених людей (чимала частина яких на повірку виявилася вихідцями з Донбасу) в керівництві центральних органів влади і на місцях і зміцнення позицій настільки найближчого оточення Віктора Федоровича, що в Україні тепер в ходу поняття "Сім'я", послужили на користь вертикалі, яка дбайливо вибудовується. Стійкості останньої в деяких регіонах посприяли і місцеві вибори-2010, що вперше після тривалої перерви пройшли за змішаною системою. Ну, а на тих "місцях", взяти контроль над якими безпосередньо складно, були використані обхідні шляхи.
Ще одним прикладом стабілізації "по-новому" послужило радикальне рішення київського питання. У 2010 році спочатку на пост заступника "проблемного" мера головного міста країни був делегований міністр ЖКГ Олександр Попов, до початку осені в Києві вирішили не переобирати районні ради, а в листопаді, пам'ятаючи про норми оновленого закону про столицю, Попов зайняв крісло голови КМДА. Уже в 2011-му програма "вичищення" кадрів "молодої команди" обернулася зміною секретаря міськради і розпадом фракції блоку Леоніда Черновецького. І хоча формально мер у Києва все-таки і є, в столиці законсервувалася цілком зручна для центральної влади схема управління, життєздатність і стійкість якої будуть ще перевірені на виборах градоначальника...
Якими б значущими не були зусилля з вибудовування працюючої владної системи, апогеєм стабілізації політичної ситуації, мабуть, все-таки стали події жовтня 2010 року. Тоді КСУ оприлюднив сенсаційне рішення про скасування політреформи-2004. До Віктора Януковича відразу повернулися повноваження Леоніда Кучми, він отримав у повне своє розпорядження вже цілком офіційні важелі управління урядом, а Верховна рада швидко перетворилася на консультативно-декоративний орган, головна функція якого - негайно втілювати в законодавче життя спущені зверху рішення.
Таким чином, повернення до президентсько-парламентської форми правління остаточно закріпило модель управління державою, "зав'язану" на одну людину. Подібна схема дозволяє в кінцевому підсумку "перераховувати" більшу частину досягнень влади на іміджевий "рахунок" глави держави, залишаючи, проте, промахи "на совісті" виконавців.
До числа головних серед цих успіхів правлячого табору належить знову-таки стабілізація - і економічних показників, і спочатку - "зовнішньоекономічного" іміджу, який дозволив повернутися в співпраці з МВФ. У роки правління Віктора Януковича і Миколи Азарова ВВП підріс (що в порівнянні з попередніми кризовими 2008-2009 роками виглядає не надто дивно), інфляція тримається однозначних показників, курс гривні стоїть на місці (правда, ціною помітних зусиль і частини золотовалютних резервів). І незважаючи на те, що Україну можуть чекати дуже непрості часи, що пояснюється і зовнішньоекономічною кон'юнктурою, і внутрішніми проблемами - на кшталт солідних зобов'язань з обслуговування державного боргу - прихильники Віктора Януковича зберігають оптимізм і високо оцінюють його досягнення. "Я вважаю, що в тих умовах, в яких президент працює, дуже важких умовах, умовах світової глибокої кризи, коли падають уряди, падають президенти, падають банки, фінансові системи навіть старих демократій, в цих умовах президент тримає Україну на дуже гідному рівні" , - переконана радник глави держави Ганна Герман.
З подібними трактуваннями опоненти керівництва країни зазвичай не погоджуються. Однак глобальний вплив стабілізуючих процесів потрібно враховувати і тут. Внутрішньополітичні "тиша та гладь" правлячий табір спробував забезпечити максимально просто і ефективно - тривалою ізоляцією частини лідерів опозиції. І нехай кримінальні справи проти колишніх чиновників підносяться лише як закономірний етап боротьби з корупцією, далеко не всі спостерігачі погоджуються з таким трактуванням. Як би там не було, в кінці осені 2011 року Юлія Тимошенко за підсумками "газового" процесу була засуджена на сім років і відправлена в колонію, де вона продовжує знайомитися з матеріалами ще однієї кримінальної справи - часів ЄЕСУ. А заарештований ще в грудні 2010-го Юрій Луценко поки тільки чекає вироку, оприлюднити який суд планує 27 лютого... Але наскільки сильно позбавлення від харизматичних лідерів опозиції, яка тепер намагається об'єднатися в "антивладному" пориві, допоможе передвиборній стабільності - стане відомо тільки за підсумками виборчої кампанії, що наближається.
Реформи реформувалися-реформувалися...
Якщо досягнення стабільності "системного" толку правлячому табору вдалося не так вже й погано, то з курсом на реформи справа заладилася гірше. Спочатку оточення Віктора Януковича мало намір провести курс перетворень, багато з яких Україна потребує вже давно. Проте, в "проміжному" підсумку (чим далі від дня інавгурації, тим наполегливіше в "регіональному" стані нагадують, що гарні реформи за день-місяць-рік не здійснюються) виявилося, що в більшості випадків мова таки йде про напівзаходи. Одні реформи ще толком не почалися (медицини або, приміром, вищої освіти), інші - застопорилися на півдорозі (адміністративна або пенсійна), треті - незважаючи на активну підготовчу роботу на практиці працюють не завжди, не скрізь і не в усьому (як кампанія з дерегуляції), четверті – набрали чинності, але зажадали суттєвого доопрацювання вже в процесі впровадження (податкова або судова), і так далі.
Переконливу ілюстрацію процесу сучасних реформ забезпечило одне з перших перетворювальних починань нинішнього президента. Судова реформа набрала чинності вже влітку 2010 року, проте потім - не без допомоги натяків Венеціанської комісії - частина нововведень (в основному стосуються скорочення повноважень Верховного суду) була скасована. Модель "Поквапилися, але..." на практиці торкнулася більшості вже взятих у реалізацію реформ. Так, яскравим прикладом залишається Податковий кодекс, який спочатку "зі скрипом" приймали, потім - після тривалих протестів підприємців - наприкінці 2010-го ветували, а вже потім - протягом усього 2011 року - коректували в міру необхідності. Причому, якщо спочатку необхідність термінового прийняття нововведень підносилася за схемою "Далі так жити не можна", то потім недоробки законів, які вже набрали чинності, звично пояснювалися "хворобою виконавців", які готують не бозна які закони, і в життя їх потім втілити не можуть.
Однак напівзаходи діяльності, яку все частіше ненав'язливо називають "модернізацією" ("реформи" - все ж слово більш гостре і зобов'язує до нового), актуальності не втрачають. У частині випадків на нововведення Україна наважується практично "з-під палки" (як це було з МВФ-вимогами з приводу пенсійної реформи і, можливо, буде з реформуванням "Нафтогазу"), а потім намагається визначитися, як же жити далі. Причому переконливо визначитися виходить не завжди. В усякому разі, все та ж співпраця з МВФ "заглохла" на півдорозі до вирішення проблем тарифів та бюджету державної нафтогазової корпорації. В інших випадках особливості впровадження реформ виглядають ще цікавіше, оскільки набрання ними чинності практично саботується незацікавленими "реформаторами". Прикладом тому може служити антикорупційний закон. З ініціативою Банкової народні обранці в результаті погодилися, але спочатку вони пом'якшили найбільш незручні норми (наприклад, скоротили потенційну "шкоду" від декларування доходів родичів), а після чого - намагаються максимально відтягнути набрання неприємними новелами чинності - як це відбувається зараз, коли нардепи-"регіонали" звернулися до КСУ з питанням: а чи точно варто починати декларувати витрати вже в цьому році?
Втім, незважаючи на очевидні труднощі - і стратегічні, і тактичні (так, які б зусилля не вкладалися в стабілізацію вертикалі влади, в кінцевому підсумку виявляється, що деякі виконавці президентської волі, починаючи з міністерського рівня, до здійснення реформ все одно виявляються не готові) - відмовлятися від реформеного курсу глава держави не має наміру. Правда, зараз обіцяти звершення по 21 напрямку модернізації з прив'язкою до конкретних термінів в оточенні президента вже не особливо квапляться. Але глобальні перетворення залишаються на порядку денному. А вінцем реформ, мабуть, обіцяє стати підготовка нової версії Конституції, якою повинна зайнятися спеціальна Асамблея під чуйним керівництвом Леоніда Кравчука.
При цьому треба враховувати, що повільний і переривчастий переможний шлях влади до реформ розуміє і приймає далеко не все суспільство. "Податковий Майдан" 2010-го став прикладом перших масштабних протестів проти починань нового керівництва країни. Відтоді Україною пройшла не одна хвиля пікетів і демонстрацій. Обурення народу викликають обіцяні перетворення в різних сферах життя: від освіти і культури до економіки і політики. Однак, як показує практика, за живе українців в першу чергу зачіпає обмеження базових соціальних прав. І якщо перші протести проти пенсійної реформи виглядали ще порівняно скромно, то намір парламентаріїв скоротити привілеї пільговиків викликав значно більше обурення: від череди штурмів "афганцями" будівлі Верховної ради до гучних голодовок "чорнобильців", розгін табору яких в Донецьку закінчився смертю одного з протестуючих.
Непроста економічна ситуація, солідне зростання цін, ймовірне підвищення тарифів - вагомого поліпшення життя кожного вже сьогодні за ці два роки президентській команді добитися так і не вдалося (втім, можновладці, судячи з усього, відчувають себе цілком комфортно). Помітне зростання протестних настроїв призвело до того, що в останні місяці можновладці все частіше заговорюють про необхідність розвернути реформи обличчям до людей. З урахуванням неминучого наближення парламентських виборів такі риторичні "поправки" виглядають цілком логічно. Залишилося тільки з'ясувати, наскільки переконливо вони звучать для виборців. Поки рейтинг і Партії регіонів, і самого президента падає. Згідно з соцдослідженнями, рівень загальної довіри до Віктора Януковича за два роки різко впав: наприклад, за даними соціологічної служби Центру Разумкова, у березні 2010-го дії гаранта не підтримували 29,1 відсотка опитаних, а в грудні 2011-го - вже 64,6 відсотка.
Між векторами
Крім реформ, у деяких спостерігачів питання викликає і доцільність зовнішньоекономічного курсу нинішнього керівництва країни. Практично відразу ж після приходу до влади Віктор Янукович взяв на озброєння ідейні напрацювання часів Леоніда Кучми. І влітку 2010-го Україна урочисто повернулася в часи позаблоковості та багатовекторності.
Офіційна заява на законодавчому рівні того, що з НАТО Києву тепер не по дорозі, на ділі взаємодії України з Альянсом не дуже нашкодила. У всякому разі, не такою мірою, щоб заспокоїти північно-східних сусідів. Так, участь у міжнародних навчаннях "Сі Бриз-2011" американського ракетного крейсера "Монтерей" супроводжувалася різким несхваленням Москви.
Незважаючи на те, що спочатку в Росії вітали прихід Віктора Януковича до влади, сам факт правління "дружнього" президента від "філіппік" Міністерства закордонних справ Росії, що з'являються час від часу, Київ не рятує. Початкова багатовекторність за Януковичем передбачала не тільки ущільнення контактів з "третіми сторонами", на зразок Китаю або країн Латинської Америки, але і підтримка порівняно рівних відносин з Росією і Євросоюзом. Відновлення дружби з Кремлем почалося з воістину високої ноти - підписання в квітні 2010 року "Харківського пакту", який обмінював додаткові 25 років ЧФ РФ в Криму на стодоларову знижку на кожній тисячі "кубів" газу - до взаємного задоволення влади двох держав, яким різкі протести української опозиції в день ратифікації угоди завадою не стали.
Проте пізніше установка "Мир, дружба, дешевий газ" зазнала змін. Складалося враження, що готовність Москви продовжити курс на інтеграцію повного розуміння у Києва так і не знайшла. "Експромт" Володимира Путіна з приводу "Нафтогазпрому" офіційна Україна спочатку прийняла прохолодно. А "митно-союзна" формула "3+1" не сподобалася вже росіянам.
Незважаючи на дружню риторику, впродовж 2011 року взаємовідносини керівництва двох держав ставали все більш напруженими, чому додатково сприяли і "інтеграційна" нечуйність України, і бажання правлячого табору нашої країни неодмінно засудити Юлію Тимошенко за контракти 2009 року. Нарешті, в кінця вересня 2011 року сторони зробили спробу зближення на "газовому" ґрунті. Проте минуло вже майже п'ять місяців, а "віз" інтенсивних переговорів, компроміс в яких маячить на обрії, починаючи з жовтня минулого року, з місця помітно не зрушився. Навпаки, початок 2012 року затьмарився, з одного боку, скандалом з приводу гіпотетичного "перебору" України призначеного для Європи газу, з іншого - черговою торговельною війною - цього разу "сирною". І все ж Віктор Янукович продовжує вірити в можливість "компромісу". Хоча від місяця до місяця все важче стає прогнозувати, у що він обійдеться Україні...
Ще одним приводом для російського невдоволення служило зближення офіційного Києва з Брюсселем. Керівництво Євросоюзу прихід до влади Віктора Януковича вітало з цікавістю: в останні роки правління Віктора Ющенка зволікання у взаємодії багато в чому пояснювалися якраз внутрішньополітичним колапсом в Україні. І дійсно, з перших же місяців правління Віктор Федорович переконливо демонстрував зацікавленість Києва в євроінтеграції - навіть у свій перший закордонний візит новоспечений глава держави попрямував саме в Брюссель, а лише потім - відвідав Москву.
І все ж, незважаючи на непоганий старт, здійснити принциповий прорив за рік-півтора Україні не вдалося. Вирішити всі євроінтеграційні проблеми у 2010 році було практично неможливо. Проте переговори щодо зони вільної торгівлі (нервуючих ідеологів ЗВТ з країнами СНД) в 2011-му увінчалися успіхом. Помітно повільніше, але все-таки просувалися і переговори щодо лібералізації візового режиму. А от з рішенням проблем, що стосуються політичної частини майбутньої Угоди про асоціацію справа заладилася зовсім погано.
Спочатку навіть оптимістично налаштовані європейці попереджали Україну, що повноцінно дружити з ЄС наша держава зможе лише в тому випадку, якщо буде поділяти схожі цінності. І головного удару по взаємодії, який обернувся постійним відкладанням навіть парафування Угоди, на цей раз завдали особливості вітчизняного правосуддя. Корупційні проблеми, погіршення ситуації зі свободою слова, не завжди вільна реалізація українськими громадянами права на вуличні протести - все це турбувало Захід. Але апофеозом взаємонерозуміння стали процеси проти видних екс-чиновників-нині опозиціонерів - в першу чергу, Валерія Іващенка, Юрія Луценка та Юлії Тимошенко. Засудження екс-прем'єра, тривалий арешт колишнього глави МВС, який встиг поголодувати, тривалі скарги на стан здоров'я колись першого заступника міністра оборони - скандальні суди, які експерти вважають головною помилкою нинішньої влади, не пройшли і не проходять для Україні марно. Стосовно очолюваної Віктором Януковичем держави все частіше застосовують вислови на кшталт "Схильність до політично мотивованих переслідувань", втікачам з України надають притулок, в контексті нашої країни все частіше згадують слово "Санкції". Проте рубати з плеча європейці поки не збираються. З одного боку, попереду розгляд скарг переслідуваних Фемідою лідерів опозиції в Європейському суді з прав людини. З іншого - Україні вже не дуже ласкаво пропонують виправити ситуацію - наприклад, відкоректувавши Кримінальний кодекс. Нарешті, з третьої сторони, в Брюсселі, схоже, готові відкласти точку потенційного неповернення до парламентських виборів.
Саме передвиборна кампанія, яка припаде на середину каденції Віктора Януковича, обіцяє стати головною "бойовою" перевіркою правління нинішнього глави держави. Організація виборів та їх результат покаже, наскільки успішно оточення гаранта стабілізувало ситуацію - якщо не в країні, то хоча б "вздовж" владної вертикалі. Ступінь лояльності виборців дозволить оцінити, наскільки українці перейнялися затіяними, але поки ще толком не реалізованими реформами. Рівень протидії опозиції продемонструє, чи може нинішня політменшість переконливо протистояти більшості, яка закріпилася. А головне, перебіг кампанії, ймовірно, дозволить оцінити на практиці ефективність, стійкість і перспективність тієї однополярної системи, яку Віктор Янукович дбайливо вибудовував всі ці два роки.
Ксенія Сокульська
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
