797
Мерам закритий доступ до президента, або Чому не йдуть реформи
— Казна та Політика
Всі торішні, та й нинішня, спроби донести безпосередньо до президента інформацію про реальну ситуацію в державі виявилися марними. Вище чиновництво в АП вперто не бажає організувати зустріч міських голів з президентом на тему, яка заважає нам і нашій державі динамічно розвиватися. У той час як ніякий офіційний захід з високою трибуною і написаними на папірці промовами не замінить відкритої і чесної розмови за одним столом.
У зв'язку з цим сподіваюся, що запропонований нижче публічний аналіз стану місцевого самоврядування в Україні, його місії в економічному розвитку держави змусить багатьох задуматися.
З іншого боку - ця інформація може стати застереженням на випадок можливого пошуку "ворогів народу", оскільки не виключено, що одним з них традиційно виявиться місцеве самоврядування. Хоча в багатьох країнах світу роль місцевого самоврядування зовсім інша.
Але про все по порядку.
Чи здогадуємося ми, чому вожді суперцентралізованого Радянського Союзу з такою регулярністю оголошували масштабні комсомольські будови - ДніпроГЕС, Магнітку, БАМ, а також освоєння цілини тощо? Чи замислювалися, чому керівники суперцентралізованого Китаю ввели вільні економічні зони? Чи знаємо, як пережили останню економічну кризу країни Скандинавії або хоча б Польща? Напевно, ні. Тому що обізнані люди ніколи б не рубали сук, на якому сидять, - а у нас рубають, аж тріски летять.
Навіть соціалістичним супердержавам виживати вдавалося лише за рахунок локальних свобод. Напевно, їм пощастило, що поруч з тими, хто приймає (або приймав) рішення, були ті, хто знав, що, за законами Всесвіту, розвиток - це створення свобод. Парадокс - диктатура і свобода? Ні - просто неминучість. Бо чи може спутаний кінь бігти галопом? Очевидно, що ні. Чи може розвиватися економіка держави, коли законами і чиновництвом сплутані всі ініціативи? Теж ні. Так чого ж ми чекаємо? Чому світова історія нічому не навчила Україну? Зрозуміло ж, що авральні молодіжні будівництва в Союзі, вільні економічні зони в Китаї і європейське місцеве самоврядування - різні за формою, однакові по суті. В їх основі - свобода від держчиновництва, ініціатива і націленість на конкретний результат.
Універсальним і масовим прикладом "розкріпачення" свобод та ініціатив в демократичній країні є місцеве самоврядування, в його європейському розумінні. Воно не в одній країні довело свою ефективність. Ефективність не тільки в економічному розвитку держави, а й у збереженні цілісності країни, а головне - в поліпшенні якості життя громадян. Могло б і нам прислужитися. Могло б... Але що воно таке - місцеве самоврядування по-європейськи? Перш за все, цивілізовані стандарти життя людей. Це коли в крані вода краща, ніж у нас в недешевих бутлях; коли смітники, вибачте, не смердять; коли тротуари миють шампунем; коли в чистому громадському транспорті люди їздять сидячи; коли газ в квартирі горить блакитним полум'ям, а платити потрібно не за кубічні метри, а за тепловіддачу цього газу, і багато іншого.
Люди добрі, це не байки, це - реальне життя громадян і робота на них органів влади. На жаль, не у нас. Українцям іноді навіть важко зрозуміти, що таке можливо, а європейці не можуть уявити, що може бути інакше. Так в чому справа? Справа в різниці можливостей європейського та українського місцевого самоврядування.
Нам майже 15 років (з часу прийняття Конституції в 1996-му) обіцяли реформу місцевого самоврядування. Зауважте, закладену в Основний Закон країни. Коли повноваження реалізуються, а бюджет гарантує їх виконання. Коли люди самі будують своє життя і реально впливають на рішення влади в своєму селі чи місті. Коли мерам не потрібно канючити гроші у високих кабінетах. Не вилазячи при тому з боргів перед центром, який на виборах обов'язково про це нагадає. Асоціація міст України (АМУ) неодноразово ініціювала і готувала спільно з Мінрегіонбудом концепції і закони в рамках реформи. Останній варіант
2009 року навіть був узгоджений з усіма європейськими установами. І що з того? Потім почали все з початку. І вже третій рік не можемо визначитися з черговою концепцією. Але, панове, скільки можна?!
Уже чую щире обурення моїх опонентів, які стверджують, що така горизонтальна реформа дуже складна не тільки в написанні її, а й у реалізації. Оскільки вона стосується і адміністративно-територіальної складової. Тут, мовляв, поспішиш - людей насмішиш. І справу треба починати з нової фінансової політики щодо регіонів. Економіка, а не повноваження - в основі всього. І ми за те. Але адміністративно-територіальна реформа покликана не ламати механізми, які ефективно працюють, а навпаки - їх узаконити. Влада тоді є владою, коли вона, крім повноважень, має ще й ресурс на їх реалізацію. Але коли ресурс громади не забезпечує навіть зарплату голові, то що така влада може хорошого зробити громаді?
А тепер поглянемо, яку нам пропонують нову фінансову політику.
Бюджет. Сфера ЖКГ. Заплановані витрати з державного бюджету в 2012 році зростуть на 41,7 млрд. грн. Тим часом витрати 2012 року на житлово-комунальне господарство зменшаться на 4 млрд. грн. Невже у нас в комуналці так стало класно, що вкрай необхідно було зменшувати витрати? Невже проведена реформа ЖКГ, яка і дозволила оптимізувати витрати за рахунок вкладень залучених інвесторів? Та ні, справи ще гірші, ніж були в 2010 році. У нашого уряду просто пріоритети інші. А як же тепло в будинках, якісна вода в крані, чисті від снігу дороги, новий тролейбус, все те, чого нам не вистачає щодня? Адже ми все ще хочемо, щоб все це у нас було, і не гірше, ніж у сусідів? Так? Більше того, публічно на вищому рівні вимагаємо цього від місцевої влади.
Тим часом уряд, крім зменшення прямого фінансування ЖКГ, ще в минулому році підвищив ціни для комунальних підприємств на газ - на 50%, на електроенергію - на 25%, а також на 19% - зарплату їхнім працівникам. Як наслідок - тарифи, що діють сьогодні, покривають лише 60% собівартості. Тобто логічно передбачити, що різницю 40%, а це 7 (!) млрд. грн., повинен хтось покрити. Населення бідне, не може. Місцеве самоврядування? Про його можливості - далі. Тоді, і це передбачено українським законодавством, хто підвищив ціни, той і повинен компенсувати комунальним підприємствам різницю між тарифом і собівартістю. Тобто держава. Але якщо ви думаєте, що в державному бюджеті передбачена сума 7 млрд. грн. на компенсацію, то ви дуже помиляєтеся.
Наші міста очікували також зі зростання витрат цього року на
41,7 млрд. грн. побачити:
- 1,8 млрд. грн. на будівництво житла для черговиків;
- 1 млрд. грн. на встановлення лічильників тепла і води, щоб знати, за що платимо;
- 458 млн. грн. на заміну енерговитратних газових котлів;
- 525 млн. грн. на капітальний ремонт будинків;
- 1,5 млрд. грн. на ремонт і модернізацію очисних споруд;
- 1,9 млрд. грн. на ремонт і заміну ліфтів;
- 125 млн. грн. на капітальний ремонт гуртожитків;
- 320 млн. грн. на придбання нового електротранспорту;
- 700 млн. грн. на компенсацію втрат за подачу води в маловодні регіони;
- 100 млн. грн. для будівництва соціального житла тощо.
З'ясувалося, що все це нам не потрібно, а тому в бюджеті на цей рік на зазначені статті не передбачено ні копійки. Може, хтось думає, що місцеве самоврядування в Україні таке багате, що саме компенсує різницю в тарифах минулого року - 7 млрд. грн.? Як і в 12 млрд. грн. нинішнього року, яка накопичиться, якщо з тарифами нічого не будемо робити? А також самостійно, за допомогою чарівної палички, профінансує витрати, перелічені вище?
Але йдемо далі. Знову про можливості. Так, державним бюджетом на 2012 рік передбачено на бюджет розвитку 5 млрд. грн. Це при тому, що у місцевого самоврядування основних фондів - на 500 млрд. грн., тобто (вловлюєте?) оновити їх з таким фінансуванням можна буде через 100 (!) років. Зауважу, що основні фонди місцевого самоврядування оновлюються в країнах Європи в середньому кожні сім років. А нам, щоб замінити ліфти, тролейбуси або капітально відремонтувати житловий фонд, треба чекати 100 років!
Другий, і останній ресурс місцевого самоврядування в 2012 році - це 12 млрд. грн. на виконання своїх повноважень. Але з них 7,5 млрд. грн. (63%) доведеться переадресувати на зарплату працівникам освіти, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, оскільки в державному бюджеті їх не додали. Тобто залишається 4,5 млрд. грн. і плюс 5 млрд. грн. з бюджету розвитку, взагалі - 9,5 млрд. грн. на рік (200 грн. на особу). Цих грошей не вистачить навіть на те, щоб покрити борги комунальних підприємств (17 млрд. грн. за два роки)!
А що накажете робити з іншими витратами, без яких не обійтися, якщо ми хочемо, щоб наші міста функціонували? Де взяти кошти на прибирання вулиць від сміття та снігу, освітлення міста, заміну ліфтів, ремонт дахів і будинків, будівництво квартир для черговиків, обігрів лікарень і шкіл, харчування дітей в садках і школах, утримання і заміну тролейбусів і трамваїв?.. А це нікого в Українській державі не турбує. На відміну від європейської.
На які кошти живуть міста в Євросоюзі? На утримання і розвиток міської інфраструктури, наприклад, у Данії витрачається 62 тис. грн. в розрахунку на одного жителя (в 310 разів більше, ніж в Україні), в Швеції - 44 тис. грн. (в 220 разів), в Польщі - 5600 грн. (в 28 разів), в Литві - 4500 грн. (у 23 рази). У цих цифрах насправді і полягає секрет можливостей європейського та українського самоврядування. Можливості в середньому відрізняються в 150 разів. Якщо ж додати, що там не компенсують різницю в тарифах, то ця цифра збільшується як мінімум ще удвічі. І знову риторичне запитання. Чи може українське самоврядування з 200 грн. на одну людину компенсувати борги за тарифами і зробити наші міста красивими, чистими і зручними для проживання, навчання, лікування і відпочинку? Відповідь давайте собі самі.
Але були і кращі часи.
Перший закон про місцеве самоврядування, а потім і Конституція України стимулювали появу дійсно талановитих міських управлінців, які спільно зі своїми громадами відроджували міста, змагаючись у впровадженні новацій.
Із задоволенням хочу назвати їх імена. Це міський голова Харкова Євген Кушнарьов, міський голова Хмельницького Михайло Чекман, міський голова Рівного Віктор Чайка, міський голова Полтави Анатолій Кукоба, міські голови Києва Іван Салій та Олександр Омельченко, міський голова Івано-Франківська Зиновій Шкутяк, міський голова Чернівців Микола Федорук, міський голова Кривого Рогу Юрій Любоненко, міський голова Бердянська Валерій Баранов, міський голова Комсомольська Олександр Попов, міський голова Кам'янця-Подільського Олександр Мазурчак.
Ще хочу відзначити тих, хто починав тоді і сьогодні дивує нас своїми новаціями та управлінськими талантами. Це - міський голова Іллічівська Валерій Хмельнюк, міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей, міський голова Вознесенська Юрій Гержов, міський голова Славутича Володимир Удовиченко. Можна було б перерахувати всіх, хто і в цей складний час проявляє чудеса винахідливості для збереження наших міст, але це щонайменше ще сотня імен. Велика шана їм за це.
Так ось управлінськими талантами наша земля багата. Але не вистачає розумної політики держави в питанні місцевого самоврядування, і насамперед - дійсно фінансової. Після 1996 року держава ні кроку не зробила в бік місцевого самоврядування. Бюджетна забезпеченість на одну людину у нас становить 9400 грн., і тільки 200 грн. ми вкладаємо в наші міста (2%). Таким чином, резерв є, і досить великий. Оскільки європейське самоврядування вкладає в свої міста в середньому 30% загальних бюджетних доходів.
Більше того, втримати тарифи і компенсувати збитки комунальних підприємств за зростання цін, як було доведено, наше місцеве самоврядування не може. І про це всі знають. Так чому, наприклад, державі не купувати газ у НАК "Нафтогаз України" й електроенергію у приватних обленерго за тими цінами, які вона для них встановила, а нам - не продавати за цінами, зафіксованими в тарифах, коли їх затверджували. Ми з великим задоволенням тарифи не будемо чіпати.
І останнє до влади. Не вбивайте творчу ініціативу порятунку наших міст контрольними та партійними структурами. Тому що суть місцевого самоврядування - самим ініціювати цілі і самим їх реалізовувати. З корупцією ж треба починати боротися зверху. А регіонам - дати самостійність, а потім - з них запитати. Жорстко і справедливо. За кожну гривню. І при цьому пам'ятати, що мери потрібні людям щодня, а не тільки в період виборчої кампанії. Як владі.
Як, втім, не слід забувати і про те, що будь-яку, навіть геніальну стратегію реформ, написану у високих кабінетах, реалізовують все ж на місцях. Тому від того, які стосунки склалися між центром і регіонами, наскільки змістовний і глибокий йде між ними діалог, залежить успіх цих реформ. Тільки відроджена місцеве самоврядування може стати каталізатором економічного розвитку держави. Решта - лише імітація.
...На жаль, Україна двадцять років товче воду в ступі, сподіваючись, що за щучим велінням буде падати манна з небес. А вона не падає. Мені прикро, що і я двадцять років свого життя витратив, марно переконуючи "великих" в необхідності ввести в управлінні державою механізми розвитку. Це моя особиста трагедія, але, напевно, це трагедія усіх нас - українців. У нас був шанс, і ми його втратили. Але після нас прийдуть більш молоді, більш розумні, більш сильні, які це зроблять. Тому що іншого виходу немає.
Мирослав Пітцик
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
