4061
Кому потрібен євро?
— Валюта
Останніми тижнями дедалі більшу увагу привертають події, так чи інакше пов’язані з побоюваннями краху євровалюти у зв’язку з можливим дефолтом у Греції й низці країн південної Європи, а також неординарні зусилля політичних лідерів з метою запобігти розвитку подій за таким сценарієм.
За частоколом цифр, діаграмами, злетами та падіннями індексів і рейтингів, підсумками самітів і нарад, заявами політиків і фінансистів подеколи нелегко розгледіти суть того, що відбувається, магістральні тенденції й вектори розвитку. Тим часом низка сигналів свідчить, що ми, можливо, вже в недалекому майбутньому зможемо стати свідками подій настільки неординарних, що порівняно з ними суверенний дефолт Греції, Португалії або навіть Італії, а разом з ним й демонтаж зони євро може здатися всього лише технічною прелюдією набагато більш значущих змін. Свідчення цього поки що несистемні, і їхні контури лише проглядають крізь серпанок щоденних подій, що відволікають на себе увагу практично всього світу, проте їхню серйозність не варто недооцінювати.
7 вересня конституційний суд ФРН виніс ухвалу, що надання кредитів Греції за рахунок федерального бюджету ФРН не суперечить конституції, й підтвердив таким чином законність створення європейського фінансового стабілізаційного фонду з метою здійснення масованих фінансових вливань у економіку проблемних країн єврозони. Після рішення суду канцлер Ангела Меркель, виступаючи в бундестагу, особливо енергійно висловилася за необхідність посилення процесів євроінтеграції, підтримку єдиної євровалюти, вказавши на те, що вона є чинником, що цементує цей процес, і тому захищатиметься Федеральною республікою фактично за будь-яку ціну. При цьому канцлер особливо підкреслила, що уряд ФРН розглядає збереження євро як запоруку єдиної стабільної демократичної та процвітаючої Європи.
Проте саме ця теза викликає дедалі серйозніші сумніви не лише в частині своєї академічної коректності. Виникає відчуття, що насправді потяг з 17 країн зони євро, локомотивами якого є ФРН і Франція, набирає швидкість і наближається до небезпечного віражу, в який вписатися на такій швидкості доволі складно. За рецептом Черчилля, що коли аргумент слабкий, слід підсилити голос, Меркель і Саркозі в своїх публічних виступах дедалі голосніше й рішучіше ратують за безальтернативність політики обстоювання зони євро. Проте чим вище тембр заяв і градус рішучості декларованих намірів, тим менше сумнівів у тому, що справа фактично безнадійна. Ще в серпні, зібравшись на екстрений саміт у Парижі, канцлер Німеччини та президент Франції запропонували "об’єднаній Європі" пакет заходів для порятунку ситуації.
Суть його полягає в посиленні фіскального тиску на фінансові організації; збільшенні ступеня бюрократичної зарегламентованості економічних процесів і відносин, запровадивши на додаток до чинних структур євробюрократії ще й такий собі особливий єдиний економічний євроуряд, нарешті, шляхом законодавчого обмеження верхньої межі державного боргу країн єврозони внесенням відповідних поправок до конституцій цих країн. Розуміючи, що всі ці заходи дуже нагадують спроби залатати дірки на напівзотлілому одязі напівгнилими нитками, фондові біржі одразу відреагували на ці пропозиції черговим розгойдуванням індексів.
Суть того, що відбувається з євро, неможливо зрозуміти, оперуючи виключно миттєвими економічними показниками, без урахування тих цілей, під досягнення яких створювався євро, й тієї системи координат, у яких валюта створювалася. Ще 1975 р. під егідою впливової тоді "Тристоронньої комісії", до якої входили представники академічної й політичної еліти США, Західної Європи та Японії, орієнтовані на найбільші транснаціональні корпорації (ТНК), було опубліковано фундаментальний аналітичний огляд "Криза демократії".
Він відображав занепокоєння й сумніви провідних політичних лідерів, а також власників і інвесторів цих ТНК. Базовою тезою цього документа стало явне незадоволення корпоративної й політичної еліти цих трьох центрів з приводу серйозних збоїв у функціонуванні макроекономічної й макросоціальної моделей західного суспільства. Головними причинами такого стану справ було названо необґрунтовано значний перерозподіл суспільного багатства з приватного до суспільного сектору, а також зі сфери виробництва до сфери споживання.
Левова частка провини за це покладалася на державу "загального добробуту та соціальної відповідальності" (welfare state), яка активно й майже завжди деструктивно втручалася в ринкову економіку, сковуючи її незліченними бюрократичними правилами та регуляторними нормами; інвестувала необґрунтовано значні кошти в соціальну сферу, провокуючи таким чином інфляцію; фактично сприяла активному втручанню в справи бізнесу широкого спектру громадських організацій; нарешті, надто вільно поводилася з приватною власністю громадян і компаній, що не належать їй. Такий негативний вплив держави на економіку призводив до браку, недостатньої мобільності й свободи капіталів, підривав конкурентоспроможність західних економік.
Саме з метою виправлення таких "перекосів і ексцесів демократії" в США наприкінці 1970-х рр. здіймається неоконсервативна хвиля, на гребені якої на довгі 12 років до влади приходить ультраконсервативне крило республіканської партії. Сукупний соціально-економічний і політичний ефект цього виявився настільки значним, що відомий французький економіст і публіцист Мішель Альбер у книжці-бестселері "Капіталізм проти капіталізму" відзначив формування нової, "неоамериканської", моделі ринкових відносин.
Опорними конструкціями її стали максимально вільна від втручання держави свобода капіталу, упор на економічну свободу й автономію індивіда, верховенство ідеї індивідуального успіху та збагачення, висока самостійна цінність грошей і настільки ж висока соціальна мобільність і динамізм. Саме в цей період деякі провідні бізнес-видання США рясніли заголовками на кшталт "Якщо уряд вважається вашим другом, які вам іще потрібні вороги?".
Проте країни континентальної Європи, що згодом і склали кістяк єврозони, цим шляхом не пішли, що й призвело хоч і до прихованої, але запеклої й безупинної досі боротьби двох моделей: "неоамериканської" та "рейнської", яку, на думку Альбера, втілюють передусім Німеччина й Франція. Ця модель базується на визнанні патерналістської ролі держави, що виступає як найбільший соціальний інвестор і всеосяжний регулювальник, а також на істотному обмеженні ролі та економічної свободи індивіда, високих податках і на безпрецедентному втручанні в приватне життя індивіда. Саме таке протистояння двох моделей об’єктивно становить глибинну суть відносин США та країн єврозони, хоча й не декларовану відкрито. Саме з метою вистояти в цьому протистоянні й кинув свого часу виклик США тандем Берлін-Париж у вигляді єдиної євровалюти, яка в ідеалі мала стати разом з доларом другою світовою резервною валютою. Але не стала. Причин багато, зокрема й численні соціально-політичні проблеми країн Західної Європи, надто різний рівень і швидкість економічного розвитку країн єврозони й об’єктивна складність проводити для всіх 17 країн єдину бюджетну, соціальну й фіскальну політику. Звідси песимістичні прогнози подальшого існування євро.
Дедалі більша кількість авторитетних фахівців уже відкрито говорить про те, що суть проблеми не в тому, як врятувати Грецію від дефолту, а в тому, як мінімізувати наслідки такого дефолту. Поки Німеччина й Франція ще прагнуть запобігти розвитку ситуації за таким сценарієм, проте ресурси для цього вичерпуються з кожним днем. Ці дві найбільші економіки єврозони не мають у своєму розпорядженні достатніх економічних ресурсів, щоб врятувати хоча б одну Грецію, не кажучи вже про інші проблемні країни Південної Європи.
Економічне становище ФРН і Франції аж ніяк не чудовий. Вересневий рейтинг найбільш конкурентоспроможних економік за версією Всесвітнього економічного форуму дозволив Німеччині ледве ввійти до першої десятки, а аналогічний травневий рейтинг швейцарського Інституту менеджменту й розвитку з 17 найбільших країн єврозони в першу десятку зарахував лише Німеччину, при цьому Франція опинилася на зовсім малопочесному 29-му місці. І Меркель, і Саркозі змушені маневрувати в умовах політичного цейтноту у зв’язку з наближенням виборів. Зараз канцлерові Меркель кидають виклик не лише соціал-демократи. Її заступник по партії та міністр праці Урсула фон дер Лайен вимагає надання Німеччині надійніших гарантій з боку країн-боржників у вигляді доступу до їхніх золотих запасів і промислових об’єктів в ролі забезпечення позик, що викликало вкрай нервову реакцію Меркель. Федеральний президент ФРН Крістіан Вульф, який виступив наприкінці серпня перед лауреатами Нобелівської премії з економіки, різко розкритикував політику Європейського центробанку й урядів ФРН і Франції за їхні зусилля в порятунку Греції. Проте, мабуть, найгучнішим відлунням відгукнулося нещодавнє інтерв’ю патріарха світової та європейської політики Гельмута Коля берлінському журналу Internazionale Politik, у якому політичний батько Меркель жорстко критикує канцлера за те, що німецька політика втратила обличчя й орієнтацію, припинила бути зрозумілою й передбачуваною, а сама Німеччина нестримно втрачає репутацію надійного партнера та союзника передусім в очах США.
Тут слід уточнити, що підприємницька еліта країн Західної Європи взагалі, й ФРН та Франції зокрема, політично набагато слабкіша, ніж їхні "однокласники" в США. В умовах нових викликів з боку Китаю та низки інших азійських країн європейський капітал перебуває в пошуку адекватних заходів реагування. Одним з варіантів такого визнається необхідність запозичення значної частки американського досвіду 1980-х рр. Проте для такого розвороту ні порятунок південних країн Європи від дефолту, ні порятунок єдиної євровалюти, ні продовження конструювання певної подібності Сполучених Штатів Європи вже не є пріоритетною ціллю. Політичне забезпечення такого розвороту наражається в Європі на численні серйозні проблеми, однією з яких є фактична відсутність сильних консервативних партій. Проте проблему можна розв’язати. Цей сегмент дедалі впевненіше заповнюється тими, кого іменують ультраконсерваторами й хто дедалі впевненіше завойовує все більше голосів виборців у Франції, Німеччині, Голландії, Бельгії, Австрії й низці інших країн Європи. Чого лише варті нещодавні заяви лідера Національного фронту Франції Марини Ле Пен про те, що її першим указом, в разі обрання президентом, буде указ про відмову від євро, який заважає подальшому розвитку Франції.
Проте виглядає так, що в короткостроковій перспективі в явному вигляді відмови від єдиної європейської валюти не станеться. Так, європейський потяг рухається повільно, проблеми виникають щодня й розв’язувати їх складно. Але згадану рейнську модель, що показала свою обмеженість і стала перешкодою розвитку Європи, цілком можна замінити неоамериканською з певною модернізацією й пристосуванням до умов Старого Світу. Зробити це буде досить складно, зокрема й з психологічних причин. Європейські політики в кризу намагаються діяти методами лівих: підвищують податки, підсилюють державне регулювання. Скорочувати розбухлі державні витрати й соціальні виплати необхідно, але недостатньо. Без економічної свободи нічого не вийде. У разі прийняття неоамериканської моделі за певних умов єдина валюта може відіграти важливу роль у справі стабілізації становища, а потім і важеля виходу з кризи.
Європа переживає непрості часи. Модель держави welfare state в нинішньому вигляді себе зжила й потребує якщо не заміни, то істотних змін. Напевно, їх слід очікувати найближчим часом. І нам в Україні до цього також треба приготуватися. Ми прагнемо до Європи, але вона вже інша, й тут Києву доведеться ще раз ретельно зважити черговість кроків на цьому шляху. Інша Європа захоче бачити в своїх лавах й іншу Україну.
Олександр Пожаров, Юрій Райхель
За матеріалами: День
Поділитися новиною
