2863
Посткризовий економічний порядок та Україна
— Казна та Політика
Масштабна фінансово-економічна криза позначилася майже на всіх економіках світу. Серед причин кризи називають декілька факторів: зростання цін на продовольство на тлі скорочення його запасів в умовах низької інфляції та уповільненого зростання заробітної плати. У цій ситуації стався перегрів фінансових систем США і Європейського Союзу.
Ще один чинник показує неефективність політики дерегулювання у фінансовій сфері, що призвело до наднакопичення спекулятивного капіталу, що вилився у фінансові піраміди в сфері нерухомості, банківського кредитування і соціального страхування. Нарешті, є частка провини і в системі деривативного запозичення, тобто у страхуванні цінових або валютних ризиків у часі, що призвело до кризи взаємної банківської заборгованості.
Політичним підсумком кризи стало зміцнення ролі держави як економічного регулятора. Майже повсюдно приватний капітал був врятований за рахунок держави. Стався так званий процес "націоналізації" збитків компаній, тобто держава націоналізувала борги приватних кампаній і переклала тягар витрачених ресурсів на середнього платника податків. У результаті, невеликі країни в Європі - Греція, Ірландія, Португалія - швидко вичерпали свої ресурси і опинилися перед необхідністю жорсткої бюджетної економії. Виявилося, що антикризові заходи можуть не тільки не вирівняти, але ще більше збільшити ризик погіршення фінансово-економічної ситуації.
З точки зору посткризового розвитку світової системи капіталізму, її вузлові механізми продовжують і далі працювати у старому режимі. По-перше, зберігається залежність економік від конкуренції за енергоресурси. Топка світової економіки продовжує працювати на традиційному вуглеводневому сировина - нафти, лише частково допускаючи використання нових джерел енергії. По-друге, надаючи перевагу більш м'якому обамівському прагматизму, беручи у світові розклади можливих нових світових лідерів, зокрема Китай, США як і раніше відповідає за збереження балансу у світовій економіці. По-третє, "вхід" і "вихід" з кризи показав, що поки що не почалася перебудова інструментарію регулювання сучасного капіталізму, хоча таке переосмислення начебто вже відбувається. Промоутери нових трендів ще не в змозі дати більш-менш чітку картину нового посткризового світу, але водночас вони активно включаються у боротьбу за новий світопорядок.
Глобальний консенсус: в пошуках формули
Економічну кризу більш точно визначають як кризу перерозподілу, ніж виробництва та фінансів. Відірваність фінансового сектора від реальної економіки призвела до помітної нерівноваги в масштабах всього глобального економічного господарства. Світове господарство, хоча і складається із замкнутого глобального виробництва, перерозподіляється серед приблизно 200 національних економік. Виникає класична пастка між глобальним виробництвом і національним перерозподілом.
У зв'язку з цим заговорили про те, що існування глобальної неоліберальної моделі капіталізму, сформульованої в 10 тезах Вашингтонського консенсусу (далі - ВК), опинилося під великим питанням. Про це заявив сам Міжнародний валютний фонд, який тепер наполягає на розбудові моделі глобальної економіки. Ключовими позиціями цієї нової моделі повинні стати державне регулювання фінансового сектора і справедливий розподіл благ. Крім того, у МВФ впевнені, що фінансовий сектор необхідно обкласти податками, щоб він також ніс частину витрат зі своїх же ризикованих операцій, і тим самим обмежити національні бюджети і населення від максимізації посткризових витрат. Що стосується несправедливого перерозподілу, то в МВФ вважають, що необхідна "глобалізація з людським обличчям", тобто блага не можуть надаватися привілейованими станами, а повинні справедливо перерозподілятися.
Посткризове переосмислення ВК поки перебуває на стадії дискусій та обговорень. Слід зазначити, що спроби перегляду ВК вже робилися. Не завжди вдалий досвід трансформації екс-планових економік на початку 90-х років минулого століття і на рубежі нового століття визначив зміну фокуса в підходах до економічної політики. Можна сформулювати принаймні три зміни курсу. По-перше, було змінено ставлення до антикризової складової економічної політики. Якщо раніше антикризовим, або, як пізніше стали говорити, антициклічним, заходам приділялося мало уваги, то тепер цей вектор став одним з визначальних. По-друге, інституційні реформи та роль інститутів стали виводитися як основний критерій при проведенні реформ. По-третє, відбувалося поступове визначення основних принципів нової політики розподільних відносин. Оновлена нова світова економічна повістка була погоджена і підписана в Барселоні в 2004 році ("Барселонський порядок денний з питань розвитку"), її за аналогією стали називати Барселонським консенсусом.
На тлі кризи Вашингтонського консенсусу і посткризового переформатування на світовій економічній арені робляться спроби кинути виклик ВК і запропонувати інший конкурентний глобальний проект. На такий проект останнім часом зробив заявку Пекін і навіть змалював можливі контури альтернативного Пекінського консенсусу. Відмінні його риси - економічне зростання за збереження незалежності, спрямованість до інновацій, накопичення валютних резервів, захист державних інтересів. І хоча пекінська модель виглядає привабливою, ця привабливість має скоріше унікальні китайські риси. У Китаї Комуністична партія в умовах авторитарного режиму інституціоналізує ринкову економіку, робить ставку на незалежну від регіональних просторів економічну політику. Поєднання політичного авторитаризму і економічного лібералізму після бурхливої "арабської весни" поставило під сумнів можливу глобальність пекінської моделі. Тим не менше, сам факт появи нових проектів і конкуренція між економічними моделями вказують на ті стратегічні вектори, які будуть формувати світову порядок денний у найближчі кілька років.
Вектор перший - модель фінансової капіталізації виробництва. Однією з прихованих причин кризи стало домінування інтересів капіталізації над продуктивністю праці, модернізацією виробництва. Гонка за максимальною концентрацією виробництва в руках декількох глобальних гравців, стратегія злиттів і поглинань стали гальмом для росту продуктивності праці і шлагбаумом для креативної інноваційної діяльності.
Вектор другий - зміна моделі регулювання. Поки що відбувається човниковий біг між дерегулюванням і дирижизмом, тобто моделями, які сьогодні можна назвати застаріваючими. Зростання ролі держави в регулюванні фінансових ринків актуалізує питання пошуку нових принципів та інструментів. Пошук нової моделі економічного регулювання вже запустив дискусію про резервну валюту, що має змінити конфігурацію світової системи фінансових розрахунків.
Вектор третій - зміна ролі глобальних гравців і структури дисбалансів. У зв'язку з необхідністю регулювання глобальних фінансових ринків активізувалися боротьба за вплив у глобальних фінансових структурах. Показовим в цьому плані є початок конкуренції між Європою і БРІК за пост глави МВФ у зв'язку з тим, що останній директор-розпорядник фонду Стросс-Кан покинув пост через несподіваний скандал. Тому з питання регулювання глобальних фінансових ринків необхідно шукати, можливо, не нову столицю для консенсусу, а нову глобальну формулу. Зберігається невизначеність і конкуренція в боротьбі за геометрію посткризового світового порядку. Поряд з традиційними гравцями G8 політично формалізуються нові глобальні об'єднання типу G20.
Україна на плато кризи
Україна опинилася серед країн, найбільш постраждалих від світової фінансово-економічної кризи. Про це свідчать загальні макроекономічні показники, з якими Україна вступила спочатку в 2009, а потім вже в 2010 рік. За підсумками четвертого кварталу 2008 року, рівень падіння ВВП склало 7,8%, а 2009 рік для української економіки виявився повністю провальним: Україні справила на 14,8% товарів і послуг менше, ніж у 2008 році. При цьому падіння промислового виробництва впритул наблизилося до позначки в 22%. Тільки через півтора року після початку кризи позначилися позитивні тенденції: зростання ВВП склало 4,7%, а в першій чверті поточного року перевищило 5 пунктів, при цьому промислове виробництво зросло на 9,7%.
Здавалося б, спираючись на ці цифри, можна зробити висновок про подолання кризових явищ. Однак виникає питання: за рахунок яких чинників українська економіка змогла вийти на позитивні показники? Адже структура промислового виробництва за останні два-три роки принципово не змінилася. Відповідно, не змінилася і структура зовнішньоторговельного обороту. У передкризові роки близько 70% експорту складали сировина та сільгосппродукція, наприклад, сталь, метали, хімікати, зерно і соняшник. У 2011 році частка сировини з низьким рівнем переробки збільшилася до 86%. Іншими словами, Україна міцно посіла нішу непродуктивних, прикордонних, сировинних економік: країна практично не виробляє готову продукцію, конкурентну на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тому "виживання" економіки повністю залежить від обсягів зовнішнього кредитування, зовнішньоекономічної кон'юнктури, податкової мобілізації та рівня соціальних виплат. У силу цього уряд вимушений в ручному режимі забезпечувати своєчасну наповнюваність державного бюджету з метою забезпечення соціального платоспроможності держави. В силу цього збереження фінансово-економічної ліквідності держави - це питання короткострокової перспективи, якщо врахувати низький рівень капіталовкладень у реальний сектор і зволікання зі структурними реформами.
За 20 років незалежності не вдалося змінити форму радянської мобілізаційної економіки. Як результат, Україна не змогла реструктуризувати отримані у спадок від СРСР індустріальні резерви і переорієнтувати економіку на режим роботи в умовах конкурентного ринку. У цьому відношенні причини економічного обвалу в 2008-2009 роках слід шукати не в наслідках фінансової кризи, а в незакінченому ринковому транзиті. За цей період радянські економічні інститути були зруйновані, проте їхні ринкові аналоги, в першу чергу інститут приватної власності, не були створені.
Радянський тип економічної мобілізації був можливий за рахунок синтезу політичної могутності держави і тотальної експлуатації всіх ресурсів - промислових, природних, і трудових. Тим самим економічне зростання забезпечувався або за рахунок реалізації глобальних структурних проектів, або за рахунок експорту сировини, коли мобілізаційні зусилля держави вже були не настільки продуктивними. Україна зараз не має в своєму розпорядженні ні мобілізаційних ресурсів, ні експортних можливостей.
Економіка продовжує, як і за радянських часів, орієнтуватися на державу як на центр можливої мобілізації, але ігнорує простих українців як джерело національного багатства. Ринок "по-старому" регулюється адміністративними заходами, а уряд, намагаючись зберегти соціальний і кон'юнктурний баланс, фактично заморожує реформу ринкової інфраструктури. Як наслідок, в Україні не відбулося чіткого розмежування між економічним інтересом приватного капіталу, бюрократичної природою держави й суспільними інтересами. А в результаті глобальної кризи стало очевидним, що національна економічна криза пов'язана, в першу чергу, з консервацією радянської інституційної моделі національної економіки.
По-перше, криза інфляційної експортно-орієнтованої моделі сировинної економіки. Економічні агенти, орієнтовані на одержання "швидких" прибутків, не зацікавлені в реалізації "довгограючих" проектів і в розвитку внутрішніх ринків. Інвестиції концентруються або на вирішенні короткочасних тактичних завдань, або забезпечують зростання капіталізації персональних бізнес-імперій. Тим самим виникає загроза "закриття" ринків і згортання фінансування інвестиційних проектів. Завдання держави в цьому відношенні бачиться у створенні правових, податкових, кредитних та інвестиційних умов для зміни парадигми бізнес-діяльності. Пріоритетом має бути не максималізація прибутків, а розвиток внутрішнього ринку, зростання споживчої платоспроможності українців. Це означає, що центр економічної політики повинен зміщений із держави та великого бізнесу як економічних агентів на споживача і його інтереси.
По-друге, криза інвестиційної політики, викликана "офшорним страхуванням" бізнесу своїх політичних і фінансових ризиків. І основна проблема не в тому, що бізнес, прагнучи мінімізувати свої втрати, переводить свої активи в офшорні зони, а потім вже повертає в Україну. А в тому, що де-юре український бізнес стає неукраїнським, офшорним і перебуває поза правовим, фінансовим, податковим полями зору української держави. Держава не створила достатніх нормативних правил "безпечної гри" і правових гарантій приватної власності. Звичайно, уряд, як показав досвід антикризових заходів останніх двох років, зобов'язаний жорстко регулювати діяльність компаній, що мають бенефіціарів в Україні. Однак без створення інституту приватної власності, без формування "тихого" інвестиційного клімату рееміграція бізнесу буде залишатися нездійсненним завданням.
По-третє, технологічний знос більшої частини потужностей українських теплових електростанцій перевищує 76%. Неоптимальна структура паливної складової, відсутність виробничої зв'язки між генеруючими і видобувними підприємствами призвели до падіння ефективності роботи державних ТЕЦ. За 20 років не було введено жодного нового блоку на теплових чи атомних електростанціях, а рентабельність української енергетики, за офіційними оцінками, у кілька разів менша, ніж на аналогічних виробництвах в країнах ЄС. Вихід із ситуації бачиться в демонополізації енергоринку, допуск незалежних гравців і створення конкурентних умов. Однак у цьому випадку необхідно враховувати два істотні моменти. Демонополізація якщо і можлива, то на рівні генеруючих компаній. Як демонструє той же європейський досвід, всі розподільні мережі знаходяться в комунальній власності, а приватний капітал працює або на правах міноритарного акціонера, або на правах концесіонера. При цьому неодмінними умовами демонополізації є модернізація мереж і лібералізація тарифної політики, а держава не має права втручатися в цінову політику енергокомпаній.
По-четверте, комунальна інфраструктура українських міст залишається однією з найбільш відсталих і немодернізованих в Європі. Проте тут також криється великий потенціал для економічного зростання. Держава має взяти на себе обов'язки основного інвестора, перенаправивши значні фінансові резерви на будівництво доріг, мостів, транспортних розв'язок, модернізацію енергомереж тих генеруючих компаній, які перебувають у державній власності. Ці кошти можуть запустити суміжні виробництва. Головне, щоб державні капіталовкладення працювали не на виробництво інфляційних ризиків, а послужили інвестиційним інструментом вирішення проблеми технологічної та інфраструктурної модернізації української економіки.
* * *
Вихід з глобальної кризи для України не означає, що автоматично буде подолана і внутрішня економічна криза. Старі ресурси абсолютно вичерпані, і ще одна хвиля кризи чи дубль-криза може повністю обвалити економіку. Тому необхідно без зволікання провести структурні реформи і перейти на нову платформу економічного розвитку.
Василь Горбаль
За матеріалами: День
Поділитися новиною
