2406
Уроки історії: від першої платформи до здачі шельфу чужинцям
— Енергетика
Перша в колишньому Союзі самохідна напівзанурювальна бурова платформа (СНБП) "Таврида" заробила в 1974 році на шельфі Криму.
У цьому ж регіоні було споруджено перший у СРСР технологічний порт Чорноморськ, побудований для обслуговування платформ: їх установка вимагає послуг надважких буксирів, кранів-підйомників, суден трубо- і кабелеукладки. Підприємства України займали і продовжують утримувати лідерство на ринку СРСР у виробництві цих та інших суден допоміжного флоту. А головне, власником технологій на всі платформи самохідного класу, вироблені в колишньому СРСР (серії "Каспій" і "Шельф") є так само українське підприємство - севастопольське КБ "Корал". Довгі роки, на шляху процвітання цього сектора суднобудування України стояла висока, недосяжна для нашого ринку капітало- та наукоємність. Негативну роль відігравала також ВІДСУТНІСТЬ інтересу до шельфу з боку державних чиновників Києва.
Високу технологічність цієї галузі найкраще пояснює популярний серед фахівців вираз: "Спробуйте вночі при сильному вітрі опустити з Ейфелевої вежі соломинку довжиною 300 метрів у фужер шампанського". Так у середині минулого століття французький військовий океанограф Клод Ріфо відреагував на черговий технологічний прорив США - будівництво в 1948 році першої в світі плавучої нафтової платформи Kermak-16 для видобутку нафти і газу в Мексиканській затоці. Ця платформа коштувала всього $230 тис. і працювала на дрібній глибині води в 6 метрів.
До цього технологічного прориву, датою першого виходу нафтовиків на шельф вважалися 1896-й і 1905-й роки. До першої дати належить будівництво насипу на узбережжі Каліфорнії, яке так і не завершилося зведенням платформи. Через 10 років "платформний" вихід у море нафтовикам все ж вдався. Цей крок здійснила група інженерів, на чолі якої стояв будівельник Херсонського навігаційного каналу поляк Павло Потоцький. Він розгорнув перший морський промисел в Баку, тодішній світовій столиці видобутку нафти. Тоді видобуток вівся на прототипах майбутніх платформ.
Пізніше, коли Азербайджан став частиною СРСР, Потоцький став першим директором держпідприємства "Азнефть". Однак, надто науко- і капіталомісткий морський видобуток у Радянській Росії якось відверто не прижився, і перевага віддавалася сухопутним родовищам спочатку України і Поволжя, а потім Сибіру.
Що стосується Азербайджану, то його морські запаси було вирішено розробляти з насипів на узбережжі, або ж, зі стаціонарних естакадних платформ, апробованих ще Потоцьким. Перша з таких яскраво мальовничих естакад - знамените "надводне місто" Нафтові Камені - запрацюввала в Баку відразу після Другої світової війни, в 1947-1948 роках.
На відміну від СРСР, США зробили ставку на більш дорогі технології "самохідних" платформ. Відразу після підбиття підсумків роботи Kermak-16, в 1954 в Мексиканській затоці запрацювала перша у світі повноцінна самопідйомна занурювальна бурова платформа (СЗБП), з красномовною назвою Mister Gas. Примітно, що лідером процесу виходу газовиків і нафтовиків у море стала аж ніяк не нафтова компанія. Нею була гірничодобувна Kerr McGee Inc., котра на той час була головним виробником природного урану в США. Її близькість до Вашингтона привела до незмінної традиції - відтоді й понині витрати приватних інвесторів на розробку шельфу в США майже на 80% компенсуються за рахунок держбюджету.
Відкриті родовища передаються в стратегічний резерв держави. "Відкорковують" його, чи то пак розпломбують і заселяють готові до роботи нафтові платформи, все ті ж приватні компанії. Вони надають держбюджету США вагомі гроші для компенсації позапланових витрат, наприклад, на зарубіжні військові операції. Першою ознакою їх підготовки і вважаються заяви Вашингтона про розкриття стратегічного резерву. Після яких (це майже аксіома) відбувається ціновий обвал на світових нафтових біржах.
Подібний акцент США на резервах шельфу призвів до того, що протягом кількох десятиліть ХХ століття індустрія виробництва платформ принесла світу найбільші інженерні споруди в історії людства.
Спочатку це були американські платформи, потім - європейські Ekofisk (понад 0,2 млн. т) і Ninian (0,6 млн тонн). На рубежі століть з'явилися справжні титани - платформи Troll з водотоннажністю 0,8 млн. тонн і Hibernia водотоннажністю понад 1 млн. тонн.
Якийсь час СРСР не реагував на цей процес і вважав за краще жити за рахунок доходів виключно від видобутку на суші. Моря Кремль боявся. На те були вагомі природні причини. 100% морських запасів колишнього СРСР були зосереджені в прикордонних зонах - Сахаліну, Калінінградській області і водах Каспійського і Чорного морів. А готуючись до війни за право ощасливити всю планету, починати видобуток стратегічної сировини біля кордонів вважалася справою нелогічною.
Ситуація змінилася в 1970-і роки, коли СРСР зі значним відставанням від США, все ж таки довелося взятися за таке капітало- і наукомістку справу, як будівництво платформ. Причини були не внутрішні, а суто зовнішні: відкриття гігантських морських родовищ в колишніх країнах "радянського табору", Анголі та В'єтнамі. Для підтримки васальних режимів СРСР, а також їх ізоляції їх від західних технологій СРСР взявся за розробку власних платформ серії "Каспій" і "Шельф". Спершу розробку було вирішено покласти на КБ Петербурга, ближче до заводу "Виборзька верф".
Але в результаті вибір впав на закритий для іноземців Севастополь, які знаходиться ближче до основних виробників нафтових танкерів у СРСР: миколаївського "ЧСЗ" і керченському заводу "Залив". З того часу, єдиним розробником СНБП в колишньому Союзі стало севастопольське КБ "Корал", розробником їх оснащення - севастопольське КБ "Таврида". Виробництво розділили між заводами "ЧСЗ", астраханськими "Астраханський Корабел" ("Астра") і "Червоні барикади", а також "Виборзька Судноверф". Монополістом виробництва підводної частини стаціонарних платформ став Баку і місцевий "Завод глибоководних підстав імені Гейдара Алієва". Багато азербайджанців, до речі, впевнені в тому, що перший президент їх республіки Гейдар Алієв, як колишній голова КДБ АЗССР, в кінці ХХ століття мав прямий стосунок до запозичення "платформних" технологій США: заради процвітання Баку, звичайно.
Тривалий період, головним великим досягненням українського КБ "Корал" було постачання платформ для освоєння родовища White Tiger у В'єтнамі. Сьогодні воно одне дає на рік 12 млн. тонн нафти, що більше видобутку всієї України. Однак, все змінилося на початку ХХI століття, коли нафтовий бум на шельфі Азербайджану і Казахстану став доконаним фактом. З цього часу стагнація підприємств платформного суднобудування України закінчилася. Всі вони набули нових інвесторів - "ЧСЗ" став власністю російського холдингу "Смарт Груп", а "Корал" став власністю російської корпорації "Група Каспійська Енергія".
Андрій Старостін
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
