1295
Конституція-96: Воскресіння
— Казна та Політика
Сьогодні одним з ключових питань, яке в першу чергу цікавить українських політиків, є рішення Конституційного суду про можливе визнання "неконституційності" реформи зразка 2004 року.
Сам по собі підхід, в якому Конституційний суд приймає рішення про "конституційність Конституції" виглядає не просто тавтологією, але і досить загадковим у правовому плані.
Але йдеться зараз не про це. Уявімо собі, що вищий орган конституційної юрисдикції запустив-таки політичну "машину часу", і ми повернулися в політичну систему 90-х. Тим більше, що в політичному середовищі це питання вже вважається вирішеним; сперечаються лише про шляхи та способи найменш юридично уразливого обґрунтування такого рішення. Що це може означати для України?
Часто можна почути, що Конституція зразка 1996 року була чи не еталонним документом європейського типу, і ось коли ми її "втратили", то це відразу ж стало основою для перманентного стану політичних криз. Проте будь-який уважний спостерігач з непоганою пам'яттю згадає, що і при старій редакції Конституції все було зовсім не безхмарним у політичній системі.
При всіх своїх перевагах (а вони, чого гріха таїти, були), Конституція-96 була вкрай суперечливим документом, який досить слабо визначав політичну відповідальність у державі.
Хто такий "старорежимний" прем'єр-міністр? Фактично, це лише "перший клерк" держави, бюрократ першої категорії, який не приймає політичних рішень. Він і не може їх приймати, оскільки повністю залежить своєю посадою від президента. Останній може спокійно змінити уряд, а отже - він постійно висить "на гачку" в Адміністрації президента. Причому саме останній державний орган, чиє існування не зафіксовано в Конституції, ні в законах України, тим не менше і являє собою реальний уряд країни (нехай "тіньовий", але найбільш дієвий).
Отже, прем'єр не може приймати політичні рішення, тому що перша його спроба почати власну політичну гру неодмінно призведе до його відставки. Приклади Павла Лазаренка і Віктора Ющенка в роки їхнього прем'єрства вельми показові. Тобто, оптимальний прем'єр-міністр за старої політичної моделі - це політик калібру Валерія Пустовойтенка: досвідчений, але не сильно амбіційний, готовий у будь-який момент піти "в нікуди".
Чи здатний такий прем'єр на серйозні реформи і взагалі прийняття будь-яких рішень? Питання це багато в чому риторичне. Природно, "технічний" глава уряду буде думати більше про те, як би максимально "згладити" ефект від своїх дій, щоб утриматися на посаді як можна довше. І він буде чітко усвідомлювати, що у разі будь-яких серйозних суспільних проблем саме його призначать "крайнім".
Отже, очевидно, що в старій системі прем'єр-міністр не має ні влади, ні повноважень для серйозних дій, але має їх більш ніж достатньо для особистого збагачення, що деякі з наших колишніх глав уряду з успіхом використовували (згадаємо того ж Павла Івановича ).
Верховна Рада в такій системі прямо за формування влади, а, значить, і за її дії, також не відповідає. Вона лише санкціонує призначення прем'єр-міністра і міністрів, але не висуває їх. На практиці в 90-ті роки це все виразилося в просто колосальне засилля популізму в парламентських стінах. Депутати ні за що і ні за кого не відповідали, але дуже хотіли бути "добрими" в очах виборців. У підсумку, численні "соціальні" закони підривали бюджету та повністю девальвували поняття "пільги".
Крім того, тотальна безвідповідальність депутатів виражалась і в нездатності українського парламенту приймати серйозні й потрібні рішення. У результаті, безлічі ключових документів (наприклад, важливих кодексів) ми не маємо до цих пір - і це теж, багато в чому, спадщина Конституції-96.
А президент у "старорежимних умовах" був і джерелом влади, і водночас неначе віддаленим від неї, "ширяв" у вищих сферах, іноді "спускаючись" на обивательський рівень для того щоб змінити уряд або керівників місцевих органів влади.
Дворівнева державно-управлінська система (Адміністрація президента - уряд) дозволяла постійно перекладати один на одного відповідальність, нескінченно відкладаючи вирішення будь-яких важливих питань. Неповороткість і нежиттєздатність даної системи стала зрозумілою вже за часів "пізнього Кучми". Не дарма вже тоді почали формувати "парламентсько-урядову коаліцію". До речі, першим прем'єром, за якого "ручалися" депутати був якраз Віктор Федорович Янукович.
Та й зміни до Конституції були розроблені аж ніяк не восени 2004 року. Набагато раніше для багатьох експертів стало зрозуміло, що політична система зразка 1996 є нежиттєздатною і громіздкою і потребує серйозної реформації. Так, прийняте в 2004 році рішення - багато в чому половинчасте і непослідовне. Напевно, тоді іншого і не можна було прийняти. Але навряд чи це можна вважати достатнім приводом, щоб запускати механізм правової "машини часу" і намагатися все повернути назад. Тим більше, корінь проблеми може лежати не в нормах Конституцій 96-го і 2004-го, а в тому, як вони виконуються. Або точніше - не виконуються.
Не викликає сумнівів, що зокрема і сам характер старої політичної системи, при якій влада була безвідповідальна і діяла неузгоджено, прем'єр був політичною маріонеткою а президент - відгороджений від народу залізобетонною стіною бюрократів, привів, в кінцевому рахунку, до революції 2004 року.
То чи варто запускати історичний механізм по другому колу?
Петро Олещук,
кандидат політичних наук
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
