1525
Школа життя по-українськи
Шкільна реформа, результатів якої ніхто в нашій країні так і не побачив, закінчилася в двох кроках від фінішу. Замість того щоб з початку нинішнього навчального року нарешті приступити до здобуття профільної освіти, заради якої, власне, і затівався перехід на 12-річку, старшокласники знову вчаться по-старому. Втратили чи виграли від цього вузи, які першими мають справу з випускниками шкіл, і роботодавці, які оцінюють переваги і недоліки підготовки майбутнього кадрового резерву на власному бізнесі?
Благі наміри завели в глухий кут
Райдужні картини, намальовані Міністерством освіти в 2000 р., коли було дано старт 12-річці, вражали розмахом і відкриттям перспектив. Планувалося, що по дев'ятий клас включно в школах викладатимуть базовий освітній курс, що мало відрізняється від того, що вже був на той час.
Паралельно дев'ятикласникам пропонувалися відвідини факультативів, консультації з викладачами і психологами, які мали допомогти дитині визначитися з подальшою спеціалізацією. Старша школа (10, 11 і 12 класи) передбачала вже виключно профільне навчання. Зробити вибір належало між чотирма великими блоками: суспільно-гуманітарних і природно-математичних наук, технологічним і спортивним. У кожному з них була вужча спеціалізація, наприклад, суспільно-гуманітарний блок ділився на історико-правовий, історико-гуманітарний і літературний напрями, природно-математичний - на хімічний, фізичний, біологічний і математичний.
Для кожної спеціалізації були розроблені свої навчальні плани (таких МОН ствердив близько 40), в яких передбачалося мінімальне вивчення загальноосвітніх предметів (до 40-50 годин в рік) і поглиблене, - профільних і наближених до них наук. Наприклад, для історико-гуманітарного ставка робилася на історію, українську мову і літературу, суспільствознавство. За словами голови правління Центру освітнього моніторингу, колишнього першого заступника міністра освіти Павла Полянського, профільні дисципліни мали займати в чотири-п'ять разів більше годин, нід інші.
Такий підхід дозволив би максимально розвантажити майбутніх випускників: у 12-му класі в день передбачалося не більше п'яти уроків і вільний день для самопідготовки. Це дозволило б школяру якісніше засвоювати знання. Для технологічного і спортивного напряму розроблялася максимально тісна схема співпраці з ПТУ, науково-виробничими комбінатами, спортшколами. Саме там і повинні були проходити більшість уроків.
Кузня студентів
По суті, вітчизняні чиновники не придумали нічого нового. Схема профільного навчання була творчо переписана ними з вже наявних і успішно працюючих європейських аналогів. Втім, відмінність все ж є. У більшості країн ЄС обов'язковою є базова 9-річна освіта. У старші класи йдуть лише ті, хто після їх закінчення планує продовжити навчання в університеті, причому, щоб потрапити в 10 клас, потрібно пройти ретельний відбір, який часом жорсткіший, ніж під час вступу до вузу. Деякі середні навчальні заклади і зовсім не відкривають перспектив вступу до вищої школи. Наприклад, в Німеччині випускники реальної (технологічної за профілем) гімназії взагалі не мають права подавати документи в університети. Туди вступають лише учні класичних гімназій.
В Італії і зовсім обов'язковою є лише початкова школа, де діти вивчають загальноосвітні предмети - рідну мову, математику, літературу. Вже в 11- річному віці італійці складають іспити на отримання сертифікату про закінчення так званої елементарної школи. З 11 до 15 років учні вчаться в середній молодшій школі (вивчення точних наук, іноземної мови, літератури), а до 19 років - в старшій середній школі. Остання, як і в інших європейських країнах, є профільною і, залежно від успішності підлітка, відкриває йому двері або в професійний ліцей, або в університет. Навіть східноєвропейські країни, які в роки свого перебування в соціалістичному таборі вибудовували внутрішні системи освіти середньої школи на кшталт діючої в СРСР, встигли кардинально переглянути підходи до навчання підростаючого покоління, максимально адаптувавши їх до європейських норм.
Наприклад, в Чехії обов'язковим є 9-річний курс навчання. Далі діти можуть продовжити освіту як в середніх школах, так і в гімназіях, середніх технічних школах, середніх професійних навчальних закладах. Найбільш престижні - гімназії. Їх закінчення, по суті, є пропуском у вузи. Середні технічні школи дозволяють отримати робочу професію, а найбільш талановиті випускники таких навчальних закладів мають можливість вступити до технічного вузу.
Результатом, на перший погляд, таких драконівських підходів до освіти є збалансованість ринку праці. У Європі відразу після школи до університетів вступають не більше 20-30% дітей, тоді як у нас - 80%, причому навіть в найбільш престижні вузи багато хто часто приходить випадково. У Києво-Могилянській академії, наприклад, під час опитування першокурсників з'ясували, що третина з них визначилися зі спеціальністю в останню мить. За даними МОН, в Україні працюють майже 200 університетів, 58 академій, 110 інститутів, які щороку випускають понад 500 тис. фахівців. Вітчизняна армія студентів налічує понад 2,5 млн осіб. Для порівняння: у Іспанії (46 млн населення) 1,5 млн студентів і 60 вузів, у Великобританії (62 млн ос.) - 3 млн учнів і 166 університетів, у Франції (64 млн ос.) - на 2,3 млн майбутніх фахівців припадає 100 інститутів. Кардинально інший в ЄС і склад студентів.
Більш популярне серед європейців, які свого часу встигли закінчити коледж і попрацювати, здобуття вищої освіти вже в зрілому віці, що забезпечує широка мережа так званих "вільних" університетів (студент набирає собі потрібну кількість предметів, що цікавлять його, і відвідує лекції). Така практика добре вписується і в Болонську систему, що передбачає освіту протягом всього життя, до якої, до речі, на державному рівні приєдналася і Україна.
По суті, система профільної освіти зовсім не така нова для нашої країни, як здається на перший погляд. Радянська школа також давала ази профорієнтації і багато представників старшого покоління ще до отримання атестата освоювали водіння або якесь ремесло (серед популярних напрямів - швачка, слюсар). Правда, тим, хто планував вступати до вузу, не пропонувалося нічого іншого. Пізніше уроки професійної підготовки замінили ознайомлювальними екскурсіями на "дружні" підприємства або бесідами з майстрами ПТУ, які ходили по школах в надії завербувати нових учнів. В період незалежності України профільне навчання втілювали гімназії і ліцеї, що обіцяли спеціалізацію з тієї чи іншої групи предметів (як правило, математика, іноземні мови, природні науки). Але, знову-таки, через те, що в нашій країні середня освіта є обов'язковою, вчителі не зуміли обмежити навчальні плани п'ятьма-шістьма предметами.
Реформа заради реформи
Але у нас заборона недостатньо підготовленим дітям вчитися в середній школі неможлива, тому що Україна є чи не єдиною європейською державою, де право на повну середню освіту закріплене в Конституції країни. Частково цим пояснюються й інші тактичні відступи від красиво виписаної схеми профільної освіти. Наприклад, виявилось, що нинішні 10-класники, якби реформу все ж продовжили, вивчали б 16 обов'язкових предметів, тоді як в тій же Європі обмежуються п'ятьма-шістьма профільними дисциплінами. Тобто розвантажити учня, щоб дати йому можливість визначитися з майбутньою професією, насправді було б протиправно.
Така велика кількість предметів автоматично збільшила б кількість уроків з обіцяних п'яти до тих же семи-восьми на день і знову залишала можливість школярам перебирати майбутніми професіями. Адже якщо все одно довелося вивчати всі предмети, то теоретично можна спробувати свої сили під час вступу на будь-який факультет. Європейський же старшокласник, роблячи упор на одні предмети і ігноруючи інші, до кінця навчання настільки віддаляється за рівнем знань від однолітків з інших спеціалізованих груп, що просто не може конкурувати з ними за вузівські місця з непрофільної для себе дисципліни. У нас же, незважаючи на зайвий рік, суть середньої освіти залишилася б колишньою: школярів максимально напихають теорією, просто натаскуючи на здачу тестів і вступ до вузу, незалежно від його здібностей і схильностей.
Окрема розмова - методика викладання. Успіх європейської моделі профільної школи багато в чому пояснюється не лише грамотною профорієнтацією, але і умінням викладачів вкласти в голови учнів потрібні знання і підготувати їх або до подальшого навчання в університеті, або до освоєння ремесла.
Там активно використовуються різні інтерактивні методики, проектна робота в групах, самостійна робота з електронними бібліотеками. Зрозуміло, що для цього потрібно як мінімум два інструменти: відповідна матеріально-технічна база і викладачі, які володіють такими методиками. В Україні після 10 років реформування школи не виявилося ні того, ні іншого. За підрахунками Павла Полянського, обладнання профільного класу з лабораторією коштує близько 300 тис. грн., комп'ютерної аудиторії - 100 тис. грн.
З бюджету такі кошти на них не виділялися: вкладення країни в шкільну реформу обмежилися 2 млрд грн. на перевидання підручників, згідно з новими програмами, і копійками на тренінги для викладачів. І всі ці гроші тепер можна вважати викинутими на вітер. Адже книги доведеться знову перевидавати, а розповіді теоретиків педагогічних наук про інтерактивні способи викладання вчителів ні до чого не зобов'язали, оскільки, згідно з освітнім законодавством, вони повинні лише виконувати програми, а форму подачі матеріалу вольні вибирати самостійно.
У результаті інститутські викладачі втомилися скаржитися на рівень абітурієнтів, яких їм, по суті, перші місяці навчання доводиться повністю перенавчати під свої стандарти. Помічник президента Києво-Могилянської академії з корпоративного управління Олена Третьякова говорить, що школа намагається дати учневі якомога більше теоретичної інформації, левова частка якої миттєво застаріває. Навичок же вчитися самостійно вчителі не прищеплюють. Багато першокурсників, вступаючи до вузу, не мають анінайменшого уявлення про те, як повинні виглядати письмова робота або реферат.
Те, що шкільна реформа все ще необхідна, не викликає сумніву. Як, втім, і те, що "косметичний ремонт" освітньої системи лише шкодить і витягує з бюджету додаткові гроші. По-справжньому профільне навчання неможливо запровадити силами одних лише чиновників. У цей процес потрібно залучити вузи і майбутніх роботодавців. У сегменті профтехосвіти подібні приклади вже є: торік спільними зусиллями МОН і представників бізнесу було складено декілька кваліфікаційних рамок (вимог до випускників ПТУ), які, втім, поки залишаються декларативними. Вузівські ж викладачі не спішать допомагати майбутнім абітурієнтам визначитися з вибором професії. Адже вони добре заробляють, масово відкриваючи популярні спеціальності, хоча їх володарі не затребувані на ринку праці. Варто пригадати появу юридичних і економічних факультетів у технічних інститутах, навчання на яких платне.
Марина Каплун
За матеріалами: Деловая Столица
Поділитися новиною
