4385
Як змусити українців працювати
— Казна та Політика
З цього року в Україні з'явився новий макроекономічний показник економічного розвитку - продуктивність праці. У прогнозах на 2010 рік зростання продуктивності праці заплановане на рівні 2,9%. Наскільки реальна ця цифра, поки сказати складно. Востаннє даний показник розраховувався в 2006 році, тоді в Мінекономіки стверджували, що за останні шість років продуктивність праці в країні зростала в середньому на 7,2% в рік
Напівлипові цифри
Правда, ці цифри викликають певний сумнів. У 2008 році міністр економіки Богдан Данилишин прогнозував, що темпи зростання продуктивності в 2008 році можна чекати на рівні 102,6%, в 2009 році - 102,4%, тому важко уявити, що за один 2007 рік працездатність українців впала в три рази.
Як би там не було, 2,9% цього року можна буде вважати провалом. Сьогодні загальна продуктивність праці в українській економіці, розрахована як обсяг ВВП з врахуванням купівельної спроможності на одного зайнятого, складає лише 16% від американського рівня. І, за оцінками аналітиків McKinsey Company, для підтримки темпів зростання ВВП на рівні 1998-2007 років Україні необхідно підвищити продуктивність праці як мінімум в 2,6 разу - десь до 7,5%.
Аби підвищити цей показник, західні експерти рекомендують підсилити конкуренцію (пустити якомога більше іноземних компаній на український ринок, мовляв, вони швидко наведуть лад), поліпшити інвестиційний клімат (ще раз запросити західні компанії) і почати модернізацію (за рахунок іноземного капіталу). Поради, м'яко кажучи, сумнівні.
3 млн китайців на рік
В нинішній ситуації за великим рахунком продуктивність праці можна збільшити двома шляхами. Перший - екстенсивний: запросити в Україну якомога більше додаткової робочої сили. За оцінками експертів, запросивши до 2020 року 29 млн. іноземних робітників, ми досягнемо продуктивності праці сьогоднішньої Польщі. А заразом вирішимо демографічну проблему. Але при таких темпах залучення робочої сили (майже 3 млн. осіб на рік) вірогідніші етнічні конфлікти, чим зростання продуктивності. Другий шлях - інтенсивний: Україна повинна зайнятися модернізацією економіки.
Варіантів в зв'язку з цим декілька. Перший, найчастіше згадуваний, - це розвиток галузей з високою доданою вартістю: IT-сфера, космічна галузь, нанотехнології тощо. За оцінними даними, щоб отримати $1 прибутку від виробництва продукції з високою доданою вартістю, необхідно мінімум за три роки до цього вкласти близько $5 (усереднена цифра для всіх країн СНД).
Другий варіант - це підвищувати продуктивність в тих галузях, які мають величезний потенціал. В першу чергу йдеться про сільське господарство. У цій галузі, незважаючи на незначні інвестиції, продуктивність праці зростає просто дивними темпами - по 35% на рік. Міжнародні експерти говорять, що, вкладаючи щороку $10-14 млрд. в галузь, за п'ять років можна досягти продуктивності праці як в Європі (сьогодні у нас вона на 55% нижче). Правда, для нашої країни $50 млрд. - це дуже значна сума.
Третій варіант - модернізувати ті галузі промисловості, які сьогодні забезпечують Україні основне зростання ВВП, зокрема металургію. Самі металурги говорять, що "процес йде", але при цьому на сьогодні вже зносилося 54% коксових батарей, 89% доменних печей, 87% мартенівських печей, 26% конвертерів і трохи менше 90% прокатних станів.
А де ж держава?
Всі ці варіанти з точки зору власника підприємства мають один загальний недолік - вони вимагають значних капіталовкладень. Деякі галузі, що вже зіткнулися з неконкурентоспроможністю своєї продукції на світовому ринку, усвідомили, що вкладення коштів в оновлення основних фондів необхідне. Але більшість ще сподіваються, що все якось само устаканиться. Тому ключове питання на сьогодні - що має зробити держава, аби змусити власника вкладати гроші в модернізацію. Один з найпростіших варіантів - просто змусити. Торік уряд озвучував таку ідею (прийняття закону про обов'язкову модернізацію і реконструкцію вітчизняних металургійних підприємств), але із зрозумілих причин довести до логічного завершення свою ініціативу Кабмін так і не зміг. Та і в період кризи грошей в бізнесу на це немає.
Власники підприємств упевнені, що найкращий стимул для модернізації - це пільги і преференції. Правда, як показує досвід, насправді потрібного ефекту це не дає. Україна 15 років отримувала дешевий газ, існували пільги для підприємств хімічної і металургійної промисловості (в рамках держпрограм), жодне українське підприємство за цей період не завершувало (а багато хто навіть не починав) процес модернізації.
Яскравий приклад - "Криворіжсталь". Якщо на момент продажу комбінату Лакшмі Міталлу зношеність його основних виробничих потужностей складала 60-65%, то на сьогодні, за даними глави профкому Юрія Бобченка, цей показник вже досяг 90%.
В українських реаліях підштовхнути підприємства до модернізації можна лише непрямими методами. Одним з таких методів мимоволі стало підвищення цін на газ. Рентабельність виробництва впала в основних галузях економіки, і це майже змусило багато власників задуматися про оновлення устаткування і технологій. Але завадила криза. Мова не лише про те, що компаніям стали недоступні кредитні ресурси і кошти, виручені від IPO, а ринки збуту різко звузилися. Як це не дивно, частково відпала необхідність в модернізації.
Мінімалка як стимул до модернізації
Основна причина, яка є безумовним стимулом для оновлення техніки, - це дорожнеча або сировини, або робочої сили. Товаровиробник завжди зацікавлений в зниженні витрат виробництва, і купуючи ресурси, він прагне підібрати такі з них, які забезпечують мінімізацію витрат. І в першу чергу він порівнює вартість основного капіталу і праці. У всіх розвинених країнах зниження витрат і підвищення ефективності виробництва історично досягалося шляхом заміни дорогого людського ресурсу (робочої сили) продуктивнішим і дешевшим ресурсом - новою технікою.
При цьому підприємець отримував подвійний ефект: по-перше, різницю між високою ціною робочої сили і нижчою - техніка; по-друге, ефект від підвищення продуктивності праці працівників на основі нового, продуктивнішого устаткування. Проте така заміна вигідна лише за умови дорожнечі робочої сили.
В розвинених країнах витрати на покупку праці складають від 60% всіх витрат виробництва. У нас на це витрачається від сили 20%. Така дешевизна праці (при досить високій вартості модернізації) робить вигідним збільшення виробництва шляхом залучення додаткових співробітників. У свою чергу невисока зарплата не стимулює зростання продуктивності праці, більше того - сам роботодавець не зацікавлений в зростанні цього показника, йому дешевше найняти ще інший для десятка робітників і таким чином забезпечити собі прибуток. Поки витрати на утримання додаткового працівника не нестимуть прямої загрози отриманню прибутку, модернізації в країні не буде.
Держава в цьому питанні може допомогти лише одним - поступовим підвищенням мінімальної заробітної плати. Всі уряди останніх років експерти нещадно критикували за зростання соціальних стандартів. Саме надмірне підвищення мінімальних зарплат, пенсій, пільг, соцпдопомоги і так далі загнали український бюджет в нинішній багатомільярдний дефіцит. А зростання реальної заробітної плати темпами в три рази більшими, ніж продуктивність праці, багато в чому сприяло нинішній кризі в цілому. Це негатив. Але можна простежити чітку кореляцію - з початком швидкого зростання мінімальної зарплати в Україні (2005 рік) почалися процеси модернізації відразу у низці галузей. Причому все відбувалося за однією схемою: організації роботодавців при внесенні урядом проекту бюджету дружно попереджали про те, що чергове підвищення мінімалки уб'є промисловість, потім мінімальна зарплата з політичних міркувань все ж підвищувалася, а підприємства переглядали плани щодо модернізації у бік прискорення.
Теоретично підвищення мінімальної зарплати, що вже сталося за останні п'ять років, мало простимулювати продуктивність праці. Але невеликі компанії швидко знайшли вихід: аби не підвищувати продуктивність, вони пішли в тінь. В ситуації, коли надмірно роздутий штат при неефективному виробництві загрожував зниженням прибутків, частина співробітників відходила в тінь, дозволяючи підприємству таким чином економити на фонді оплати праці. В крупних підприємств, де такі схеми задіювати проблематично, поки що є солідний "запас міцності". Там фонд оплати праці в собівартості продукції займає 5-7% (у Східній Європі - не менше 25%). Не нарощувати цю частку поки дозволяють найпростіші рішення - звільнення. Але в певний момент стане очевидним, що далі скорочувати персонал не можна, і тоді прийде час модернізації.
Вікторія Череня
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
