1278
Сорокаградусна основа державності
— Казна та Політика
Боротьба за горілку завжди була наріжним каменем державності впродовж усієї російської історії.
Відкат по-царськи
Російська держава намагається контролювати алкогольне виробництво стільки ж, скільки існує російська горілка - тобто з часів Івана III. Збирання земель виявилося дуже затратним задоволенням. Тим часом монастирське ноу-хау, незважаючи на порівняльну новизну, вже почало приносити правовласникові гарні бариші. Великий князь Московський спробував узяти його під контроль і близько 1474 року ввів держмонополію на продаж горілки. Втім, "в боротьбі з зеленим змієм переміг, звичайно, змій". Хоч і не з божою допомогою, але не без відома: церковне горілчане лобі успішно відстоювало свої права аж до кінця правління Івана ІІІ у 1505 році.
Чверть століття по тому його грізний тезка на короткий час все ж зосередив торгівлю горілкою в руках влади. Але незаконне виготовлення і продаж спиртного не припинялися вже ніколи, незважаючи на круті заходи, які держава вживала до самогонників або, за тодішньою термінологією, корчмарів. Та і з легальним продажем не все було гладко. На початок XVІI століття склалася відкупна система. Намісникам було суворо наказано стежити за тим, аби вся торгівля була зосереджена в царських шинках, а до порушників вживати найсуворіші заходи. Основним завданням було щорічне зростання надходжень до казни, і якщо його забезпечували, то московські ревізори з перевірками не сунулися. Надприбутки гарантувалися на всіх стадіях реалізації. Недорахувалася, наприклад, місцева влада декількох пудів зерна, на хліб призначеного, корчмар з нього самогон вижене, а казенний шинок візьме на реалізацію відро-два та в кредит наллє. В результаті у деяких областях неодноразово зривалися сільськогосподарські роботи: селяни продовжували "святкувати". Хліба стало бракувати, а неможливість розплатитися з боргами викликала в деяких містах "шинкові бунти".
Їх, зрозуміло, придушили, але владі стало ясно, що потрібно щось вирішувати. Цар Олексій Михайлович у 1652 році скликав Земський "Собор про шинки", на якому спробував ввести другу горілчану монополію. Була скасована відкупна система, а в шинках заборонено торгувати в кредит і бартером. Але походи у Східну Європу так спустошили казну, що вже через десять років відкупну систему довелося відновити. Під час короткого правління його сина Федора боярське "багатодержавство" все ж зуміло навести відносний лад у цій сфері, хоча й керувалося зовсім не державними інтересами. Вводився підрядний продаж горілки державі за заздалегідь встановленими цінами. Підрядчиками виступали заможні поміщики - власне, ті ж бояри, які укладали з державою письмовий договір. Доходом держави була різниця між прийомною і відпускною цінами. Так корупція зверху ускладнила життя корупції знизу.
Фундамент імперії
Втім, Петро I, гостро потребуючи коштів на будівництво імперії та проведення військово-столярних робіт у Європі, в 1705 році знов пригадав про відкупну систему. Йому потрібне було надійне джерело фінансування, тому відкупи коштували дорого. Прагнучи компенсувати витрати, виробники підвищували ціни і знижували якість продукту. Побоюючись повторення шинкових бунтів, в 1716 році Петро дозволив вільно займатися винокурнею, ввівши при цьому податки на обсяг виробництва і потужність устаткування. Мабуть, відтоді алкогольна політика стала серйозною складовою іміджу будь-якого російського государя і керівника.
До речі, Катерина ІІ від державного контролю над горілчаним виробництвом відмовилася, причому теж для блага держави. Вона надала дворянству привілей на винокурню, звільнивши його від податків. Обсяги дозволеного виробництва залежали як від дворянського звання, так і від чину. Тим самим з одного боку враховувалися інтереси еліти, а з іншого - стимулювався приплив кадрів на держслужбу. При цьому торгувати горілкою самим виробникам заборонялося. Все нічого, але не вистачає корупції. Так от, казенні питні палати, створені для закупівлі спиртного, мали право самі вибирати постачальників. Наслідком цього стало неминуче повернення до відкупів.
Намагаючись врятувати країну від фінансової кризи, що настала після війни 1812 року, Олександр I встановив нарешті строгу монополію на оптовий продаж горілки. Проте стурбований повстанням декабристів Микола I відновив дворянам привілей, повернувшись до відкупів. Але імперія багато і довго воювала, а казна порожніла, тож довелося ввести акциз на роздрібну торгівлю. Прибуток зріс... разом з ціною на горілку і зловживаннями відкупників. Олександр ІІ нарешті скасував відкупи, ввівши акциз на всю горілку, що надходила у продаж. Ціни знизилися, але і якість впала. Зерновий спирт стали замінювати картопляним, фальсифікації набули масового характеру. При цьому, проте, шинки замінювалися корчмами, де до випивки обов'язково подавалася закуска. Почався продаж пляшками (до цього на винос горілка продавалася мірою не менше відра). Було встановлено і час торгівлі спиртним, хоча це розпорядження почало виконуватися вже при Миколі ІІ, коли держмонополія була введена вже остаточно.
Одні граблі на всіх
До 1913 року вона забезпечувала до третини всіх бюджетних надходжень. Все йшло непогано, але з початком Першої світової війни уряд заборонив продаж горілки на період військових дій. На жаль, користі від цього заходу було менше, ніж шкоди. Почалося масове вживання сурогатів (одеколон, до речі, стали пити саме тоді). І зрозуміло, корупція розцвіла: чини та аптекарі, які мали доступ до державних резервів спирту, стали дуже популярними людьми. А головне - доходи казни різко впали, винокурна промисловість і деякі суміжні галузі були практично зруйновані. Саме цим, а не цілеспрямованою антиалкогольною кампанією було зумовлено рішення радянського уряду продовжити заборону на виробництво і продаж спиртного. Сил і коштів на відновлення горілчаної промисловості не було.
Крім того, в умовах голоду переводити зерно на горілку було форменим марнотратством, тож в першу чергу під забороною опинилося самогоноваріння. Але вже після громадянської війни виробництво горілки відновилося під повним державним контролем. Воно неухильно зростало, перевищуючи за своїми темпами приріст населення. Як і в царській Росії, частка спиртних грошей в бюджеті була дуже велика. Поступово зростало пияцтво у всіх прошарках суспільства. У боротьбі з цією напастю радянський уряд стикався з тими ж проблемами, що і царський. І справлявся з ними з тією ж ефективністю.
Постанови ЦК КПРС "Про посилення боротьби з пияцтвом і про наведення ладу в торгівлі міцними спиртними напоями" 1958-го і "Про заходи щодо посилення боротьби проти пияцтва та алкоголізму" 1972 року можна порівняти з реформами Олександра ІІ: вони так само обмежували місця, кількість і час продажу спиртного. Шкоди від них не було, як не було і особливої користі. Сумнозвісний горбачовський "п'яний указ", тобто Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про посилення боротьби з пияцтвом", можна порівняти з рішенням про заборону на алкоголь, прийнятим при Миколі II, - як за рівнем опрацювання, так і за наслідками. Тотальний дефіцит, руйнування і відхід в тінь цілої галузі промисловості, зростання кількості отруєнь сурогатами.
А головне - до 1990 року, коли указ був скасований, різко погіршився фінансовий стан держави. Вона втратила більшу частини найбільш прибуткової і стабільної податкової позиції. Дефіцит бюджету досяг катастрофічної величини, що значною мірою зумовило розвал радянської економіки і розпад держави. Отже, явна схожість за своїми наслідками подій кінця 80-х і заборони виробництва горілки після початку Першої світової війни цікава і навряд чи випадкова.
Цікаво також, що в 1992 році маятник пішов у зворотній бік - в строгій відповідності з російською державною традицією Борис Єльцин повністю скасував держмонополію на горілку, тим самим остаточно позбавивши державу "горілчаної" складової бюджету і напоївши країну низькопробним спиртним. Відновлення монополії, яке сталося через рік, нічого не дало: уряд не зумів повною мірою добитися виконання нового указу. Наслідки цього рішення не подолано й досі.
Олексій Кафтан
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
