1193
Першотравень-2009: Солідарність не при справах
Більшість населення чимчикує на пікніки, меншість - на мітинги. В 2009 році свято пройшло за торованою схемою. Щоправда, з'явилися нові обличчя, нові гасла і новий ворог всіх трудящих - економічна криза.
Наші традиції сильні...
Так вже повелося, що чи не найголовніше питання, яке турбує українських трудящих напередодні міжнародного дня їх солідарності - це погода на тривалі і зручні вихідні. Нічого дивного в цьому немає - ідеологія Першотравня на пострадянському просторі в більшості випадків розгубила майже всі елементи пам'яті про колишню класову боротьбу, зберігаючись лише у формі стандартного тосту "Ну, за солідарність!". І, за великим рахунком, про те, заради чого саме збираються на мітинги першого травня, згадують ті поодинокі, які або віддають данину непорушним традиціям, або переслідують "вузькоелекторальні" політичні цілі.
Теоретично, саме в 2009 році можна було очікувати істотного відновлення традиційного першотравневого сценарію. Світова фінансово-економічна криза, яка всерйоз вдарила в Україні, могла б помітно змістити акценти спеціального дня для пікніків. Наочне обмеження прав трудящих, очікуване відродження активності профспілок, нарешті, близькість президентських виборів, на яких не одна програма може бути орієнтована в протестно-антикризовому руслі... Для значної частини політсил Перше травня могло б послужити приводом для проведення по-справжньому яскравих і дієвих акцій протесту. Але, як показала практика, політичні "старожили" пішли давно знайомим шляхом, а "новосели" вирішували трохи інші проблеми.
Як би там не було, без кризи не обійшлося, але в більшості випадків вона відіграла роль "туза в рукаві", що витягається за гострої потреби. У всякому разі, під таким "соусом" пройшли зустрічі найбільш традиційних учасників першотравневих мітингів: комуністів і "регіонально" орієнтованих профспілкових діячів.
Продемонструвавши зачатки толерантності і, до певної міри, солідарності (у тому розумінні, що до бійки не дійшло, обмежилися "усними попередженнями" - а от, приміром, їх "колегам" з Одеси це так і не вдалося - там без бійки не обійшлися), "червоні" і "блакитні" поділили головну площу країни. Порівняно нечисленний за столичними мірками "сукупний" мітинг (за підрахунками правозахисників - близько 7 тисяч людей "на всіх") пройшов за прокладеним маршрутом.
Профспілки, як годиться, агітували за "Роботу, зарплату, гідне життя" і "Гідну працю і стабільність у суспільстві", а комуністи - за "Заводи - робітникам, землю - селянам", "Геть олігархічний режим" і (куди ж без святого) "Гідне життя працюючим". Вічні гасла продовжують своє випробуване часом існування.
Безумовно, свої корективи в давно перевірену риторику внесла і всюдисуща криза але далі і без того знайомого за виступами політиків набору тез виступаючим піти не вдалося. Так, наприклад, лідер Федерації профспілок України Василь Хара закликав уряд покаятися у всіх гріхах перед трудящими в кращих традиціях сесійної зали Верховної Ради: "Або Кабінет Міністрів виконає вимоги профспілок, і життєвий рівень українців підвищиться, або ми змушені будемо перейти у жорстку опозицію, нарощувати акції протесту аж до всеукраїнського страйку". Головний профспілковий діяч країни із цієї своєї "дзвіниці" практично слово в слово продублював "месидж", повторення якого відповідає генеральній лінії Партії регіонів, у якій він і перебуває. Щоправда, на відміну від профспілок, "жорстка" парламентська опозиція вже більше місяця "нарощує акції протесту", без особливої шкоди для "злочинно бездіяльної влади". Хоча, можливо, у робітників, спонукуваних обмежено практичними міркуваннями, рано чи пізно протести вийдуть виразнішими.
Як і партійно орієнтовані профспілкові діячі, не занадто далеко за раз і назавжди задані ідейні рамки вийшли і комуністи. Як і у першому випадку, основний антикризовий удар спрямований проти верховної влади в країні - теж опозиційний статус зобов'язує. А раз у всьому однаково винувата влада, значить потрібно: Ющенка - віддати під суд, украдені капітали - повернути в країну, надприбуток і розкіш - обкласти податками (як це поєднується з пунктом "заборонити введення нових податків і підвищення старих", вірним ленінцям видніше), а разом - прийняти комуністичну антикризову програму. Але починати все-таки потрібно зі зміни влади.
Яка б криза не стояла "надворі", головною функцією першотравневих зустрічей на площах для традиційних їх учасників залишається огляд прихильників з нагадуванням цим прихильникам давно знайомих гасел, а інакше і свято - не свято. Яскравим прикладом цьому може послужити урочиста "прогулянка" позапарламентських лівих на чолі із ПСПУ. Криза - кризою, але "НАТО - ні!", "Уряду - ганьба", а "Союзу - так" (хоча без свіжих віянь і тут не обійшлося - "Разом із братніми народами ЄЕПнемо по кризі"). Більшу "розслабленість" у гаслах, характерну для політичних напівмаргіналів, можна зрозуміти - на відміну від офіційної парламентської опозиції питання зміни влади для них стоїть менш гостро, хоча б через віддаленість перспективи парламентських виборів.
Революційними ж настроями (якщо не вважати такими розповіді про "жорсткі" акції та мрії про імпічмент) традиційні учасники першотравневих демонстрацій не відрізнилися. "Антивладна" протестна риторика нормально функціонує й у форматі "а поговорити?", більш комфортному для українських партій з ім'ям та історією. Закликати до скинення влади - це святе, а от скидати владу - уже моветон. Тим більше у святковий день, коли різні групи трудящих на одній площі так малоуспішно солідаризуються.
Молодь пішла ліворуч
Як виявилося, радикально-антикризовий Першотравень був відданий на відкуп молоді. Втім, цього можна було очікувати через і внутрішньоукраїнську ситуацію, і міжнародний досвід. Якщо традиційні "захисники прав трудящих" у нашій країні схильні нарікати на владу, то прогресивні віяння вимагають анафему капіталізму.
Дивним це назвати складно - обставини (ті, які ступінь провини американських банків) зобов'язують: те, що в сучасну програму саморозвитку банківської системи виявилися закладені елементи її ж самознищення, якщо й не обрушило теоретичні підвалини, то істотно підкосило практичну довіру до поточного економічного устрою. Так і вийшло, що модним авангардом на сьогодні стає "антикризовий антикапіталізм".
В українських реаліях на честь зазначеної вище ідеологеми "У всьому винні криваві капіталісти" своєрідно солідаризувалися непримиренні суперники. Першого травня в Києві пройшли дві цікаві ходи: вкрай лівої та вкрай правої молоді - подія, якщо й не знакова, то, у всякому разі, - досить показова
Від "традиціоналістів", що спочатку зібралися на Майдані, "політмолодняк" істотно відрізнявся низкою спільних рис, крім найбільш передбачуваних - віку і кількості (за словами очевидців, в обох випадках колони нараховували між двома і трьома сотнями людей) учасників. По-перше, походи радикалів виглядали, безумовно, яскравіше від стандартних мітингів, але було б дивно, якби їм це не вдалося. По-друге, таки, яскравішою і гнучкішою була лозунгова складова - сам стан дозволяє вийти за жанрові рамки, жорсткі для "постійних" учасників урочистостей. І, нарешті, по-третє, сам факт маршів не може не розчулити шанувальників громадянського суспільства - молодь не на пікніки розбрелася, а на демонстрації вийшла...
Крім спільних рис у двох акцій існують і розходження, головне з яких - ідеологічне - лежить на поверхні. Але, насамперед, слід зазначити, що при всій різнонаправленості гасел без спільної тематики, про яку згадувалося вище, не обійшлося. Навіть поверхневе вивчення транспарантів учасників підтверджує - радикальна українська молодь поза залежністю від заявленого політичного курсу виключно ліва у своїх економічних поглядах. Вкрай праві (переважно представники низки націоналістичних організацій) вийшли на вулиці під гаслами "Капіталізм - рабство, соціалізм - воля".
Вкрай ліві (здебільшого неомарксисти і анархісти) - з "кричалками" "Капіталізм - хаос, анархія - порядок". Перші пропонують "геть кредитне рабство" методом скасування виплати відсотків (модний як на теперішній час тренд), другі, як їм і призначено, - націоналізувати підприємства і "розсадити" олігархів - все, як у кращих європейських будинках, все відповідає святковому приводу.
Але подібна лозунгова солідарність швидко закінчується. Як водиться, правих турбують питання чистоти і здоров'я нації (і графа "національність, як же без неї), лівих - побудова громадянського суспільства. Але гостра актуальність ще однієї, уже далеко не "кризової", теми трохи змістила акценти першотравневих "походів" від пропаганди солідарності трудящих до демонстрації сили перед безпосередніми суперниками. Серед "фетишів" обох акцій помітно виділяється наочне протистояння на лінії "фашизм-антифашизм". Одним з головних прапорів праворадикалів стала установка "Максим Чайка - не забудемо, не пробачимо". Недалеко пішли і ліві радикали: "Антифашизм - не злочин", "Волю одеським антифашистам"...
За великим рахунком, "старожили" першотравневих акцій у цей день, як і за будь-якої підходящої оказії, боролися за розуми публіки: електоральні поля в комуністів з "регіональними" профспілками за деякими сегментами помітно збігаються, і з цією обставиною "робота" ведеться вже не один рік. У випадку ж з молодіжними акціями поки мова не йде про боротьбу за цільову аудиторію (питання актуальності багатьох гасел для по-справжньому широких народних мас залишається відкритим), скоріше, про черговий офіційний "іду на ви". Яскравим прикладом цьому можуть слугувати не тільки запрограмована "дзеркальність" гасел, але й деякі "фактичні моменти".
Так, наприклад, закінчення акції правих, крім іншого, ознаменувалося урочистим спаленням традиційної "лівої" розтяжки "No drugs, no nazi". Тому й демонстрації можна вважати не тільки і не стільки ілюстрацією уваги молоді до проблем робітників і селян, скільки своєрідними презентаціями рухів з усіма необхідними атрибутами - "уніформою", хльосткими гаслами, піротехнікою, через яку, імовірно, постраждали "ліві", рух яких було "згорнуто" правозахисниками (щоправда, той факт, що праві за "файєри" не постраждали, мимоволі змушує згадати нову концепцію СП про "екстремістську організацію "Антифа")... Оптимісти, утираючи світлу батьківську сльозу, радіють: зростає самосвідомість молоді, вулична демократія, воля висловлення політичної позиції... Песимісти схиляються до точки зору: чим би дитя не тішилося, аби тільки вітрини не било... У будь-якому випадку, не виключено, що з молодих людей, які сьогодні складають гасла, спрямовані проти найближчих ідеологічних суперників, рано чи пізно виростуть "справжні і дієві" захисники прав трудящих. А поки ж на всіх політичних фронтах і під Першотравень солідарністю не віє.
Ксенія Сокульська
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
