1833
Сліпі вікна
Криза - це привід замислитися над тим, звідки беруться гроші. До світової фінансової кризими жили в досить дивному світі отримання грошей із сировини й транзиту цієї самої сировини.
На Сицилії туристам люблять показувати недобуди - десятки будинків, на спорудження яких було взято державні або приватні банківські кредити. Гроші видавалися, будівництво починалося, а потім забудовники зникали безвісти. І щоб зрозуміти, що мафія - це реальність, а не літературний образ із романів Леонардо Шаші або фільму "Спрут", достатньо просто вдивитися у сліпі вікна цих недобудів.
Я згадав про об’єкти подорожей прекрасною Сицилією, коли стало відомо про відмову компанії-забудовника від закінчення будівництва одного з київських хмарочосів. Цікаво, хтось продовжить покинутий проект чи будівля так і залишиться вічним нагадуванням про час, коли гроші бралися з нізвідки і витрачалися в нікуди. Адже до світової фінансової кризи, що стала першим дзвінком про закінчення столичного добробуту, ми жили в досить дивному світі отримання грошей із сировини й транзиту цієї самої сировини, тим більше що по сусідству якраз і знаходиться країна, яка увірувала, що коли сировина є, робити взагалі нічого не потрібно. Я не ставитиму дурних запитань про те, що потрібно було робити із наддоходами. Ми й так знаємо, на що їх витрачали: на надзбагачення надзаможних, соціальні подачки бідним, інвестування у нерухомість, розвиток сфери послуг...
Навіщо нам промисловість, коли на Заході так усе добре роблять? Для нас головне - метал продати і газ перепродати. А решту, як любили казати за радянських часів наші гості із сонячної Грузії, ми купимо.
І ось настав момент неблагополуччя покупців, а це, як відомо, завжди було проблемою продавців. Думаю, у нас ще буде можливість поговорити у найближчому майбутньому про проблеми тих, хто робить власний бізнес на обслуговуванні потреб одержувачів наддоходів і може зіткнутися зі зменшенням їхніх можливостей. Але поки що працюють виключно глобальні механізми.
І, звичайно, першим відчуває неблагополуччя забудовник. У нього зникає впевненість у тому, що якісь компанії займуть добудовані розкішні офіси, бо він починає розуміти: нових компаній на ринку не з’явиться, а старі почнуть економити. Він не вірить, що люди і далі купуватимуть переоцінені квартири і вже тим більше спекулюватимуть ними. Тому що у "звичайного покупця" у Москві або Києві грошей на житло просто немає, а іпотека - навіть та, грабіжницька, під 15-20% - швидко згортається. А перепродати житло і виграти на цій операції стає дедалі складніше - і спекулянти йдуть зі змертвілого ринку. Власне, я не назву це сенсацією, бо не раз проходив повз темні вікна розпроданих, але нежилих будинків і міркував про те, скільки заробили перекупники і скільки їм ще доведеться втратити.
Ось ми й підходимо до тієї найцікавішої межі. До неї жодного офісного працівника, жодного дрібного підприємця, жодного працівника сфери обслуговування не цікавило, звідки беруться гроші. І зрозуміло чому: ці люди заробляли чесно, ні в кого не крали, нікого не обманювали. Яке їм, зрештою, діло, що за капітал став основою їхнього успіху?
Як і людям, які отримували свої компенсації від держави. Хіба їм було цікаво, звідки уряд бере гроші й що буде після цього з економікою та цінами на продукти в магазинах? Багато хто впевнений: людина про такі речі замислюватися не повинна, їй потрібно просто піти й отримати зарплату або компенсацію в Ощадбанку - і до побачення. Про решту подумають Віктор Андрійович, Юлія Володимирівна або у крайньому разі Віктор Федорович. Вони розумні.
Країна, яка не бажає годувати свою армію, як відомо, годує чужу. Суспільство, яке не замислюється про свою економіку, стає легкою здобиччю будь-якої чужої кризи. І зараз ми потроху починаємо це розуміти. Попри всі проблеми, які виникнуть у найближчому майбутньому, це єдине, що вселяє певний оптимізм.
Бо якщо ми не усвідомлюватимемо, що наші зарплати матеріально нічим не підкріплені й можуть випаруватися в будь-який момент разом із кредитами, іпотеками та іншим добром, не зрозуміємо, що будь-які популістські обіцянки призводять не до появи кількасот гривень у кишені, а до їх зникнення, то ніякі ціни на метал і ніякий перепродаж енергоресурсів нам не допоможе.
Віталій Портников
За матеріалами: Контракти
Поділитися новиною
