761
Гроші в землю
Похоронний бізнес у старому Києві був високорентабельним, але не піддавався обліку та контролю…
Шлях під монастир
Зазвичай, порівнюючи бізнес-відносини сьогодення і давніх дореволюційних часів, ми констатуємо, що за царя закони ділового життя були чіткими, а їх виконання ретельним. Але в похоронній справі, відверто кажучи, було не все так просто. У наших предків сто років тому до похоронних служб запитань вистачало.
Аж до радянських часів наших земляків проводжали в останню путь суворо за сповідним принципом. У представників кожної релігії були свої цвинтарі, свої похоронні обряди, свої відповідальні за виконання. Більшу частину київського населення становили православні. Природно, що серед місць поховань православні цвинтарі теж переважали. Спочатку вони зосереджувалися на церковних цвинтарях, на території монастирів. Ховали там як священнослужителів, так і мирян. Причому для останніх місця під могили виділяли за посильну плату. Тим, хто за життя матеріально допомагав храмам або чиї рідні не поскупилися на пожертвування, надавали почесні місця поблизу церкви, біля вівтарної стіни. А бідноту ховали на краю цвинтаря, у закутках. Похоронний обряд також відповідав статкам покійного: від урочистої панахиди з протодияконом і півчими під час поховання щедрого багатія до скоромовки дячка над безплатною могилою жебрака.
Щоб вивчити стан київських цвинтарів, у 1874 році було засновано спеціальну комісію. За зібраними нею даними, фінансове господарство цвинтарів перебувало у незадовільному стані. Плату за місця для могил стягували довільно, оскільки жодні нормативи щодо цього не передбачалися. Суми, що надходили, не оформлялися, належної звітності та контролю не було.
Така ситуація влаштовувала духівництво. Адже зібрані за підмогильні місця кошти мали йти на благоустрій цвинтарів. А за невизначеності доходів ці суми можна було спрямувати на інші потреби: будівництво та ремонт храмів, утримання причту тощо. У підсумку поховання при церквах і монастирях часом мали жалюгідний вигляд. Могили заростали травою й кущами, на цвинтарях ночували бродяги, паслася худоба... Втім, бували винятки - у випадках, коли гідне утримання некрополя давало відчутний матеріальний ефект.
По сусідству з Аскольдом
Один з найбільших київських монастирів - Миколаївський (Пустинно-Микільський) на Печерську - облаштував свій цвинтар на історичному місці. Згідно з літописним переказом саме там у 882 році було поховано київського князя Аскольда, який загинув під час захоплення Києва варязьким конунгом Олегом. Так цю місцевість і називали: Аскольдова могила.
На початку позаминулого століття цвинтар на Аскольдовій могилі мав жалюгідний вигляд. Хіба що цвинтарна церква Св. Миколи - невелика кругла будівля в класичному дусі, вибудувана міським архітектором Андрієм Меленським у 1810 році, - справляла приємне враження. На час фортечного будівництва і спорудження спуску до моста через Дніпро цвинтар взагалі закрили й мали намір знищити. Однак з 1870-х років поновили поховання.
Після повторного відкриття цвинтаря на Аскольдовій могилі чимало заможних киян прагнули знайти свій останній притулок саме тут з кількох причин: близькість до аристократичних Липок, виняткова краса ландшафту, романтика історичних переказів, підкріплена популярною оперою Олексія Верстовського "Аскольдова могила"... Миколаївський монастир урахував неабиякий попит.
У 1880-х посаду доглядача цвинтаря обійняв ієромонах Рафаїл (Заліпаєв). Розумний та освічений священнослужитель домігся того, що монастир виділив достатні кошти на роботи з розширення та модернізації Аскольдової могили. Цвинтар було оформлено у вигляді шести терас, влаштованих по схилу, зі зручними доріжками, драбинками, ослонами; отець Рафаїл створив також оранжерею для прикрашення могил квітами. Тобто після реконструкції некрополя попит був задоволений солідною пропозицією. Аскольдова могила перетворилася на елітний цвинтар, де ховали аристократів, державних мужів, генералів, фінансових магнатів, видатних діячів культури.
Ціни за місця для поховання були на ті часи позахмарними. Навіть на найскромніших терасах наприкінці XIX - на початку XX ст. доводилося викладати за ділянку по 150-300 руб., а на найпрестижнішій першій терасі (поблизу церкви) підмогильне місце могло обійтися в 1 тис. руб. (річний бюджет сім’ї середнього чиновника) і навіть більше. За даними відомої дослідниці історії київських некрополів Людмили Проценко, у передреволюційний період щорічні доходи Миколаївського монастиря від експлуатації цвинтаря на Аскольдовій могилі перевищували 115 тис. руб. Щоправда, і витрати були чималі. Крім благоустрою та будівництва (приміром, у 1901 році спорудили нову капітальну дзвіницю цвинтарної церкви) неабиякі суми витрачалися на інженерні роботи. Небезпека зсувів схилу спонукала здійснювати дорогий дренаж і зміцнення укосів. Але інвестиції не були марними. Аскольдова могила до самої революції залишалася місцем особливо престижних поховань.
Влада робітників і селян вирішила покласти край "буржуйському" некрополю. У 1930-х роках цвинтар перетворили на місце відпочинку. При цьому могили знищили (лише незначну частину поховань було перенесено на інші цвинтарі), склепи розібрали на будматеріали, огорожу з дзвіницею знесли, церкву перебудували в паркову ротонду. До сьогодні від знаменитого VIP-некрополя залишилися кілька понівечених склепів та символічна могила героїв Крут, похованих на Аскольдовій могилі у 1918 році.
Свиня - товариш
Зі збільшенням міста його цвинтарі переповнювалися. Звичайних погостів не вистачало. До того ж із санітарного погляду заповнювати і надалі землю трунами в центральних районах міста було вкрай небажано. Чумні епідемії другої половини XVIII ст. стали поштовхом для створення загальноміського цвинтаря якнайдалі від житлових кварталів. Перший такий некрополь з’явився у 1772 році на горі Щекавиці над Подолом. До нинішнього часу він не зберігся.
Коли в 1830-х роках імперська влада затіяла грандіозне будівництво нової фортеці на Печерську, для відселення мешканців було передбачено велику незабудовану територію вздовж річки Либідь. У тій самій зоні виник цілий цвинтарний комплекс - місця поховань православних, католиків та лютеран. Від розташованого там хутора генерала Сергія Байкова нове кладовище стало називатися Байковим.
Не раз Київська духовна консисторія зверталася до міського керівництва з клопотаннями про виділення Байковому кладовищу нових земельних ділянок. Слід зазначити, що муніципальна земля, яка відійшла під кладовище, нібито залишалася в місті на балансі, але в неї не могло бути іншого користувача, крім духовної влади. Іноді навколо земельного питання виникали конфлікти. Так, у 1913 році місто відмовило консисторії у проханні надати 5-6 га для безплатних ділянок під могили бідняків. Якщо так, то духовне керівництво оголосило: "на Байкове кладовище небіжчиків із благодійних лікарень і притулків більше не направляти!"
Утім, до цього часу вже був інший великий православний цвинтар на Лук’янівці, заснований 1878 року. Це був особливий некрополь. Місто взяло його на своє утримання та опіку. В інтересах населення було встановлено тверді ціни на підмогильні місця так, щоб вони на жодній ділянці не перевищували 25 руб. Таку саму тверду таксу - 1-2 руб. - ввели за копання могил. Засновником цвинтаря визнано гласного міської думи Іллю Зейферта, який найактивніше обстоював ідею його створення.
Він домігся асигнування 8 тис. руб. на благоустрій та озеленення нового некрополя. У 1888 році Зейферт помер від інсульту під час палкого виступу в думі на захист інтересів "свого" цвинтаря... Після цього міська влада сформувала спеціальну комісію із завідування цвинтарями, але опіка над Лук’янівським некрополем виявилася нижчою за будь-яку критику. Місто користувалося доходами від цвинтаря на власний розсуд, тим часом нормальної огорожі там не було, тож часом свині, що забрели на цвинтарну територію, розривали могили, а прохожий люд безсоромно справляв потреби. Тепер, на щастя, Лук’янівський некрополь має заповідний статус й утримується у повному порядку.
Щодо похоронного обслуговування, то тут, можна сказати, панували ринкові відносини. На початку минулого століття у місті було майже десяток похоронних бюро, які забезпечували ритуальні послуги на всі смаки й гаманці (при цьому тарифи поділяли на "розряди"). За кількасот рублів можна було замовити й ефектний надгробний пам’ятник. Цим займалися, зокрема, фірми Риццолатті та вдови Де-Веккі, вже знайомі читачам Контрактів за розповіддю про італійських підприємців у Києві.
Київський Єрихон
Неправославне населення Києва теж мало свої цвинтарі на відведених містом ділянках. Практично національні меншості були розподілені за конфесіями. Поляки переважали на католицькому цвинтарі, німці - на лютеранському, євреї, певна річ, на іудейському. Духовні представники відповідних сповідань опікувалися своїми некрополями за активної організаційної та матеріальної підтримки одновірців.
Вирішуючи фінансові питання щодо утримання цвинтарів, різні громади виявляли винахідливість та ініціативність. Приміром, київські лютерани ще на початку XIX ст. мали ефектний катафалк з усіма атрибутами похоронних церемоній, рівного якому в місті не було. За плату від 20 до 80 руб. його могли брати напрокат усі охочі, що сприяло неабиякому наповненню скарбниці місцевої кірхи.
Особлива ситуація склалася для іудеїв. З єврейської громади Києва стягували своєрідний інтегральний податок - так званий коробковий збір. Це була спеціальна "накрутка", що входила до ціни кошерного (приготовленого відповідно до ритуалу) м’яса, яке вживали іудеї. У такий оригінальний спосіб основний тягар податку поклали на заможних євреїв, які вживали значно більше м’яса, ніж бідняки. Коробковий збір надходив до міської каси. Муніципальна влада виділяла з нього відрахування на соціальні потреби київських іудеїв, зокрема на утримання цвинтарів.
Внаслідок цього міське керівництво тримало фінансову діяльність іудейського цвинтаря під своїм контролем. У 1881 році було офіційно затверджено порядок утримання цього цвинтаря. Єврейське населення вибирало 12 цвинтарних старост із найповажніших членів громади, а міський представник засвідчував результати виборів.
Відповідно до спеціального положення старости були зобов’язані "утримувати єврейський цвинтар, потрібні для виносу тіла пристойні носилки та дроги, а також усе похоронне приладдя у належному стані та порядку". Їх зобов’язували наймати служителів і працівників, "які під час виконання своїх обов’язків повинні бути пристойно вдягнені і яким суворо забороняється стягувати самовільно від себе будь-які збори". Бухгалтерія велася строго: "Всі доходи й пожертвування, що виділялися на поховання померлих, а також призначені з коробкового збору на поховання померлого бідного стану суми надходять до скарбника, який веде прихід і витрати у цій справі в книгах, скріплених старостами. По закінченні кожного місяця суму в книгах скарбника засвідчують підписами рабин і староста, а наприкінці року книги ці подаються на розгляд і ревізію Київському єврейському комітету".
Завдяки сумлінності старост (з-поміж яких був і "цукровий король" Лазар Бродський), підкріпленій ретельним контролем, іудейський цвинтар утримувався зразково. Спочатку він був на Звіринці (частина території нинішнього Республіканського ботанічного саду), потім на Лук’янівці виділили велику ділянку землі для нового єврейського некрополя. На його облаштування було витрачено не лише суми коробкового збору, а й десятки тисяч рублів общинних пожертвувань. У результаті Лук’янівский єврейський цвинтар ретельно розпланували, обнесли капітальною цегляною стіною з гарними воротами, спорудили всі необхідні будівлі. Один з міських діячів, домовласник Лук’янівки Пилип Ясногурський, не приховуючи заздрості, писав, що цей цвинтар "стоїть гордо, виглядає твердинею як недоступна фортеця, навкруги солідна огорожа, укріплена важкими залізними гратами, тримається вдень і вночі на запорі й так суворо оберігається, що туди ні звір не увійде, ні птах не влетить".
"Недоступна фортеця" впала за радянських часів. Єврейський цвинтар на Лук’янівці у 1960-х роках було знищено, а на його місці виросли "олівець" телецентру і спортивний комплекс.
Рівність і братерство
Після того як радянська влада відокремила церкву від держави і школу від церкви, неважко було зрозуміти, що й похоронні функції теж будуть зосереджені в руках офіційних органів. І ось 1 червня 1919 року було видано декрет Раднаркому УРСР "Про цвинтарі та похорони".
Відповідно до цього декрету всі цвинтарі, морги, крематорії, похоронні організації переходили у розпорядження комунальних відділів місцевих рад. В одному з пунктів у дусі часу йшлося: "Для всіх громадян встановлюється однаковий похорон. Розподіл на розряди як місць поховання, так і похорону скасовується". Витрати на похорон покладали на родичів і близьких за таксою виконкому, в разі смерті незаможних і безпритульних - на державу, діяли також похоронні страхові каси. Оплату місць на цвинтарях було скасовано. З приводу приватних похоронних підприємств було заявлено, що вони "не припиняють своєї діяльності, а з усім їхнім апаратом переходять на облік до місцевих виконкомів". Релігійні треби при похованні кожен мав замовляти сам.
Деякий час приватний бізнес на кшталт згаданої Ільфом і Петровим похоронної контори "Ласкаво просимо" ще влаштовував громадянам проводи в останню путь. Однак комунальні органи, які перебрали на себе завідування цвинтарями, могли в будь-який момент втрутитися в цю справу. Ось характерна колізія, описана у відомому оповіданні Ісаака Бабеля "Кінець богадільні". Діди й баби, що були при другому єврейському цвинтарі в Одесі, забезпечили собі чималий приварок до вбогого пайка завдяки тому, що припасли з кращих часів солідну труну. Її здавали напрокат бідним людям для здійснення панахид; потім тіла покійних, вбрані в саван, звалювали в могили. Але якось труна знадобилася для похорону коменданта червоноармійського гарнізону. І зі словами "він заслужив у Республіки" начдив змусив закопати покійного коменданта разом із труною. Коли ж старі почали вимагати зробити їм нову труну, завідувач цвинтаря пропустив їхні слова повз вуха: "Мені більше серце болить за безробітних комунальників, ніж за цих спекулянтів".
Більшовики проповідували атеїзм і в похоронній справі також мали намір зжити релігійну складову. Спочатку вони спробували запровадити власні, зовсім відділені від минулого ритуали та місця поховань. Як відомо, у Москві жертв революційних боїв ховали під Кремлівською стіною, у Петрограді - на Марсовому полі. У Києві ж для цього обрали затишний Маріїнський парк. Після захоплення міста червоним військом Муравйова у братську могилу в парку лягло багато сотень загиблих у дні Січневого повстання робітників Арсеналу. Над цим похованням дотепер стоїть пам’ятний знак.
А потім, укоренивши новий світогляд, радянська влада остаточно підпорядкувала собі цвинтарі. Розподіл їх за віросповіданням було скасовано, щодо релігійних обрядів і приватних структур органи НКВС УРСР у 1925 році заявили: "Існування будь-яких особливих організацій на кшталт похоронних товариств, пов’язаних з експлуатацією цвинтарів, є зайвим, а тому НКВС у відповідних випадках відмовляє у їх реєстрації". Було підготовлено підгрунтя для майбутніх, уже радянських, "розрядів" похорону відповідно до рівня номенклатури.
Між Іншим
У ході реорганізації цвинтарної справи в 1919 році більшовицьке керівництво Києва надумало облаштувати спеціальний новий цвинтар для полеглих революціонерів. Губернський виконком постановив відвести для нього 75 соток на схилах Аносовського саду (де нині парк Слави). Ховати там могли тільки за санкцією партійних комітетів, причому будь-які релігійні обряди категорично заборонялися.
Запропонована офіційна назва була така: "Центральний цвинтар жертв контрреволюції". Однак в експрес-інформації з приводу засідання губвиконкому про той самий партійний пантеон висловлювалися коротше - його назвали... "цвинтарем революції". Так і написали: "Колегії комунального господарства запропоновано негайно приступити до роботи з облаштування цвинтаря революції та виділити на це 300 000 руб.". Утім, проект радянського некрополя з двозначною назвою так і залишився на папері: більшовиків незабаром вибили з міста денікінці, а потім до ідеї "цвинтаря революції" вже не поверталися.
Михайло Кальницький
За матеріалами: Контракти
Поділитися новиною
