3026
Лохотрон
— Кримінал
Недавно прочитав в одній з газет, що у відносно благополучній Іспанії вибухнув грандіозний скандал. Якісь заповзятливі добродії пропонували громадянам цієї сонячної країни вкладати кошти в... поштові марки, які вони обіцяли викуповувати згодом за вищою ціні. У результаті, назбиравши 4 мільярди (!) євро, вони благополучно зникли. Марочна афера стала свого роду ноу-хау у світовій практиці фінансового шахрайства, основні принципи якого не міняються вже багато років.
На думку фахівців, навіть найбільш досконала фінансова система держави та абсолютно бездоганна схема державного контролю за комерційною діяльністю (зокрема, пов'язаною із грошовими операціями різних видів) не застрахована від "паразитарних" явищ. Можливо, тому що діяльність усякого роду трастів, страхових товариств, пірамід і т.п. заснована не на чіткій комерційній логіці, а на невмирущій вірі людей у халяву. Багато хто, я б навіть сказав - дуже багато хто, хочуть одержати якнайбільше, не доклавши при цьому ні найменших зусиль. За винятком одного - віднести свої кревні незрозуміло кому під несусвітні і нереальні обіцянки.
До речі, повинен відразу зробити одне істотне зауваження. Часто в очах рядового обивателя фінансова піраміда і шахрайство - це синоніми. Однак фактично це не те саме. Затіваючи довгостроковий проект, його ініціатор може помилятися у своїх прогнозах, і тоді фінансова піраміда - це простий наслідок проектної помилки. Прагнучи скорегувати подібну помилку і продовжити життя проекту, його власник робить додаткове кредитування свого дітища розраховуючи на виправлення справ у майбутньому. Однак фактично більша частина зібраних коштів ідуть на виплати по зобов'язаннях проекту перед ранніми інвесторами, а ті, що замикають чергу, залишаються в програші.
Шахрайство - свідомо продуманий і ретельно вибудовуваний обман наївних з метою "нагріти" їх на певну суму. У плані пірамід є одне цікаве "перетинання": навіть коли намір заволодіти коштами інвесторів шляхом обману (шахрайства) очевидний, не всі потерпілі можуть бути визнані потерпілими у відповідних кримінальних справах, якщо в суді буде доведено, що зібрані від вкладників кошти не були привласнені, а пішли на проміжні виплати. Тобто шахрайство очевидне, але гроші привласнені не були (вірніше, були, але не самих потерпілих, а кошти перших інвесторів, які потерпілими не є). От чому будівництво фінансових пірамід і шахрайство - це різні статті Кримінального кодексу.
Якщо ж говорити про позиції автора, то, як фінансист, я не вірю в добрі фінансові наміри, які закінчуються монументальним крахом. Думаю, що переважна більшість побудованих в Україні фінансових і нефінансових пірамід (за винятком окремих невдалих будівельних проектів, що провалилися в результаті інтриг інших забудовників, а не банального злодійства, як у ситуації з "Еліта-центром") не були комерційною помилкою їхніх організаторів.
Однак мало хто відповів за сотні мільйонів, а може бути, і мільярди доларів, які були фактично викрадені в громадян. Якщо вже хтось і попався, то до реальної відповідальності справа дійшла винятково відносно підставних виконавців. І ми не знаємо, скільки з нині працюючих в Україні (і за її кордоном) капіталів утворилося завдяки тому, що сьогоднішні законослухняні бізнесмени у свій час не посоромилися зібрати десяток (сотню) мільйонів нечесним шляхом. Більше того, це не російський і не український феномен. Досить згадати трасти в Албанії, Болгарії та інших країнах, "листи нігерійських інвесторів" із пропозицією взяти участь у неймовірно прибуткових проектах видобування алмазів (за невеликий вступний внесок) і навіть історія з польськими кредитами.
До речі, допускаю, що ця афера національного масштабу значно менше освітлена в пресі, ніж ті ж албанські трасти або "нігерійські листи". А історія, скажу вам, досить повчальна.
Справа в тому, що в Польщі в 1999-2001 роках будь-який поляк (тобто громадянин країни) за законодавством, чинним на той момент, міг взяти банківський кредит до 5 тис. дол. без застави. Неважко уявити, що діялося в польських банках у зазначені роки і до яких хитрощів вдавалися жителі сусідньої країни, щоб одержати фактично безповоротні (хто ж їх буде повертати!) гроші. Брали і по декілька кредитів на одну особу, і на підставні особи, на живі і мертві. Розповідати докладно про всі схеми - місця не вистачить. Скажу лише, що фінансові установи погіршили показники настільки, що відомий польський "Кредитбанк" був змушений продати іншому польському банку свою дочірню структуру в Україні. Це, до речі, один з небагатьох прикладів, коли, грубо кажучи, не комерційні установи людей дурять, а люди їх надувають. Причому, через необачність законодавців.
В Україні законодавча діра теж стала причиною "розгулу пристрастей". Я маю на увазі Декрет про трасти від 17 березня 1993 року, прийнятий у часи прем'єрства Леоніда Кучми з ініціативи (про що не раз писалося) двох видатних монетаристів сучасності, що входять нині у виборчий список БЮТ. Думаю, ви в курсі, про кого мова йде.
З тих пір минуло багато років, і були початі спроби усвідомлення того, що сталося, у тому числі пошуки винних. Особисто я абсолютно далекий від думки підозрювати, що автори декрету, як і сам Данилич, свідомо прагнули до того, чим у підсумку все закінчилося. Швидше за все, це був плід їхнього економічного романтизму.
Але як би там не було, декрет був украй недосконалий. У ньому не обмовлялася необхідність ліцензування валютних і довірчих операцій. Він просто відпускав трасти у вільне плавання. Вони були прирівняні до товариств із додатковою відповідальністю (звідси в посилання в ньому на Закон "Про господарчі товариства"): засновники повинні були відповідати по зобов'язаннях довірчого товариства своїми внесками в статутний фонд, а при недостатності цих сум - додатково приналежним їм майном в 5-кратному розмірі до внеску кожного учасника. Контроль за діяльністю довірчих товариств із цінними паперами повинні були здійснювати Фонд держмайна, Мінфін і НБУ, а операції із грошовими внесками взагалі не контролювалися.
До речі, саме такі відомства, як Фонд державного майна, Міністерство фінансів, Мінекономіки, ДПАУ, практично не здійснювали контролю за діяльністю трастів. Залучаючи валюту під 7-12% на місяць для реалізації міфічних проектів, шахраї просто тримали гроші в орендованих банківських сейфах. І потім, забравши їх, "змивалися".
Декрет скасували 26 червня 1995 року завдяки постанові Кабінету міністрів "Про недоліки в роботі довірчих товариств". Але було пізно: за цей час серйозно постраждало благополуччя сотень тисяч громадян України. У підсумку за два роки трастового шабашу населення України довірило шахраям 400 мільярдів карбованців і 40 мільйонів доларів (за офіційною статистикою). Потім були демонстрації обдурених вкладників, слідча комісія Верховної Ради і кілька карних справ. Більшість "трастовиків" зникли. А злі язики стверджували, що за гроші довірливих громадян побудували благополуччя багато нинішніх багатих буратін. Думаю, що ця думка не далека від істини.
Тепер відповімо, мабуть, на найпотаємніше питання читачів: чи можна простій людині нажитися на схемах, покликаних її "взути" і "роздягнути" одночасно. Відповідаю: можна, але складно. Наприклад, що стосується піраміди, то поки кількість учасників подібних програм невелика, виплати їм дійсно роблять (іноді) із вступних внесків, напрацьовуючи собі, таким чином, імідж чесної контори. Але коли темпи збільшення кількості учасників починають сповільнюватися, обслуговування взятих на себе зобов'язань перетворюється в непід'ємне завдання. І тоді компанія може зникнути разом із грішми. Для цього екстравагантні юридичні форми організації процесу типу командитних товариств, випуск векселів і асигнацій теоретично підходять майже ідеально.
Сутужніше, але реально одержати машину в такому відомому лохотроні, як "покупки в групах". Це коли всі скидаються і купують комусь одному, наприклад, автомобіль. Потім знову всі скидаються і купують комусь іншому автомобіль. Як визначається черговість, за якою відбирають щасливчиків, - невідомо. Природно, якби жодна людина за всі роки існування цих різновидів товарно-фінансової піраміди не одержала автомобіля, залучати нових клієнтів було б складніше: все-таки необхідний живий приклад. Правда, щоб виявитися серед щасливчиків, треба внести майже повну вартість машини і ще цілу низку виплат зверху, що робить це придбання невиправдано дорогим. Але факт залишається фактом.
Куди менш реально розбагатіти на Forex: за статистикою, лише один трейдер з десяти в довгостроковій перспективі торгує із прибутком. Та й то - до пори до часу, поки власна компанія не "розведе" його за допомогою нехитрих "підстав". Оскільки ваш прибуток, всупереч поширеній думці, - це її збитки. Успішних "форексменів" терплять недовго. І то лише з рекламних міркувань.
А от де зовсім неможливо одержати комерційну вигоду, так це у свідомо шахрайських операціях із продажем, скажемо, страхових полісів Medlife і Fortuna або тих же іспанських марок, з яких ми починали оповідання. Тому що вони розраховані саме на повне і беззастережне неповернення.
Чи можна за допомогою законодавства запобігти подібним аферам? Думаю, що ні, тому що народ наш (і не тільки наш) на вигадку досить гаразд. Незважаючи на уроки, завдані "добрими вчителями" із МММ, "Російського будинку селенга", "Омети-Інвест", "Властелины" та інших "інвестиційних компаній", організації з нестандартними підходами до колективного інвестування як і раніше знаходять собі клієнтів. Їхні методи залучення коштів громадян з юридичної точки зору організовані майже непогано, а діяльність ніким не регулюється.
Але найголовніше, як ми вже відзначали, - людині за всіх часів було властиво бажання одержати якнайбільше, нічого для цього не роблячи. Люди несли і будуть нести свої "кревні" тим, хто пообіцяє їм більший прибуток, ніж відсоток за депозитом. Або будуть брати участь у забавах під умовною назвою "покупка в групах".
З високим ступенем імовірності можна припустити лише те, що на певному етапі, поза залежністю від моделі "обдурення", зібрані гроші зникнуть разом з оператором схеми. Але людська природа незмінна. У всіх країнах і за всіх часів.
Костянтин Шмідт
За матеріалами: Версії.сом
Поділитися новиною
