1003
«Перш за все люди, а вже потім гроші». Що стоїть за сенсаційним виступом українців на Паралімпіаді
— Світ
Українська паралімпійська збірна тріумфує на літніх Іграх у Ріо. Наша команда уже перевершила досягнення попередньої Паралімпіади в Лондоні, завоювавши в Ріо 117 медалей, 41 з яких найвищого ґатунку. Це дозволило Україні увійти у першу трійку найсильніших країн у загальному заліку.
Попри війну, економічну скруту, поточний непростий курс валют, спортсмени з інвалідністю виступали на найпрестижніших змаганнях чотириріччя набагато успішніше за вітчизняних атлетів, які місяць тому представляли країну на Олімпіаді в Бразилії.
У чому ж причина видатних успіхів українських спортсменів-паралімпійців на тлі поразок наших олімпійців?
Мотивація
Парадокс: незважаючи на менше фінансування, спортсмени з інвалідністю значно успішніші на світовій арені за фізично здорових вітчизняних спортсменів. Найгучніше про це заговорили узимку 2010 року, після зимових Олімпійських ігор у Ванкувері, де наша команда вперше в історії не здобула жодної медалі. При цьому паралімпійська збірна через два тижні завоювала на тих змаганнях 19 нагород, 5 з яких – золоті. Тодішній міністр молоді і спорту України Юрій Павленко озвучував цікаві цифри: на заключний етап підготовки до Ігор у Ванкувері у 2009-2010 роках олімпійська збірна України отримала 26 млн 867 тис. гривень, паралімпійська – 6 млн 77 тис.
Спортсмени з інвалідністю, багато з яких прийшли в паралімпійський спорт після травм, мають інакшу мотивацію до занять спортом, ніж традиційні спортсмени. Дуже часто спорт стає сенсом життя, психологічною розрядкою для людей, яких спіткав нещасний випадок, обмежив у русі чи позбавив зору.
«В Україні не створено умови не те що для занять спортом для людей з обмеженими можливостями, а навіть просто для нормального життя. Спробуйте просто виїхати на вулицю на інвалідному візку – зрозумієте», – пояснює призер Олімпійських ігор Денис Силантьєв.
За його словами, спорт для людей з інвалідністю в нашій країні – це одна з небагатьох можливостей реалізуватися в житті, на відміну від розвинутих країн, де люди з інвалідністю мають більше можливостей до самореалізації і прийнятних заробітків.
«Дуже часто, коли ми були разом з паралімпійцями на зборах у Євпаторії, я спілкувався з ними, мене вражав їхній оптимізм. Ці люди дивляться на життя з таким азартом, захопленням, що просто заряджаєшся їхньою енергією», – згадує Силантьєв часи, коли сам професійно займався спортом.
Історія видатної спортсменки з Єнакієвого, 46-річної Олени Акопян, доводить, що нічого неможливого в житті немає.
Нині Акопян завершила спортивну кар’єру, але за часів активних виступів брала участь у змаганнях як у літній Паралімпіаді, так і в зимовій (плавання, лижні гонки і біатлон), де неодноразово ставала призером Ігор. У 14-річному віці Олена вступила до Бєлгородського музичного училища. У цьому місті на неї було скоєно розбійний напад. Злочинець вдарив ножем у спину, що не дозволило їй більше самостійно пересуватися без інвалідного візка. Незважаючи на травму, майбутня спортивна зірка закінчила музичне училище, а потім вступила на навчання до Дніпропетровського державного інституту фізичної культури і спорту.
Україна на літніх Паралімпіадах
- Ріо-2016 – 41 золота медаль (3-тє місце);
- Лондон-2012 – 32 золоті медалі (4-те місце);
- Пекін-2008 – 24 золоті медалі (4-те місце);
- Сідней-2000 – 3 золоті медалі (35-те місце);
- Атланта-1996 – 1 золота медаль (44-те місце).
Державна підтримка
«Державне фінансування – єдине джерело підтримки паралімпійців, якщо не брати до уваги дрібних спонсорів», – зізнається президент Національного паралімпійського комітету Валерій Сушкевич. Попри відносно невеликі суми з бюджету ці гроші допомагають забезпечити основні потреби спортсменів.
Наприклад, вісім років тому фінансування паралімпійської збірної становило 144 мільйони гривень на рік, а чотири роки тому вже 293 мільйони гривень. Курс національної валюти був тоді стабільнішим, ніж зараз, і це вважалося істотним збільшенням. А от у 2012 році, як розповідав президент Національного паралімпійського комітету, лише в останній момент знайшлися кошти, аби відправити спортсменів на Ігри до Лондона.
Щоправда, сума гонорарів за медалі за останніх три цикли значно зменшилася для спортсменів з інвалідністю. Якщо у 2008 році за прем’єра Тимошенко держава за «золото» платила паралімпійцям 700 тис. гривень (на той час близько $140 тис.), у 2012-му за прем’єра Азарова – 800 тис. гривень (менше $100 тис.), то у 2016-му за уряду Гройсмана – лише 1 млн гривень (близько $38,4 тис.).
Порівняння з гонорарами здорових спортсменів напрошуються самі собою. Наприклад, за перше місце на Олімпіаді в Ріо наші спортсмени заробили по $125 тисяч. У розмові із «Главкомом» представники Паралімпійського комітету не хочуть порівнювати здобутки олімпійців і спортсменів з обмеженими можливостями, але коли справа заходить про фінансування, згадують про несправедливість розподілу призових. Нещодавно на сайті президента навіть з’явилася петиція з вимогою прирівняти призові олімпійців та паралімпійців.
Паралімпійський спорт не є спортом вищих досягнень
То в чому ж секрет успішності паралімпійців? Спортивні функціонери пояснюють: навіть у розвинених країнах у пріоритеті «традиційний» спорт високих досягнень, багато видів якого є комерційно успішними, чого не скажеш про паралімпійські види. А в те, на чому можна заробити, природно, вкладається набагато більше грошей. Іншими словами, фінансування спорту вищих досягнень в Україні не завжди дозволяє нашим олімпійцях на рівних конкурувати у світі, а от паралімпійцям грошей, вочевидь, вистачає.
У різних країнах спорт фінансується за різною системою, подекуди навіть немає такого поняття, як «державне фінансування підготовки олімпійців». Є, звичайно, Росія, Китай, де саме держава підтримує спортсменів фінансово і є головним інвестором підготовки збірної. Є приклад Великобританії, яка в медальних заліках також вище української паралімпійської збірної.
Приклад британців найбільш цікавий. Збірна цієї країни на домашній Олімпіаді у 2012 році посіла надзвичайно високе для себе – третє – місце у медальному заліку. Секрет успіху – також дуже серйозне фінансування.
Урядове агентство UK Sport виділило на підготовку спортсменів до тих змагань 440 млн євро. Однак не всім, а тим, у кого були шанси на медалі. Це стосується як олімпійців, так і паралімпійців. Схожа ситуація зі збірною США, яка за кількістю медалей на Паралімпіаді в Ріо трохи поступилася українцям. У цій країні немає централізованого фінансування спорту з боку держави. Рівень підтримки залежить від конкретного виду спорту, конкретних спортсменів, уваги спонсорів і їх розкрутки. Тобто серйозно фінансуються ті види спорту, які є популярними, приносять прибутки (гімнастика, легка атлетика, бейсбол). Всі решта, включно з паралімпійськими видами, не мають серйозної підтримки, а тому мусять розраховувати на власні сили та спонсорів.
Приміром, Росія витрачає на підготовку спортсменів з олімпійських видів спорту, як підрахував портал РБК, близько 2 млрд рублів на рік, еквівалент приблизно 800 мільйонів гривень. Якщо врахувати олімпійський цикл у чотири роки, неважко порахувати, в яку копійку обходиться вся підготовка. Для порівняння: на всю підготовку до Ігор у Ріо Україна витратила 250 млн гривень, що удвічі менше видатків на підготовку до літньої Олімпіади в Лондоні (564 млн грн). Як змінився курс національної валюти за останніх чотири роки, нагадувати не варто. А те, що гроші мають вирішальне значення у випадку з олімпійцями, говорить те, що Росія, навіть попри антидопінгові санкції посіла в Бразилії четверту сходинку.
Менша конкуренція
Важливим поясненням феномену української паралімпійської команди також є те, що конкуренція у світі атлетів, які мають фізичні вади, значно менша. Статистика красномовна. В Олімпійських іграх – 2016 у Бразилії взяли участь понад 11,5 тисячі спортсменів, у той час як у Паралімпіаді, яка щойно завершилася, 4,5 тисячі атлетів.
Найяскравіший приклад – змагання чоловічого комплексного плавання у спортсменів класу SM10 (спортсмени з проблемами опорно-рухового апарату), які запам’яталися цілковитим тріумфом наших спортсменів. Денис Дубров, Максим Крипак і Дмитро Ванзенко здобули золоту, срібну та бронзову медалі, «окупувавши» весь п’єдестал. У цих змаганнях взяло участь лише 11 спортсменів, це легко перевірити на офіційному сайті Паралімпійських ігор. А от у чоловічому комплексному плаванні на Олімпіаді серед фізично здорових спортсменів змагалося три десятки атлетів. В інших видах плавання – ще більше. Це, звісно ж, не применшує заслуг паралімпійців, які довели і собі, і світові, що вони – найсильніші на планеті.
Інфраструктура
1996 року, коли українська паралімпійська збірна вперше виступила як самостійна команда на Іграх в Атланті, наша команда посіла 44-те загальнокомандне місце, здобувши одну золоту, чотири срібні і дві бронзові нагороди. Олімпійська збірна в тому ж році показала один з найкращих результатів: дев’ять золотих, дві срібні і 12 бронзових медалей. Але якщо олімпійська команда, як потім неодноразово наголошував президент НОК Сергій Бубка, тривалий час від одного до іншого олімпійського циклу «виїжджала» на багажі радянських спортивних здобутків, то подібного про паралімпійців, які, навпаки, з року в рік набирали обертів, не скажеш.
Зі світових середнячків наша держава вийшла в лідери. Олімпійська чемпіонка з гімнастики Стелла Захарова пояснює розвитком паралімпійського руху і зведення сучасних баз підготовки. «Валерій Сушкевич, який очолює паралімпійський рух, його і організував… Я з хорошою заздрістю дивлюся на їхні успіхи. У цей рух вкладали, будували зали, інфраструктуру, розвивали цей напрям», – каже Захарова. За її словами, на відміну від олімпійського руху, тренери паралімпійців не поїхали працювати за кордон, а залишилися на батьківщині.
У 2004 році в Євпаторії було створено літню базу для спортсменів-паралімпійців та дефлімпійців – Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів. Як визнають фахівці, ця база є унікальною реабілітаційно-спортивною базою для людей з інвалідністю у цілому світі. До окупації Криму українські спортсмени готувалися саме там.
У селі Верхнє Турківського району (Львівська обл.) функціонує не менш унікальна зимова база, також спортивно-реабілітаційний центр для людей з інвалідністю – Західний реабілітаційно-спортивний центр Національного комітету спорту інвалідів України, частина якого почала працювати з 2010 року. Як зізнавався в одному з інтерв’ю президент Національного паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич, у планах до 2019 року є будівництво котеджу для спортивних команд (260 ліжко-місць), корпусу на 90 місць з їдальнею та інших допоміжних споруд, необхідних для повноцінного функціонування центру в Західній Україні. Звичайно, не все так чудово і в паралімпійському русі. Про відсутність у країні достатньої кількості басейнів не говорить лише лінивий.
Видатний спортсмен-паралімпієць Олексій Федина ще вісім років тому зазначав: «Моїм колегам, які брали участь у пекінських Іграх, потрібно було на тренування їхати за сто кілометрів від свого дому. Це зайві витрати сил та енергії, зрештою, це престиж країни». Попри такі складнощі спортсмени не здавались. Федина знову виборов «золото» для України в Ріо, ставши чотириразовим параолімпійським чемпіоном.
За словами Дениса Силантьєва, як у паралімпійців, так і у традиційних олімпійців умови підготовки на приблизно однаковому невисокому рівні. Створені за часів незалежності нові реабілітаційні центри він називає краплею в морі. «Держава намагається підтримувати штани, але не більше того», – каже колишній спортсмен, а нині депутат.
Нечесна конкуренція?
Нещодавній допінговий скандал з російськими паралімпійцями, яких міжнародна федерація не допустила для участі у змаганнях у Ріо, може виявитися лише верхівкою айсберга всіх проблем у професійному спорті людей з інвалідністю. В тій самій Росії є фахівці, котрі звинувачують свою країну у нечесній конкуренції і брехні, коли здорові спортсмени їдуть на змагання замість хворих. Нібито за це також, а не лише виключно за допінг, збірну Росії й відсторонили від Паралімпіади у Ріо. З такою сенсаційною заявою днями в інтерв’ю «Московському комсомольцю» виступив тренер збірної Московської області з голболу (гра з м’ячем для незрячих) Олексій Шипілов. За його словами, тенденція залучення до збірної здорових спортсменів стала помітною в Росії, коли за медалі Ігор почали виплачувати пристойні призові. «Це не спорт найвищих досягнень. До того ж який сенс здоровій людині, яка замінює інваліда, приймати допінг, якщо вона і так на голову фізично сильніша за сліпого?» – ставить риторичне запитання Шипілов.
Низка прикладів виступів спортсменів на нинішній Паралімпіаді дозволяє говорити, що проблема справді актуальна. Так, грузинський дзюдоїст Звіад Ґоґочурі переміг у фіналі чоловічого турніру у вазі до 90 кг українця Олександра Назаренка. Однак глядачі, які спостерігали за поєдинком, могли помітити дивну поведінку двох, здавалося, однаково незрячих спортсменів. Якщо українець реагував на доторки свого суперника, то грузинський спортсмен почувався на татамі вільніше, наче бачив усі переміщення нашого співвітчизника. Дивного нічого немає: нещодавно цей грузинський спортсмен виступив у складі абсолютно здорової збірної Грузії в середині липня на Кубку Європи в Братиславі, завоювавши «срібло».
В українській збірній також не все однозначно. Наприклад, плавець Денис Дубров, який тріумфував на нинішній Паралімпіаді, зовсім нещодавно брав участь у звичайних світових і європейських стартах, проте результатами там не тішив. Але з 2014-го, коли він почав виступати за паралімпійців, до спортсмена прийшли успіхи: «золото», «срібло» і дві «бронзи» – здобутки лише за змагання в Бразилії. Подібні дивні історії переходу зі спорту здорових людей до спорту людей з інвалідністю мають колеги Дениса по збірній Максим Веракса і Олексій Федина. Три роки тому в інтерв’ю «Московському комсомольцю» росіянин Валерій Мельников, батько паралімпійської чемпіонки Ольги Соколової, розповів, як принаймні російські спортсмени змінювали категорію інвалідності для того, щоб здобути медалі.
Подібні приклади дають підстави недоброзичливцям тицяти пальцем у переможців-паралімпійців, закидаючи їм нечесну боротьбу. Міжнародна федерація паралімпійського спорту наразі ніяк не реагує на такі звинувачення. Визнання подібного, вочевидь, поставило б під сумнів чесність боротьби у всьому паралімпійському русі.
Українців такі скандали не стосуються, запевняють у керівництві Національного паралімпійського комітету України. А шалений успіх на великих змаганнях там пояснюють винятково силою самих спортсменів, якісною роботою комітету, допомогою держави і спонсорів.
Михайло Глуховський
За матеріалами: Главком
Поділитися новиною
