Про концепцію реформи банківської системи до 2020 року


Про концепцію реформи банківської системи до 2020 року

Як центральний регулятор монетарної (грошово-кредитної та валютно-курсової) політики, підтримки банків шляхом рефінансування, НБУ тримає під абсолютним впливом найбільш важливі блоки фінансової системи країни. І ситуація розвивається таким чином, що невдовзі НБУ скоріш за все отримає повний контроль над ключовими фінансовими ринками країни. Саме така перспектива випливає з проекту «Концепції реформи банківської системи України до 2020 року».

Тобто на базі НБУ планується створити мегарегулятор, що здійснюватиме пруденційний нагляд за ключовими фінансовими ринками країни. За світовою практикою така очевидність є безпрецедентною. Передбачається кредитні спілки, бюро кредитних історій, ломбарди перевести під контроль НБУ уже до кінця поточного року. Страхові компанії перейдуть під нагляд центрального банку до середини 2015 року, а Нацкомфінпослуг та Нацкомісія з цінних паперів та фондового ринку — 2016 року. Вважається, що консолідований нагляд за діючими на вітчизняних теренах фінансовими ринками дозволить своєчасно й більш ефективно діагностувати високі ризики і таким чином попереджувати кризові процеси в фінансовій системі країни.

Зрозуміло, що за таких умов від стану та якості фінансово-економічної і, передусім монетарної, політики НБУ залежить тактика і стратегія макроекономічного розвитку країни. Однак при цьому насторожує той факт, що керівництво НБУ схвалило основні засади монетарної політики на 2014 рік під кальку вимог МВФ, заклавши режим «вільного плавання», тобто фактично волатильного (некерованого) курсу гривні.

На засіданні Ради Національного банку (травень 2014 р.) мені довелося виступити категорично проти цього.

Плаваючий курс — це ринковий індикатор для чітко унормованої законодавчо сталої та ефективної ринкової економіки, яка спирається на дієздатні державні інститути. Україна не відповідає вказаним критеріям навіть у мінімально наближеному контексті.

За таких очевидностей відпуск «на волю» валютно-курсової політики провокує її непомірну волатильність і, таким чином, високі системні ризики, які масштабно розхитують внутрішній ціновий ринок та відчутно шкодять фінансово-економічним відносинам.

Водночас замість помірної (корисної) інфляції так званий ринковий плаваючий валютний курс провокує некеровану волатильність гривні, її динамічне обезцінення, а звідси — панічні настрої й стрибкоподібні цінові хвилі. Щоб захиститися, населення вільні кошти, зазвичай, несе у валюто-обмінні пункти.

Не випадково Нобелівський лауреат Мандел, попри рекомендацій МВФ, віддає перевагу саме фіксованому валютному курсу. Авторитетний учений вважає, що «через заохочення країн до так званого плаваючого валютного курсу, МВФ дробить валютний простір на абсурдну кількість карликових валютних зон».

Дехто з моїх колег робить закид, що наш найближчий сусід Польща досить успішно застосовує ринковий режим вільного плавання. Однак в цій країні ефективно діють владні інститути, які не допускають зловживання інсайдерською інформацією.

Якщо ж поглянути на валютний простір у глобальному вимірі, то за останні роки світова палітра режимів обмінних курсів виглядає так. Лише у 15 країнах національні валюти знаходяться у вільному плаванні. У 39 країнах має місце практика «керованого плавання», тобто регульованого (у межах визначеного валютного коридору) курсу. Водночас 56 країн узгоджують свій валютний курс у межах регіональних валютних союзів. Також 44 країни (передусім мусульманські держави, які не визнають валютних спекуляцій у принципі), а також Китай застосовують режим жорстко фіксованого курсу. До речі, саме ці країни оминула глобальна фінансова криза 2008—2009 рр.

Погоджуюсь з позицією вітчизняних учених (І.П. Макаренко, В.С. Найдьонов та ін.), які зазначають: «Через еволюційну обумовленість фіксованого валютного курсу передчасний перехід на плаваючий курс може спричинити гальмування економічного розвитку. Правильна політика переходу на плаваючий валютний курс потребує попередньої активізації політики інноваційного розвитку структури реального сектору економіки і розвитку на цій основі грошових, фінансових, фондових та валютних ринків».

На моє переконання, виходячи з нинішньої украй складної макроекономічної ситуації та для нормалізації політико-економічної ситуації в країні, необхідно невідкладно встановити (на період поточного року і на 2015 рік) фіксований валютний курс — скажімо, 1 дол. США = 10,5 або 11,0 грн.

При цьому люфт між купівлею і продажем валюти в обмінниках не повинен перевищувати 5%. Сьогоднішньому анархічному безладу у даній курсообмінній пропорції необхідно покласти край. Тому НБУ має зобов’язати банки, що функціонують на вітчизняних теренах, неухильно дотримуватися даної вимоги.

При запровадженні реально фіксованого валютного курсу останній не буде визначатися, виходячи з наявної в країні доларової маси та золотовалютного резерву. Вітчизняними ортодоксальними фундаменталістами така пропозиція сприймається вкрай радикальною. Однак «бути радикальним — означає розуміти явища і процеси в їх істинній суті» (Карл Маркс).

Жорстко фіксований курс гривні до іноземних валют (передусім долара і євро), по-перше, дисциплінує цінову ситуацію на внутрішньому ринку; по-друге, дозволить прогнозувати й передбачати накопичення золотовалютних резервів держави; по-третє, відчутно загальмує спекулятивні валютні операції і стане запорукою нормалізації фінансово-економічної ситуації в країні.

Однак чергова технічна місія МВФ наполегливо і попри здорового глузду (оскільки не реагує на вкрай критичну ситуацію в економіці) домагається від нового керівництва НБУ пролонгації так званого «інфляційного таргетування». Йдеться про те, що НБУ задля уникнення небажаних проявів інфляції (попри те, що остання всього на всього — це механізм перерозподілу) має продовжувати активно застосовувати такі попереджувальні заходи і методи: а) максимально обмежувати динаміку грошових агрегатів; б) практикувати стерилізаційні операції; в) уповільнювати рефінансування банківської системи; г) впроваджувати все більш жорсткі правила формування банками обов’язкових резервів.

Заради здійснення волі зарубіжних порадників в Україні упродовж двох десятиліть здійснюється максимальне обмеження грошової емісії, що провокує гостру потребу в зовнішніх валютних запозиченнях і зумовлює неприховано колоніальні відносини із фінансовими кредиторами далекого зарубіжжя. За таких умов відчутно гальмується так необхідний процес генерування державою «довгих» і дешевих грошових ресурсів, на які відчувають гострий попит виробнича сфера і національна економіка в цілому.

Центральні банки, які націлені реально підтримувати розширене відтворення ВВП, підтримують коефіцієнт монетизації на досить високому рівні (М2:ВВП). Так, у країнах членах клубу МВФ коефіцієнт монетизації є таким: США — 104%; Італія — 151%; Франція — 152%; Китай — 163,7%; Німеччина — 180%; Іспанія — 203%; Нідерланди — 225%; Японія — 236,6%. В Україні ж коефіцієнт монетизації визначається як відношення М3 (135 875 млн грн) до ВВП (1 454 931 млн грн) і є недопустимо низьким — всього на всього біля 10%. Ось відповідь на питання, чому Україна наростила непомірні зовнішні борги. До цього спонукає постійний грошовий голод.

Українська влада регулярно і по школярські старанно підписує Меморандуми співпраці з МВФ, які фактично націлені на максимальне обмеження національної незалежності в монетарній і фінансово-економічній політиці. Під тиском МВФ та Світового банку Україна у свій час законодавчо відмовилася від використання власних емісійних ресурсів для розв’язання загальнодержавних проблем.

Так, закон про НБУ містить статтю прямої дії (с. 54), яка забороняє центральному банку «надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету України». Це була принципова передумова надання Україні так званої допомоги з боку міжнародних фінансових інституцій в перші роки незалежності. Аналогічна заборона продубльована в ст.15 (п.2) Бюджетного кодексу України. А ще раніше і Законі України «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів перед Національним банком України» (№ 1697-ІІІ від 20 квітня 2000 р.).

Очевидно, що вищезазначені юридичні норми, які з’явилися під тиском зовнішніх кредиторів, жорстко протидіють національним інтересам української держави. Адже таким чином закладена принципова заборона за рахунок власних грошових ресурсів фінансово допомагати суспільству й державі на випадок гострої потреби.

На сьогодні міжнародні фінансові організації надали Україні 6,3 млрд дол., тобто рівно стільки, щоб можна було розрахуватися за зовнішнім боргом 2014 року і таким чином зняти загрозу фінансового дефолту. Більш доречним для нашої держави було б хоча б часткове списання зовнішнього боргу, як це у свій час було здійснено стосовно Польщі.

Основний посил даної аналітики в надії, що нещодавно призначене керівництво НБУ здійснюватиме суверенну монетарну політику, яка забезпечуватиме першочергові й найбільш важливі пріоритети української держави.

Трохим Ковальчук, член Ради Національного банку України, заслужений діяч науки і техніки України

  • i

    Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідну частину тексту й натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це нам.

Дивись також
Весь ринок:Казна та Політика
Все, що ми знаємо про:НБУ
Сервіс підбору кредитів
  • Надішліть заявку
  • Дізнайтесь про рішення банку
  • Підтвердіть заявку та отримайте гроші
грн
Замовити кредит онлайн
В Контексті Finance.ua