1894
Хто вистрілить першим на сході України? - "Le Monde"
— Казна та Політика
Вранці 23 квітня Казбеку зателефонував друг дитинства: «Ти чим там займаєшся? Давай до нас, ти потрібен нам на барикадах!» Казбек збрехав. Він сказав, що його відрядження за кордон ще не закінчилося, і що він найближчим часом не може повернутися до Слов’янська.
Батькам він теж нічого не сказав. Не сказав, що перебуває всього лише в півсотні кілометрів від дому, щодня тренується у стрільбі, спить на землі в спальному мішку по сусідству з людьми, з якими був незнайомий ще п’ять днів тому. Найголовніше – він не сказав, що наступного разу може з’явитися в місті з Калашниковим в руках та наказом прибрати свого друга з барикад. Після дзвінка він запитав себе, чи дійсно готовий відкрити вогонь. Але так і не зміг визначитися з відповіддю: «Подивимося, які будуть накази, хто вистрілить перший».
Казбеку (він обрав собі таке бойове ім’я) 30 років. Він боїться, що його можуть упізнати, і більше нічого не говорить про себе і навіть не знімає маску з обличчя. З 12 квітня місто знаходиться в руках озброєних людей, які звели барикади, призначили нового мера і взяли під контроль поліцію. Ці люди захопили будівлі державних відомств всюди в Донбасі (цей регіон України включає в себе Донецьку та Луганську області) і вимагають приєднання до Росії.
Життєвий вибір
Казбек впевнений, що сили було б краще спрямувати на те, щоб зробити Україну «більш цивілізованою і менш корумпованою» країною. Коли ополченці зі Слов’янська почали поширювати зброю серед населення, він вирішив, що піде битися за інший, «проукраїнський» табір. «Тут немає ніякого націоналізму, – говорить він. – Тут є грузини, євреї… Я сам росіянин, але вважаю себе в першу чергу українським патріотом. Це життєвий вибір, вибір країни, в якій ви хочете жити».
12 квітня, в день захоплення Слов’янська, Семен Семенченко виклав в Facebook перше звернення до «патріотів Донбасу і України». Цей старший лейтенант запасу закликав приєднатися до нього всіх, у кого є військова підготовка. Потім він закрив свій комп’ютерний магазин і розбив табір в покинутому колгоспі в Дніпропетровській області. За кілометр звідти за картопляним полем розкинувся Донбас з його покрапленим шахтами пейзажем.
Казбек й інші його соратники прийшли сюди один за іншим і сформували «батальйон територіальної оборони Донбасу». Зараз у ньому налічується близько ста осіб, всі, як один, – уродженці південного сходу України. «Раз українська держава не в змозі врегулювати ситуацію, ми самі повинні захистити нашу землю», – пояснює бізнесмен з Луганська Філарет, у якого є суттєві інтереси в Росії. Цей ветеран афганської війни і помислити не міг, що йому знову доведеться надіти військову форму і вставати по стійці «струнко» за командою Павла, який іще зовсім недавно викладав дизайн у Харкові.
Ізолювати і перемогти
Бійці проводять тренування серед проіржавілих тракторів. Як і під час революції на Майдані, вони залишили позаду сім’ю і роботу. Але тепер мова більше не йде про протести і закидання поліцейських каменями: вони готуються до громадянської війни, яку «розпочали інші».
«Ми зробимо все, щоб уникнути зіткнення з тими, хто були нашими сусідами, – запевняє командир Семенченко. – Насправді за всім цим стоять злочинні банди. Вони завербували та озброїли простих громадян, обдурили їх або купили на путінські гроші. Їх потрібно ізолювати і перемогти».
17 березня виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов підписав указ про формування добровольчих загонів. Крім груп з Києва і з заходу України, які не склали зброю після революції, в країні формуються й інші батальйони, на зразок того, що створив Семен. Сам він відправився в розташовану трохи далі на захід Дніпропетровську область, тому що Донбас став небезпечним місцем для прихильників української влади. Область перебуває під контролем олігарха Ігоря Коломойського, що збагатився в банківській справі та ЗМІ, якого призначили губернатором після революції, коли він почав висловлювати невдоволення новим урядом. Залучивши весь свій вплив і гідні шерифів методи (винагороду в 10 000 доларів за піймання озброєних людей), він зміг стримати підйом сепаратистів. Тому тепер головне вогнище напруженості – це Донбас.
Ми знаємо, де знайти зброю
Коломойський допомагає добровольчим загонам. Він надав їм базу і матраци, забезпечує постачання. Що стосується всього іншого (форма, засоби зв’язку), достатньо і пожертвувань від простих людей, запевняє Семен. Зброю резервісти і мисливці принесли з собою. «Коли нам знадобиться ще, ми знаємо, де її знайти».
У таборі сепаратистів теж сформувалися десятки загонів. Прибулі з Росії і Криму добровольці, а також жителі Донбасу, що симпатизують Москві, створили власні «армії»: козацьку армію, армію Донбасу, армію південного сходу… Після кийків і арматури в руках у людей теж з’явилася справжня зброя, яку привезли ззовні або ж забрали з відділень поліції. Місцеві жителі готові стати в стрій.
У Дружківці (місто за 20 кілометрів від Слов’янська) розміщений невеликий загін Народної армії Донбасу. Його сформували після захоплення міста, коли в обмін на посвідчення особи будь-яка більш-менш осудна (і не надто молода) людина могла отримати автомат Калашникова.
Вони теж залишили свої будинки. Казармою для них став амбар. Командує ними відставний військовий Юрій, якому теж довелося пройти через Афганістан. Як і командир Семенченко, Юрій впевнений, що в Донбасі розпочалася громадянська війна. Її, зрозуміло, оголосив інший табір, «коли Київ заборонив нам говорити російською».
Раз вони захопили владу, їм все дозволено?
22 квітня загін з Дружківки відправив патрулі на особливе завдання. Того дня з військовими почестями відбулися похорони двох зварювальників та одного водія автобуса. Вони загинули у вихідні, коли охороняли барикаду з простими кийками в руках. Обставини перестрілки неясні, проте сепаратисти покладають вину на український ультранаціоналістичний рух «Правий сектор».
Люди командира Юрія, що набилися в невеликий мікроавтобус, супроводили похоронний конвой до села Олександрівка, звідки були родом двоє з убитих. Вони повинні були встати почесним караулом. Їхні обличчя похмурі, а глухий гнів, який змусив їх піднятися зі зброєю в руках проти уряду, як ніколи сильний у цей жалобний день.
Цей гнів утвердився в їхніх душах при виді того, як у Києві президента скинули «фашисти» і їхні американські союзники, як в поліцейських полетіли пляшки із запальною сумішшю від активістів Майдану. «Раз вони захопили владу, їм тепер що, все дозволено? Заважати нам жити, розмовляти нашою мовою? Відбирати у нас гроші? І якщо я незадоволений, мене називають терористом, хоча ті, хто стріляв у поліцейських, раптово стали героями…»
Так вважає Дмитро. Йому 40 років і він працює будівельником, коли вдається знайти роботу. Він приніс із собою улюблену мисливську рушницю і не випускає її з рук. Поки його товариші вишикувалися біля труни, він охороняє провідну на кладовищі дорогу. Подейкують, що по окрузі ходять бійці «Правого сектора». Люди командира Юрія переконані, що Київ хоче їх «знищити». У них не залишається іншого виходу, окрім боротьби.
Донбас, який зневажають
Вони розповідають про сумну долю їхнього міста Дружківка (50 000 жителів), його вмираючі заводи, згасаючі села, місцевих олігархів і корумпованих політиків, які диктують всім свою волю. Сьогодні Донбас зневажають, хоча раніше він був гордістю всього СРСР, а потім і незалежної України. Їх бунт – це повстання простих, менш освічених, ніж їх противники, людей, це сповнений відчаю крик. «Нас ставлять на коліна», – зітхає Андрій, немолодий уже механік з добрим поглядом.
Вони всі вимагають провести референдум і проголосували б на ньому за приєднання до Росії. Тому що «гірше, ніж зараз, бути вже просто не може», і тому що вони відчувають себе в першу чергу росіянами.
У Донбасі, де дії сепаратистів проявляються у захопленні державних будівель, зброю взяли в руки крихітна меншість. Там здобутому з надр вугіллю радіють куди більше, ніж бойовим подвигам. А всі ті, хто сьогодні ходять в патрулях з калашниковими в руках, зовсім не обов’язково насправді відправляться в бій. Але хто ще два тижні тому міг подумати, що ці мирні отці сімей візьмуться за зброю?
«Ще ніколи з часів незалежності тут не було такої ненависті», – визнає металург з Маріуполя Ігор. У його командира Семена все це викликає невеселі думки: «Загалом, ми з ними схожі. У кожному таборі називають себе патріотами. Кожен табір вважає, що захищає свою землю, і що іншими просто маніпулюють. Хоча у всіх нас є куди більш страшний спільний ворог. Проросійські активісти озлобилися на Київ, але їх справжній ворог – це корумпована місцева еліта. Вона – і наш ворог».
Бенуа Віткін
За матеріалами: ИноСМИ.ru
Поділитися новиною
