1698
Вічне сяйво убогості
25 березня в Санкт-Петербурзі були затримані четверо циган, які наглядали за сімома жебраками, що займалися жебрацтвом. Спочатку це дуже обурило громадськість, але вже на наступний день інтерес до інциденту згас. Ніхто не здивувався тому, що в підсумку в рамках кримінальної справи були заарештовані всього двоє циган, а про долю жебраків взагалі не повідомлялося. Це закономірний підсумок для подібних справ. У Росії з жебрацтвом борються вже третє сторіччя – але без особливого успіху.
Багато статей про «мафію жебраків» починаються розмірковуваннями про те, що «в нинішньому вигляді милостиня перестала бути богоугодною справою, перетворившись на одне з джерел доходу кримінального світу». Однак насправді ні про який «нинішній вигляд» мови не йде: так було завжди. Жебрацтво ніколи не було красивим і благородним видом діяльності. Вираз «бідність не вада» стосується саме бідності, але не жебрацтва, експлуатації людських емоцій, жалісливої брехні та інших «принад» існування на дні суспільства.
Вперше покарання за жебрацтво (і навіть за подаяння жебракам) було введено в Росії Петром I. Як і в багатьох своїх реформах, засновник Російської Імперії наслідував Захід: в європейських країнах жебрацтво почали вважати злочином з XIV століття. Втім, Петром рухала не тільки тяга до наслідування, але і об’єктивна необхідність: число жебраків у великих містах виросло настільки, що людям незручно було ходити по вулицях.
Спочатку, в 1700 році, Петро заборонив жебракам переходити з одного міста або повіту в інший. У 1705 році був виданий указ про тілесне покарання для жебраків і штрафи для тих, хто подає милостиню. У 1712 році жебраків зобов’язали жити в богодільнях, проте багато з них реєструвалися там лише формально, а самі продовжували жити в своїх будинках, просити милостиню і дармоїдничати. Синодальна влада констатувала, що такі люди не тільки самі не приносять суспільству ніякої користі, але «до того ж і дітей своїх при собі тримають в такому ж дармоїдстві, а в служби і науки не дають, від чого державі шкода діється».
Втім, далеко не всі росіяни з захопленням прийняли нову модель поведінки. Зокрема, за жебраків заступилися старовіри. Їх позицію коротко означив автор трактату «Книга про злидні і багатство» Іван Посошков: «Бог заповів давати милостиню, а судді наші за те штрафують». Та й прихильників церковної реформи непросто було переконати в тому, що відмова від «протягування руки убогим» не суперечить християнському світогляду (можливо, з тієї простої причини, що насправді вона йому дійсно суперечить).
Жебракам продовжували подавати, нечисті на руку люди продовжували користуватися ситуацією. Через сто років після петровських реформ образ жебрачки-шахрайки залишався для росіян настільки звичним, що поет Євген Баратинський використовував його при викритті поетів-імітаторів: «А ваша муза площадная, / Тоской заемною мечтая / Родить участие в сердцах, / Подобна нищей развращенной, / Молящей лепты незаконной / С чужим ребенком на руках».
Минуло ще сто років. У 1901 році газета «Новини дня» опублікувала вельми сумну замітку: «Затримані в селі Матусові, Київської губернії, 2 жебраків старих і при них 2 хлопчика, 11-ти років. Діти вкрадені і понівечені: в одного вирізаний язик і виколоті очі, в іншого вивернуті руки і ноги. Хлопчики передають, що третя дитина померла від наслідків каліцтв». Багато людей вважають за краще думати, що чутки про дітей і дорослих, спеціально покалічених заради жебрацтва, – це просто страшні казки. Однак багато досить сухих і офіційних джерел свідчать, що подібні речі дійсно відбувалися і відбуваються досі. Для ватажків «мафії жебраків» відрізати комусь ногу – не щось надзвичайне, як для доброчесного обивателя, а звичайнісінький бізнес.
В СРСР жебракам загрожувала кримінальна відповідальність за дармоїдство. Ця стаття КК РРФСР була скасована в 1991 році (хоча весь кодекс продовжував діяти до 1996 року), і з тих пір жебраків можна карати лише в адміністративному порядку. Причому це стосується лише особливо наполегливих жебраків – штраф передбачено за «нав’язливе чіпляння до громадян».
Втім, тих, хто контролює діяльність жебраків, карати можна і в кримінальному порядку. Чинний Кримінальний кодекс передбачає відповідальність за використання рабської праці і незаконне позбавлення волі (не говорячи вже про побої, відбирання грошей та каліцтва). Однак у правоохоронних органах подібні справи вважаються неймовірно важкими. Справа в тому, що в психіці людей, які потрапляють в рабство, відбуваються зміни, які роблять їх не кращими помічниками для слідства. Вони зовсім не прагнуть свободи, рабовласники легко можуть змусити їх змінити свідчення, пообіцявши поліпшення умов або навіть просто присоромити: «Як же так, ти ж знаєш, що без моєї опіки давно спився і загинув би». Це стосується навіть тих рабів, які займаються цілком гідною трудовою діяльністю (роблять цеглу на заводах, торгують в магазинах, шиють одяг). Що ж говорити про людей, зламаних і принижених жебрацтвом.
Лідер організації «Територія дитинства» Тетяна Кузнєцова розповідала в інтерв’ю, що регулярно підходить в метро до жінок з дітьми, що збирають милостиню. Вона дає їм свій телефон і каже, що може допомогти з тимчасовим житлом і працевлаштуванням в магазині. Однак жодна з жінок так і не зателефонувала правозахисниці. Колеги Кузнєцової регулярно пропонують жебракам інші види допомоги: купівлю квитка додому, візит до лікаря. Допомога жодного разу не була прийнята. Більше того, навіть деякі пересічні громадяни дотримуються правила не давати жебракам грошей, але пропонувати купити продуктів. Зазвичай вони отримують відмову, нерідко вельми грубу.
Іноді ж спроби «по-справжньому допомогти» жебракам обертаються не просто зіпсованим настроєм, але і більш серйозними неприємностями. Письменниця Ксенія Кривошеїна розповіла в одній з книг про свого друга, який допомагав безпритульним. Він «спілкувався, вів бесіди, купував їм різне необхідне, проводив з ними час і навіть приводив до себе додому. В результаті був ними побитий і пограбований».
Всупереч поширеній думці, жебраки зазвичай не є ні голодними, ні бездомними. Волонтери, що займаються наданням допомоги бомжам, свідчать, що майже ніколи не стикалися з «мафією жебраків». Це зовсім інша соціальна проблема: бомжі асоціальні, часто погано орієнтуються в навколишній дійсності, і якщо жебрають – то далеко не на найбільш «хлібних» місцях (за несанкціоновану появу там вони цілком можуть поплатитися життям). Гроші цих людей практично вже не цікавлять, вони задовольняються речами і продуктами, знайденими на смітниках, отриманими в благодійних центрах або церквах. Відповідно, все це не кращим чином відбивається на зовнішності і запаху бомжів. А господарі жебраків розуміють, що люди набагато охочіше подають «бідненьким, але чистеньким». Тому для жебраків зазвичай знімають квартири, де вони живуть у тісноті, але все-таки не під відкритим небом. У цих квартирах жебраки можуть іноді помитися і випрати одяг.
Якість життя різних жебраків різниться. Журналістка, яка в 2000 році прикинулася жебраком початківцем і зібрала багато інформації в «колег», свідчить, що деякі жебраки є фактично вільними людьми, цілком задоволеними своїм життям. Вони вскладчину знімають квартири, добровільно виходять «на роботу», іноді приїжджають у великі міста лише на літній або зимовий сезон, а потім повертаються додому. Єдина неприємність – ці люди змушені платити «данину» патрульним міліціонерам (а тепер вже поліцейським). Однак такі жебраки займають не найвигідніші «точки». Там, де дохід починає ставати серйозним, територія ділиться між організованими угрупованнями. Як мінімум в Москві і Санкт-Петербурзі ці угруповання складаються з циган (а самі жебраки, до речі, найчастіше є приїжджими з Молдови або України).
У кожній банді панує своя атмосфера. Іноді жебраків купують як рабів, виганяють «на роботу» силою, погрожують знайти в разі втечі, регулярно б’ють, забирають всі гроші і тримають впроголодь. В інших угрупованнях для жебраків створюються більш-менш пристойні умови, і вони вже самі починають побоюватися, що за якусь провину їх виженуть зі «службового житла» і заборонять жебрати на «хлібній» території.
Але є одна категорія жебраків, яка залишається незахищеною завжди: це діти. Є численні свідчення того, що жінки-жебрачки ставляться до немовлят як до неживого реквізиту. Їх купують у матерів-мігранток або алкоголічок, а іноді просто крадуть. Щоб дитина поводилася тихо під час збору милостині, її напувають алкоголем або снодійним. Дітей нерегулярно годують, не одягають відповідно до погоди, не стежать за їх гігієною. Не дивно, що вони рідко доживають до свідомого віку. Якщо ж доживають – їх очікує що завгодно, тільки не навчання в школі та підготовка до повноцінного життя.
Дуже рідко таких дітей вдається врятувати і витягнути в русло відносно нормального життя. Вони виглядають як прибульці з дикого середньовіччя, в їх розповіді не хочеться вірити. У ЗМІ потрапила історія 11-річного Олександра, який був підібраний соціальними службами біля дороги в Москві. Хлопчик заявив, що, як йому розповідали, в дитинстві його вкрали в Рязанській області. До п’яти років його під снодійним носили по вагонах, а потім привезли в приватну клініку, де йому ампутували руки. Після цього хлопчика випустили просити гроші в автомобілістів.
У 2005 році біля метро «Текстильники» в Москві була затримана жебрачка з немовлям, яке, як з’ясувалося, було мертвим вже 14 годин. Ця історія викликала широкий резонанс. Тодішній мер Юрій Лужков і Мосгордума турбувалися висилкою з міста жебраків з дітьми, було оголошено про створення спецпритулків для матерів-жебраків. Громадські організації та ЗМІ почали поширювати інформацію про умови життя дітей жебраків. В результаті як мінімум в Москві ситуацію вдалося переломити: зараз «нещасну матір з немовлям» можна побачити в столичному метро або на вокзалі дуже і дуже рідко.
Зате жебраки почали освоювати нову нішу: вони водять із собою тварин. Всюди з’явилися «бідненькі, але чистенькі» особи з собаками, кішками і навіть кіньми, що озброїлися табличками: «Подайте на притулок для бездомних тварин». Неважко здогадатися, що про чотириногий «реквізит» жебраки піклуються ще менш ретельно, ніж про немовлят. При цьому тварин набагато простіше добути – достатньо лише відгукнутися на одне з численних оголошень із серії «віддам цуценятка в хороші руки». Крім того, за експлуатацію дітей жебракам хоча б теоретично могла загрожувати якась відповідальність. Звичайно, в реальності це рідко траплялося, але напевно дещо нервувало. А жебрак з твариною фактично повністю чистий перед законом.
А головне, подавати жебракам стали більше: вид жебрака з немовлям давно всім приївся, а симпатична сумна собачка з відерцем в зубах дивує і привертає увагу. До речі, деякі справжні любителі тварин викуповують таких собак і кішок в жебраків. На жаль, часто здоров’я цих тварин настільки сильно підірвано, що вони майже не встигають пожити в нормальних умовах.
Ще один оригінальний спосіб жебрацтва – поширення в натовпі копійчаних товарів із запискою «Я глухонімий, купіть цю річ» (ціна сувеніра при цьому сильно завищена). Наскільки відомо, цим «бізнесом» займаються дійсно глухонімі, без всякого удавання. Взагалі інваліди слуху – це окрема цікава спільнота. У 1990-і роки вони разом з ветеранами Афганістану почали активно займатися бізнесом, використовуючи свої пільги (оскільки, на відміну від інших пільговиків, були молодими, фізично міцними людьми). Часто цей бізнес був пов’язаний з дрібним криміналом. Так в російських містах з’явилися «банди глухих» і «банди афганців». Їх залишки досі розгулюють по просторах Росії. Це стосується і жебрацтва, яке у випадку з глухонімими деколи стає на грань вимагання: над людиною нависають міцні мовчазні хлопці, і вона поступово починає відчувати себе так, ніби вкрала річ, а не отримала її з рук «торговця».
Правоохоронні органи періодично проводять планові викриття «жебрацької мафії», проте зазвичай все закінчується розгромом окремих невеликих угруповань. Так, в 2006 році в Москві знешкодили банду циган, яка експлуатувала інвалідів з провінційних інтернатів. Інвалідів заманювали до столиці, обіцяючи забезпечити хороші умови життя і належний догляд, а потім змушували жебракувати. Тих, хто не набирав за день 2,5 тисячі рублів, цигани били. Спочатку було затримано 19 підозрюваних рабовласників, але всіх їх відпустили після перевірки документів. Двоє ватажків банди зникли, прихопивши гроші, отримані злочинним шляхом. Що в підсумку трапилося з інвалідами та чи був хоч хтось покараний, залишилося невідомим.
У 2008 році була розгромлена банда, що змушувала жебракувати у московському метро інвалідів з Молдови та України. Про результат справи також не повідомлялося.
Остання історія, що знову привернула увагу ЗМІ до жебраків і їх «покровителів», трапилася на початку березня 2013 року в Санкт-Петербурзі. Громадянка України, що постраждала від «мафії жебраків», звернулася в міське відділення поліції і заявила, що в 2011 році цигани запропонували їй гарну роботу в Росії. По приїзді у неї відібрали паспорт і змусили жебракувати. Зрештою жінка вирішила втекти.
Поліцейські порадили втікачці подзвонити колишнім «роботодавцям». Ті заявили, що українка їм абсолютно не потрібна і якщо вона не хоче більше користуватися їх гостинністю, то може прийти на зустріч і забрати свої документи. Зустріч була призначена на 25 березня. Природно, варто було втікачці з’явитися в умовленому місці, як цигани тут же побили її, затягли в машину і повезли в селище Аніно, де утримували жебраків. Поліцейські, що таємно супроводжували українку, поїхали слідом. Вони увірвалися в будинок і виявили там шістьох інвалідів, двох немовлят, одну малолітню дитину та чотирьох людей, що імовірно були наглядачами. Пізніше при обшуку на горищі будинку була знайдена сильно побита жінка, завалена дошками (ймовірно, це була якраз та сама українка). Її відправили до лікарні.
МВС оголосило, що, за оперативними даними, цигани змушували інвалідів жебракувати на «червоній» гілці петербурзького метро. За день кожен жебрак повинен був набрати не менше 20-70 тисяч рублів (якщо порівняти цю «норму виробітку» з 2,5 тисячі, прийнятими в Москві в 2006 році, то зростання доходів жебраків вражає; втім, це не дивно – в останні кілька років подавати жебракам копійки, а не паперові купюри, вважається поганим тоном).
Через два дні, 27 березня, Слідчий комітет рапортував про арешт одного із затриманих, циганки Феодори Стойка. Трохи пізніше було вирішено питання про арешт співмешканця Стойки, Іона Парника. Втім, про це дізналося лише агентство «Росбалт»: інші ЗМІ стежити за темою перестали. Так і залишилося невідомим, що трапилося з ще двома наглядачами, а також інвалідами та дітьми. Порушена за підсумками спецоперації кримінальна справа їх не стосується: слідство зацікавило лише викрадення українки. Ні про незаконне позбавлення волі, ні про використання рабської праці, ні про якісь інші злочини мова не йде.
В принципі тепер уже навіть неважливо, чи зможуть Стойка і Парник уникнути покарання, чи отримають невеликі терміни (чимало ромів ставляться до періодичної відсидки як до норми життя). У будь-якому випадку схоже на те, що їх справу буде кому продовжити.
Дивує реакція громадськості на ці події. На перші новини про затримання в Аніно відреагували сотні обурених користувачів соцмереж. Але вже через добу інтерес до розвитку подій впав фактично до нуля. Втім, так буває завжди: інтерес до «мафії жебраків» виникає в російському суспільстві спорадично і швидко згасає. Сьогодні людина активно обурюється подробицями життя жебраків, завтра «просто не хоче думати» про настільки брудні і неприємні речі, а післязавтра, можливо, вже кидає в чийсь кухоль зім’яту п’ятидесятирублівку.
Тетяна Зверінцева
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
