1124
Осінь демократії
Публічно розписуючись у любові до одноплемінників, політики невпинно скаржаться один одному на невдячність виборців. «Ми для них, а вони…» Докоряти населенню останнім часом стало бонтонним заняттям як у правлячих колах, так і в опозиційному середовищі. Тим часом ненависть до тих, хто владу має, і роздратування щодо тих, хто її прагне – цілком адекватна плата за презирство до народу. Небожителі, що мешкають на різних поверхах, без сорому плюють в колодязь, бо перебувають у нахабній впевненості, що він порожній. Але раз на кілька років вони дружно поспішають до нього з коромислом в надії зачерпнути повні відра електоральної підтримки.
Не так давно один політик у розмові з автором цих рядків (як мені здалося, абсолютно щиро) різко критикував глибоко споживацьке ставлення громадян до виборчого процесу. Повністю розділити обурення співрозмовника не дозволяла дрібниця – відверто зухвала розкішність його вбрання. В коректній формі я порадив йому або змінити піжонський прикид, гламурні «котли» і понтову «тачку», або скорегувати тему проповіді. Інший діяч днями настільки ж непідробно журився з приводу виняткової ліні і рідкісної інертності народу. Його печаль була настільки велика, що я не став посилювати її непотрібними питаннями. Хоча, напевно, варто було запитати його, наскільки дисципліновано він відвідував засідання Верховної Ради, як часто виступав з парламентської трибуни, скільки розробив законопроектів і коли останній раз зустрічався з виборцями. Втім, відповідь мені і так була відома.
Так уже повелося в цій країні, що за нещадну боротьбу з державним злодійством ратують страшенні клептомани. Хрестовий похід проти корупції очолюють зразкові хабарники. Персонажі, які називають відверті порушення Конституції «давньою парламентською традицією», обіцяють створити ідеальний варіант Основного Закону. Партійні ватажки, ненадовго відволікаючись від нещадної взаємної гризні, піддаються стогонам про трагічну роз’єднаність нації.
Брехня стала формою існування політики, а також способом співіснування обраних з виборцями. Законодавство не дозволяє в горезвісний «день тиші» оприлюднювати передвиборчі рейтинги, але ніхто не забороняє користуватися іншими напрацюваннями соціологів. Згідно з нещодавнім дослідженням Центру Разумкова, найважливішими відомостями про кандидата в депутати громадяни назвали інформацію про виконання або невиконання претендентами попередніх обіцянок (57,8%). Досить просто поглянути на список фаворитів-мажоритарників, щоб оцінити рівень лукавства респондентів. У більшості випадків виборець задовольняється підсунутою йому під ніс галочкою навпроти обіцянки, якої політик ніколи не давав. Багато – і зовсім неофіти, ще нічого нікому не обіцяли. Навпаки, послідовність деяких політиків часто залишається незатребуваною. Істотною обставиною, що впливає на вибір, називали і передвиборну програму претендента депутатського звання (38,6%). Серед безлічі своїх знайомих відшукав трьох, які не дуже впевнено повідомили, що побіжно ознайомилися з відповідним документом. Переважна більшість не змогло навіть в загальних рисах описати основні принципи, сповідувані тим, за кого вони збираються віддати свій голос.
Нам брешуть політики, ми брешемо соціологам. Чи все-таки собі?
Якщо вважати народ джерелом влади, то народу, тобто нам, варто для початку покопатися в собі, щоб відшукати джерела багатьох пороків, до яких схильні можновладці.
Ті, хто вважає, що 28 жовтня з урн буде витягнутий рецепт лікування тривалої хвороби країни, боюся, помиляються. Скоріше, мова піде про більш-менш точний діагноз. Кількість відвертих брехунів і скупників голосів, що опинилися в Раді, дозволить судити про рівень цинізму і ступеня легковажності виборців. А від цього, у свою чергу, багато в чому залежить рівень цинізму і ступінь легковажності обраних. Ми скуті одним невидимим ланцюгом. Електричним ланцюгом, по якому не сьогодні-завтра може піти струм.
Народ і політики є учасниками дивовижного експерименту. Перший старанно вивчає, до яких меж майстри неможливого здатні розширити межі дозволеного. Другі намагаються визначити максимальну глибину терпіння народу.
У цій грі другі, здавалося б, ризикують більше. Але й численні віщуни швидких безжальних бунтів неодноразово виявлялися осоромленими. Влада країни, що начебто обрала своєю метою демократію і процвітання, поки стріляє «в молоко». Але це зовсім не означає, що розчаровані громадяни візьмуться відстрілювати «кислі вершки» суспільства. Однак потреба в носінні бронежилета, схоже, зростає.
Знову звернуся до дослідження разумковців. На питання, як за період правління Віктора Януковича змінилося ставлення влади до громадян, 40,7% відповіли, що погіршилося; 42,6% – не змінилося. Як змінилося ставлення громадян до влади? 45,4%-погіршилося, 39,5% – не змінилося. Рівень демократії? 42,4% переконані, що знизився; 39,8% – залишився без змін. Ситуація зі злочинністю – 38,4% (гірша) і 44,4% (на тому ж рівні). Економічний стан країни? 47,6% говорять про погіршення, 29,1% не побачили змін. Впевненість у завтрашньому дні? У 49,2% вона ослабла, ще у 34% не зміцніла.
Звертаємо увагу: соціологи опитували жителів усіх регіонів країни. Нібито розколотої на дві половинки. Ні, це не країна розколота навпіл, це народ зігнувся навпіл в пароксизмі нудоти. А тому риторичне питання, коли ж народ прорве, сформульовано некоректно, – його не прорве, він просто може вирвати. З усіма наслідками.
Що можуть змінити вибори? Їх, за явної відсутності реального напруження пристрастей, важко іменувати останнім боєм добра зі злом. На передову невпевнено кличуть вчорашні інтенданти, а відставні рубаки в пропахлих нафталіном каптьорках ведуть скорботний рахунок втраченим шансам.
Однак ця кампанія, не виключено, виявиться останньою, на результат якої здатне істотно вплинути так зване шлункове голосування. Подібне можливе за дотримання двох умов: якщо виборець висловить довіру достатній кількості адекватних порядних політиків. І якщо ці політики зможуть продемонструвати іншу якість опозиційної боротьби.
Народ – дзеркало влади. Але помиляється той, хто уявляє собі будуарне трюмо. Лик влади повинен відбиватися в обладунках. Поки що – це запорошена бутафорія на музейному манекені. Але рано чи пізно потворність влади чітко проступить на виблискуючих латах грізного воїна.
Політикам доведеться заслужити віру в їхні сили і здібності. Поки більшість з них заробили лише скромний кредит довіри. Крики про готовність кинутися на амбразуру виборець сприймає з відомою часткою скепсису, але готовий надати шанс закрити бійницю доту якщо не грудьми, то хоча б філейною частиною тіла. Деякі з підростаючих месій в ролі ватажків виглядають не переконливіше, ніж, прости Господи, Путін у ролі ватажка зграї стерхів. Але виборець схильний сподіватися, що навіть найбільш приземлені натури здатні освоїти хитромудре мистецтво левітації. Повзати звикли, але літати все одно хочеться.
Виборець сподівається, але поки не вірить. З вірою напряг. Ошатні білборди не перетворюють блудників на праведників. Свіжо написані політичні ікони змахують на аматорські шаржі, намальовані аерофарбою на кухонній дошці. Щиро вірять, швидше за все, небагато. Частина з них несамовито поклоняються мощам. Для інших відбувається щось на зразок панк-молебню в храмі-«новоробі». Радше, флешмоб, ніж священнодійство. Які пастирі, така і паства.
Те, що вибори проходять в неділю, символічно. Але країна, здається, ще не заслужила воскресіння. Можливо, тому що ще не до кінця пройшла свою дорогу на Голгофу. Якою вона буде, сказати важко. Лжепророки погрожують «арабською весною» місцевого розливу. Але до чого весна, яка призводить до осені надій і загрожує зимою демократії?
Сергій Рахманін
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
