2228
Вигнання з газового раю
— Енергетика
Україна, хай і болісно, із значним запізненням, але приходить-таки до усвідомлення необхідності боротьби за власну енергетичну незалежність. Про це свідчать події останніх місяців в російсько-українських відносинах.
Вигнання з газового раю, яке відбувається поступово, але невідворотно, має змусити Україну пройти непростим, але необхідним шляхом модернізації своєї економіки. Цей шлях за роки після розпаду Радянського Союзу пройшли практично всі центральноєвропейські держави. Результат очевидний - у всіх західних сусідів України енергоспоживання нижче, а рівень життя вищий, ніж у нашій країні.
Політика Кремля, який ще в 90-х вирішив діяти в енергетичній сфері за принципом "роздувай вплив і володарюй вентилем", призвела до того, що Росія серйозно обмежила для себе вибір важелів впливу в Європі. Тільки у відносинах з Білоруссю і Україною Росії вдається говорити про горезвісну дружбу, з іншими державами цей номер не проходить, навіть у контактах з традиційно зав'язаними на Росію Болгарією і Сербією. Купівля "Бєлтрансгазу" підштовхує Росію до встановлення контролю над українською ГТС, щоб забезпечити тим самим "слов'янське енергетичне братство".
Цікавий факт: газотранспортна система України пережила період розпаду Союзу і зміни власника без технологічних збоїв. Можливо, тому в "Газпромі" сприймають нашу "трубу" як частину загальної системи, яка за якесь непорозуміння опинилася під контролем Києва. Тепер її настирливо намагаються повернути в первинний стан, відновивши тим самим енергетичну монополію на пострадянському просторі. Офіційний Київ опирається діям заклятих друзів з "Газпрому" з деякою приреченістю, проте не збирається капітулювати: у свідомості вітчизняної політичної еліти вкоренилася думка, що ГТС є одним з наріжних каменів національного суверенітету.
На жаль, це усвідомлення не до не вело до реальних дій. За 20 років незалежності газ для України подорожчав більш ніж в 20 разів: якщо на початку 90-х Україна купувала газ по 18 доларів за тисячу кубометрів, потім вартість "блакитного золота" зросла до 32 доларів, а на момент переходу влади від Кучми до Ющенка становила 50 доларів за тисячу кубометрів, то сьогодні Україна платить 416 доларів за тисячу кубометрів.
Наприкінці минулого тисячоліття проходили схеми оплати поставками товарів або послугами на міждержавному рівні (особливо у відносинах з Туркменістаном). Сьогодні на початку кожного місяця вся влада і "Нафтогаз України" як виконавець скребуть по засіках у державній казні для розплати з "Газпромом" - монопольним постачальником газу в Україну. Немає причин не вірити Віктору Януковичу, який стверджує, що Україні щомісяця не вистачає півмільярда доларів для оплати "блакитного золота".
Але немає лиха без добра: сповзання в енергетичну прірву змушує владу боротися за виживання. Обіцянки почати розробку Чорноморського шельфу, видобуток сланцевого газу і побудувати термінал для прийому скрапленого газу зроблені не від хорошого життя - це розплата за нереформування енергетичної сфери ще в 90-х роках ХХ століття. Всі ці перетворення зажадають значних фінансових ресурсів. Або - як варіант - ефективної зовнішньої політики, здатної забезпечити вигідні запозичення і допомогу з боку США і Європейського Союзу.
Незайвим буде нагадати, що українська політика наскрізь просякнута газом. Ось тільки ефективність використання коштів, отриманих газотрейдерами ще в 90-х, може конкурувати за своєю неефективністю з використанням енергоресурсів українською промисловістю. Наприклад, депутатська група "Відродження регіонів" у парламенті третього скликання, основою якої були газовики, не породила якогось значимого політичного проекту. Спроби поставити на службу націонал-демократії фінансову могутність колись легендарного Ігоря Бакая також увінчалися крахом. Та й управління "Нафтогазом України" голови Конгресу українських націоналістів Олексія Івченка породило масу негативних для нього інтерпретацій. Політичні успіхи "газової принцеси" Юлії Тимошенко виглядають неоднозначними, а ще один енергетичний магнат, Дмитро Фірташ, чинить непрямий вплив на українську політику. Це тільки найбільш яскраві приклади - не секрет, що "газова складова" є практично в кожній вагомій політичній силі.
Вигнання України з газового раю може стати стимулом для якісного ривка країни вперед. Впровадження енергозберігаючих технологій зможе зробити ефективнішою українську промисловість, підвищення ступеня енергетичної незалежності підвищить авторитет держави. Політики, які зуміли усвідомити, що більше шалених газових грошей не буде, і перебудували методологію своєї роботи, можуть отримати конкурентні переваги. Україні безумовно не загрожує "вуглеводневе прокляття" - наша країна не захлинається нафтою, і її надра не переповнені газом. Саме тому шоковий перехід на ринкові ціни енергоресурсів може не лише породити проблеми, а й подарувати шанс країні стати європейською по суті, а не тільки за географічним розташуванням.
Євген Магда
За матеріалами: Главред
Поділитися новиною
