Похмурі перспективи боргової ями


Похмурі перспективи боргової ями

Знаєте, це дуже характерно для України. Ми живемо неподалік Євросоюзу, низка країн якого ось уже п’ятий рік поспіль титанічними зусиллями долає причини й наслідки боргової кризи, а решта просто потерпає від її побічних ефектів. А переважна частина українців, зокрема й високопосадовців, постійно думала, що нас така лиха доля мине, що нам пощастить більше, ніж європейцям. Тим часом незчулися, як самі потрапили в борговий зашморг. Темп накопичення державних запозичень високий і не спадає, рівень боргу чималий, а із тьмяних перспектив економіки та невідповідності влади нинішнім викликам випливає, що найгірше попереду.

Позикова арифметика

На кінець ІІІ кварталу 2014 року обсяг державного та гарантованого державою боргу становив 962 млрд грн. У відношенні до прогнозованого ВВП 2014-го держборг дорівнює 53%, гарантований борг – іще понад 10% (див. «Боргова піраміда»). Цифри вражають, але суть не в них самих, а в тому, які явища та процеси їх супроводжують.

Коли за режиму Януковича державний та гарантований державою борг становив близько 40% ВВП, то нерідко звучало твердження, що це мало, бо наприкінці минулого року, наприклад, валовий державний борг Японії дорівнював 243% ВВП, Італії – 133%, Греції – 175% тощо. У таких координатах і теперішні 63% боргу України – це небагато. Але цей аргумент не враховує відсоткових ставок. Приміром, дохідність десятирічних держоблігацій Японії становить 0,51%. Тобто з огляду на різні терміни до погашення державних цінних паперів середня ставка за японським боргом становить 0,3–0,4%, а держава у цьому випадку витрачає на обслуговування своїх запозичень не більше ніж 1% від ВВП. Тому в Країні Вранішнього Сонця наявність великого держборгу не створює дестабілізуючого впливу на державні фінанси, а відкритий доступ до глобального ринку капіталу дає змогу безперешкодно отримувати нові позики, щоби погасити старі.

У нас ситуація інша. У ІІІ кварталі видатки зведеного бюджету на обслуговування боргових зобов’язань перевищили 11,3 млрд грн, що в перерахунку на річний показник становить 3,0% ВВП. Тільки-но держава виплачує цю суму кредиторам (надалі ті гроші потрапляють у фінансовий сектор, із якого не конче повернуться в реальний), то повинна обирати між двома варіантами. Перший: утримувати бюджетний дефіцит в адекватних межах, скажімо, не більш як 3% ВВП; тоді бюджет братиме з економіки більше, ніж повертатиме їй (якщо абстрагуватися від надходжень до скарбниці із-за кордону), а відтак спричинить зменшення сукупного попиту й падіння виробництва (чи дефляцію). Другий: закладати дефіцит на рівні 5–7% ВВП й більше, проводячи стимулювальну податково-бюджетну політику; наслідком стане різке зростання держборгу, яке в певний момент може вийти з-під контролю.

Україна, очевидно, обрала другий варіант. Торік такий вибір міг бути виправданий, бо дав змогу уникнути суттєвого економічного спаду (хоча скільки з позиченого було украдено й вилучено з господарського коло¬обігу?), а з урахуванням «підмальовок» від Азарова реальний ВВП не знизився: за даними Держстату, приріст становив 0%. Але у 2014 році експансивний ефект від бюджетного дефіциту геть з’їдають вилучення, які йдуть із реального сектору до фінансового (банки викачують гроші з економіки, щоб мати чим повертати депозити) й за кордон (капітал витікає із країни). Тому через великі відсоткові виплати зі скарбниці й труднощі фінансового та зовнішнього інституційних секторів (ці проблеми треба долати насамперед) жоден прийнятний рівень бюджетного дефіциту не дасть належного стимулювального ефекту, лише призведе до стрімкого зростання обсягів держзапозичень і дестабілізує економічну рівновагу. Тож значний дефіцит є хибним кроком уряду. В умовах, коли влада ось уже три квартали поспіль не може взяти під контроль економічну (не військову!) ситуацію в Україні, падіння виробництва далеке від дна, а відтак будь-яке стимулювання за допомогою бюджетного дефіциту позбавлене змісту. Воно бачиться поганенькою пародією на фіскальну експансію 1991–1994 років в умовах глибокого, ба навіть бездонного спаду економіки.

Маастрихтські критерії конвергенції, яким повинні відповідати країни – кандидати на вступ у ЄС, передбачають, що держборг не повинен перевищувати 60% ВВП, а дефіцит сектору держуправління (бюджет плюс позабюджетні фонди) – 3%. Коли їх виписували понад 20 років тому, то, мабуть, мали на увазі таке: середньостатистична країна, що розвивається, у спокійній ситуації на фінансовому ринку, маючи середню дохідність держоблігацій 5%, із боргом у межах 60% ВВП легко вкладається у гранично допустимий дефіцит без шкоди для маневреності податково-бюджетної політики та економічної рівноваги. Україна не відповідає нині жодному із двох названих критеріїв. І хоча це не матиме формальних наслідків, бо до ЄС нам іще дуже далеко, але практичні (фінансова дестабілізація) вже на горизонті. Відтак звужується простір для маневру й уникнення глибокої економічної кризи. Єдиним надійним виходом, який не допоможе уникнути спаду, але зменшить його тривалість і пом’якшить перебіг, є скорочення держвидатків та збільшення ефективності держави, зокрема й через дерегуляцію та зниження реального податкового тиску. Виходить, неадекватне управління нової влади врешті-решт призведе до того, що вона муситиме робити ті реформи, яких вимагало суспільство і які саботував уряд, інакше перманентне падіння рівня життя населення просто призведе до чергової зміни влади.

Безвихідь боржників

Великими відсотковими виплатами з бюджету й розбалансованістю державних фінансів проблеми не обмежуються. Україна проходить пік погашення держборгу. Наступного року потрібно виплатити близько 135 млрд грн держаних запозичень (за курсом 15,4 грн/$), понад дві третини з яких валютні, ще майже 42 млрд грн підуть кредиторам як відсотки. Такі обсяги можна лише перекредитувати. Однак дохідність дев’я¬ти¬річ¬них єврооблігацій перевищує 12%, а дворічних становить близько 20%, на внутрішньому ринку фінансування ще дорожче, та й обсяги обмежені. Тому виходить, що кредити МВФ та фінансування міжнародних донорів – остання надія України. Коли на мить припустити, що фонд припинить давати нам гроші, то реальним стане не тільки слово на літеру «д», а й на порядок більше зубожіння населення, ніж маємо тепер.

Ось і виходить, що український уряд по руках і ногах зв’язаний вимогами МВФ, вимушений беззаперечно приставати на будь-які пропозиції. А фонд разом із донорами обрав цікаву позицію. Поінформовані джерела Тижня свідчать, що на Заході переконані: так чи так Україна потребуватиме безкінечних вливань. У таких координатах завданням МВФ є поступово погіршувати прогнози та цільові показники, щоб не допустити різкого обвалу та необхідності воднораз надавати країні величезні суми, які свідомо доведеться списати.

Щоб зрозуміти позицію фонду, досить переглянути розділ «Аналіз стійкості держборгу» у вересневому звіті МВФ. Там змодельовано різні сценарії динаміки українського боргу, відповідно до яких його пік припадатиме на 2016–2017 роки і становитиме від 84% до 134% із медіанним значенням близько 100% ВВП. Очевидно, що при їх реалізації борговий тягар стане непосильним і макроекономіч¬на дестабілізація буде величезною. Якщо нічого не робити, то нас чекає те, порівняно з чим шлях Греції, економіка якої скорочувалась п’ять років поспіль, видасться не таким і важким (оголосити дефолт за кредитами МВФ нам не дозволять, бо мають занадто багато важелів впливу на уряд; списання можливі лише часткові). Країну, зациклену тільки на виплатах боргів, а не на збільшенні ефективності, оминатимуть інвестори, тому нестача капіталовкладень та грошей для погашення запозичень прирікатиме нас на економічний спад, який нагадає нам 1990-ті.

У цій ситуацій найгірше те, що влада цілком поклалася на Міжнародний валютний фонд і перестала думати своєю головою. Днями Арсеній Яценюк заявив, що «саме МВФ, Світовий банк та інші кредитори оцінюють, є в Україні реформи чи ні». За його словами, вони вважають, що ті реформи, які потрібні для країни, уряд робить. Але це маячня, адже МВФ спеціалізується на перетвореннях, які забезпечують фінансову стійкість держави й можливість повернути борги (годі й казати вже про те, що реформи замовляє та оцінює суспільство, яке, пожертвувавши сотнями людських життів, привело Яценюка та інших до влади). Фонд не має жодного стосунку до збільшення ефективності економіки (горизонтальних та вертикальних реформ). Відтак виправдовувати бездіяльність влади виконанням вимог МВФ – злочин.

Колись боржників кидали в темницю, яку часом називали борговою ямою, або продавали в рабство. Тепер це негуманно. Але на яку кару заслуговує уряд, котрий спочатку заявляє, що для реформ потрібні гроші, й масово бере кредити; потім не ворушить і пальцем, щоб провести бодай частину з необхідних перетворень; відтак іще й делікатно обманює, ніби робить усі необхідні реформи, бо МВФ погоджується з цим? Чи, може, цей уряд сам є карою? Покаранням для народу…

Любомир Шавалюк

  • i

    Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідну частину тексту й натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це нам.

Рейтинг популярності матеріалу «Похмурі перспективи боргової ями» на Finance.ua - 2.3
В Контексті Finance.ua