776
Яка ситуація із соціальним житлом закордоном?
— Нерухомість
Останнім часом велося багато суперечок навколо намірів нинішнього мера Києва Леоніда Черновецького щодо будівництва в столиці соціального житла для малозабезпечених киян.
Радянська житлова політика сформувала відмінний від інших країн ринок житла. Такий досвід може також допомогти визначити заходи, які вже є еволюційно застарілими.
Досвід США. За багатьма критеріями житло американців можна вважати найкращим у світі. Їх будинки в середньому на 20-40% більше, ніж у північній Європі, і на 10%, ніж у Канаді та Австралії.
У США витрачають на житло більше, ніж у будь-якій іншій країні, і в абсолютному, і у відносному вимірах. Втім, на відміну від більшості інших країн як багатих, так і бідних, американське житло здебільшого будується й фінансується приватним сектором без залучення прямих державний субсидій.
Перша програма із забезпечення бідних доступним житлом з'явилася в США наприкінці Великої депресії 1937 року. Програма передбачала надання бідним соціального житла в оренду за невелику плату. Її метою було збільшити пропозицію доступного житла, недолік якого гостро відчувався внаслідок тривалого періоду економічного занепаду, а згодом і недостатніх обсягів будівництва під час Другої світової війни.
Програма будівництва соціального житла діяла всупереч сильному політичному опору з боку сил, які виражали інтереси середнього класу. Основною причиною критики була географічна концентрація в окремих районах родин з низькими прибутками. Місцева влада часто втримувалася від рішень про будівництво соціального житла на своїй території, оскільки побоювалися припливу бідноти.
Але в 60-і роки уряд США розпочав державну програму, що дозволила місцевій владі орендувати житло в приватних власників і використати його як соціальне. Тобто влада укладала із приватними домовласниками довгострокові угоди про те, що вони будуть здавати житло незабезпеченим громадянам за низькими цінами, і одержувати за це компенсацію від держави. Таке рішення зменшило опір середнього класу ініціативам із заселення бідних у соціальне житло, оскільки воно географічно розосередило реципієнтів програми.
В 70-х був прийнятий закон, що вводить субсидії, які вже платив орендодавцеві конкретний орендар. Тобто субсидію на оренду житла одержував не домовласник, який здавав його за "соціальними" цінами, а самі малозабезпечені громадяни, які орендували приміщення.
Поступово програми із субсидування малозабезпечених громадян розширювалися, а програми, які передбачали довгострокові контракти із власниками соціального житла, скорочувалися. Важливою перевагою такої заміни є велика гнучкість програм із забезпечення бідних доступним житлом: у випадку збільшення прибутків реципієнта програми немає необхідності його виселяти, припиняється лише видача йому субсидії.
У ХХ столітті ідея будівництва державою нових багатоповерхівок соціального призначення в США вже не обговорюється. З післявоєнних часів нагромадилася велика кількість таких будинків. Згодом вони руйнуються, багато хто з них функціонально застаріли. У той же час їхнє переведення у приватний житловий фонд, реконструкція або знос вимагають вкрай високих витрат. Втім, низька орендна плата за таке соціальне житло (30% прибутку малозабезпеченої родини) визначає високий попит на нього. Сьогодні реципієнтами програми є дійсно найбідніші, оскільки низька якість житла, а також несприятливе оточення районів із соціальною забудовою запобігає заселенню туди заможних людей.
Досвід Німеччини. В 60-і післявоєнні роки в Німеччині біля двох третин житлового будівництва доводилося на соціальне житло. До цього процесу були широко притягнуті приватні забудовники. Вони могли одержувати кредити від уряду на спорудження соціального житла. Наприкінці 60-х урядові кредити замінили на субсидії, які повинні були полегшити забудовникам сплату відсотків по кредитах, які вони тепер одержували на приватному ринку. Сьогодні ж сектор соціального житла в Німеччині стрімко зменшується, оскільки із часом закінчується термін дії угод між урядом і забудовниками соціального житла, у такий спосіб останні більше не несуть соціальних зобов'язань. Програми з будівництва нового соціального житла політичної підтримки в Німеччині не знаходять. В 2002 році був прийнятий закон, що визначив нові пріоритети житлової політики Німеччини, зокрема, соціальне житло вже не призначається для широких верств населення, а скоріше для так званих "вразливих груп" (багатодітних родин, самотніх батьків і т.п.).
А житлові субсидії, спрямовані на існуючий житловий фонд, а не на дороге будівництво нового житла. Тобто малозабезпеченим надають грошову допомогу, щоб вони могли самостійно орендувати житло в приватному секторі.
Сьогодні в Німеччині бути забезпеченим житлом не означає володіти ним. Більше половини населення країни орендує квартири або будинки. А у великих містах, таких як Берлін та Гамбург, таких жителів понад 80%.
Досвід Франції. Після Другої світової війни у Франції діяла величезна кількість житлових програм. В 50-і роки держава масово будувала соціальне житло. У період з 1950-го по 1959 рік обсяги житла на ринку збільшилися в 4,5 рази. В 60-70 роки акцент державної політики змістився на реконструкцію існуючого житла. Як й у США, витрати на будівництво житла в цей період зменшувалися, а витрати на адресні житлові субсидії - збільшувалися. З 80-х і донині головною темою дискусій державної житлової політики є ефективність державного регулювання ринку житла.
У Франції нерідко чітке розмежування між приватним і державним житлом відсутнє через велику кількість приватних компаній, які під державним контролем поставляють житло на ринок. Сьогодні близько 17% французьких родин живе в соціальному житлі. А приватні компанії, які його споруджують, одержують право на податкові пільги. По завершенні будівництва вони віддають його в оренду малозабезпеченим громадянам за встановленими державою цінами. Такі приватні компанії розділяють із місцевою владою повноваження по визначенню осіб, яким буде надане право на соціальне житло. У середньому, черга на його одержання у Франції становить 10 місяців. Розмір орендної плати за соціальне житло у Франції є значно меншим, ніж на ринку. До того ж біля половини мешканців користуються ще й житловими субсидіями.
Крім того, що соціальне житло у Франції стало загальнодоступним, воно створило й низку проблем. Райони із соціальною забудовою (як звичайно це околиці великих міст) фактично стали епіцентром безладь, властивих бідності. Високий рівень безробіття й злочинності відмітна риса таких районах, оскільки населення не зацікавлене переїжджати в інші райони із кращими можливостями працевлаштування через дешевину житла. Недавні хвилювання на околицях Парижа й деяких інших міст, де живуть здебільшого емігранти, частково можна вважати проявом проблеми соціального житла для "соціально незахищених" громадян.
За матеріалами: Телеканал новин 24
Поділитися новиною
