1698
Станіслав Под'ячев: ілюзія прозорості, або Залізний закон олігархії знову працює
— Кредит&Депозит
У поточному році кілька банків, незважаючи на нормальні показники «фінансового здоров’я», були «пущені під ніж» регулятором у зв’язку з «непрозорою структурою власників».
Деякі учасники ринку, які вчасно підлаштувалися під посилені вимоги НБУ і АМКУ, тихо радіючи смерті конкурентів і чекаючи надприбутків на звуженому ринку, поспішили висловити схвалення дій регулятора.
Однак, з точки зору споживачів банківських послуг, якими є абсолютна більшість громадян України, за ширмою «прозорості» криються величезні системні ризики, у порівнянні з якими «примусове банкрутство» декількох дрібних банків і серпнева девальвація гривні здадуться дрібницями.
Вимоги щодо ділової репутації та законності походження коштів для власників банків були встановлені в Законі про банки і банківську діяльність понад 15 років тому. Згідно з цими вимогами НБУ реєстрував банки і видавав ліцензії, в тому числі і ліквідованим банкам. Поняття «ділова репутація» настільки розмите, що його визначення «на око» провокує значні корупційні ризики.
Вимоги до власників постійно посилюються. На перший погляд це здається виправданим: мільярди гривень з кишень українських платників податків безповоротно перекочували в кишені банкірів у вигляді рефінансування, яке ніколи вже не буде повернуте. Тому чиновники хочуть знати, кому вони видають гроші, і вимагають персональної відповідальності реальних власників банку за їх повернення. Хоча варто відзначити, що не тільки власники банків нагріли руки на «розподільній функції держави».
Замість пошуку альтернативних ринкових механізмів балансування банківського ринку, НБУ вважає за краще адміністративні.
Типовий український комерційний банк — це установа, що концептуально працює у парадигмі кінця ХІХ – початку ХХ століття. Тоді з появою телеграфу — останньої реальної інновації у банківській справі – міжнародні банківські перекази стали миттєвими. Нагадаю, що кредит під відсотки з’явився на кілька століть раніше, як і подвійний запис у бухгалтерії.
Основний «продукт, який продають» банки — це довіра до них з боку їхніх клієнтів. Завдяки цьому вкладник, яким рухає жага відсотків, йде на компроміс зі страхом втрати грошей, і робить депозитний вклад.
Держава підтримує такий спосіб мислення і утримує інститути, що дозволяють вкладнику отримати свої гроші назад навіть у випадку ліквідації банку. Тим більше, якщо НБУ може вивести з ринку будь-який банк, будь вкладник навіть фахівцем з фінансів, щодня відстежує показники роботи банку, від «сюрпризу» з боку НБУ він не застрахований. При побіжному аналізі звітів Фонду гарантування вкладів, стає ясно, що без грошей платників податків, його діяльність неможлива, а розповіді про його самоокупність — міф.
Окреме питання, чому держава стимулює нероб? Візьмемо конкретний кейс: є дві людини — Вкладник і Підприємець. Перший вирішив на початку року покласти свої 200 тисяч грн у банк. Другий — купив на 150 тисяч грн обладнання і на 50 тисяч грн сировини і почав якесь виробництво. Підприємець працював цілий рік, кожен день, на канікулах і у вихідні йому допомагали його діти, він платив податки. З постачальником розраховувався по безготівці, відкривши рахунок у тому ж банку, де розмістив депозит Вкладник. Але наприкінці року банк несподівано був ліквідований. Весь прибуток і оборотний капітал Підприємця «згоріли» і він змушений був продати обладнання за ліквідаційною вартістю близько 50 тисяч.
Чому Підприємець повинен закінчити рік зі збитками, а Вкладник повинен отримати компенсацію, у тому числі і за рахунок мікроскопічної частки податків, сплачених Підприємцем за час його роботи? У цьому полягає «соціальна справедливість»?
Гарантування депозитних вкладів державою — це гра на користь банкірів і чиновників. Постійне посилення вимог до банків з боку НБУ — створення вузького кола обраних, яким дозволено розпоряджатися грошима всього народу — це не що інше, як реалізація Залізного закону олігархії, сформульованого Робертом Міхельсом на початку минулого століття. Як бачимо, він відмінно описує парадигму мислення сучасних банкірів і чиновників, яка, як було сказано вище, сформувалася тоді ж.
Банкіри, які пережили чергову хвилю «чистки», замислюються над тим, як «збільшити прозорість» роботи банківської системи для «забезпечення стійкості». Насправді ні про які поліпшення системи не йдеться: ризик девіантної поведінки власника банку просто підміняється ризиком необґрунтованої ліквідації банку регулятором.
У неофіційних бесідах ті, хто «вижив», міркують про збільшення свого прибутку за рахунок підвищення тарифів на РКО для клієнтів, яким «нікуди подітитися». Ні про які інновації, що полегшують життя клієнта, мова не йде. Здрастуй, стара-добра монополізація!
Також ніякого «зростання довіри» в банківській системі не буде: НБУ з підозрою дивиться на власників банку, власники — на співробітників, а співробітники — на клієнтів. Більше того, держава вирішила перекласти свої обов’язки з моніторингу фінансових операцій на банки, які залишаються при цьому приватними компаніями і діють в рамках приватного права. Простіше кажучи, це обов’язок одних великих бізнесменів «стукати» на інших дрібних бізнесменів. А тут, як в одному хорошому фільмі, «ми на вас очі припідзакрили, а можемо і припідвідкрити» – корупційна зараза поширюється на приватний сектор.
Є думка, що клієнти йдуть в дочірні структури іноземних банків, начебто через їхню прозорість і репутацію. Однак справжня причина полягає в тому, що керівники підприємств-клієнтів вірять в неможливість «наїзду» на нерезидентний бізнес. А в надзвичайній ситуації, як показує практика, дзвінок з Брюсселя чи Берліна змушує чиновників відмовитися від необґрунтованих претензій. Почасти тому найбільші українські олігархи структурують свої холдинги через європейські юрисдикції і справно платять податки в їхні бюджети.
Олігархізація та монополізація ринку банківських послуг згубна для економіки України. Два монополісти на ринку приватних грошових переказів змушують наших заробітчан віддавати 4-5% від зароблених тяжкою працею коштів, при собівартості міжнародного переказу в соті частки відсотка.
Який вихід ми пропонуємо з цієї ситуації?
Необхідно стимулювати стартапи у фінансовому секторі або хоча б не заважати їм розвиватися. Банки сьогодні бояться навіть тестувати нові продукти, щоб не привернути до себе пильну увагу регулятора.
Замість створення «закритого клубу» власників банків, необхідно стимулювати створення фондового ринку, який зробить з вкладників інвесторів, і на якому можна буде вільно купити скільки завгодно акцій будь-якого банку.
Саме це, а не зменшення кількості банків, що в остаточному підсумку приведе до зростання капіталізації банків і припливу іноземних інвестицій у галузь.
Станіслав Под’ячев, експерт у сфері віртуальних валют
За матеріалами: Файненс.ЮА
Поділитися новиною
