425
Грошима проблему не вирішити
— Казна та Політика
Світовий досвід демонструє, що залежність між величиною зарплати депутатів парламентів різних країн і ефективність їхньої роботи — не більше ніж міф
Питання про те, скільки повинен отримувати за свою роботу депутат, не дає спокою українцям практично всі роки незалежності. З одного боку, парламентарії із надвисокими зарплатами виглядають якось аж надто відірвано від народу. А зниження їхніх зарплат в минулому році викликало хвилю побоювань, що за цим кроком послідує неминуче зростання політичної корупції.
Тим, хто обговорює, яку зарплату має отримувати депутат українського парламенту, щоб бути добре мотивованим і не піддаватися спокусі корупції, варто ознайомитися з результатами роботи західних фахівців з менеджменту, які детально вивчали ще кілька десятиліть тому, що дає підвищення заробітної плати.
В результаті досліджень, проведених у різних корпораціях, виявилося, що підвищення заробітної плати працює максимум три місяці. За цей час менеджер переходить на новий рівень споживання, на якому йому починає не вистачати вже й підвищеної зарплати. Наприклад, змінює міську квартиру на заміський будинок, купляє другий автомобіль для дружини, віддає перевагу товарам у магазинах більш дорогого цінового сегменту. При цьому бажання заробляти ще більше не тільки нікуди не зникає, а й посилюється, оскільки тренд постійного підвищення життєвого рівня вже задано.
В Україні це можна було спостерігати під час підйому зарплат в 2006–2007 роках, коли люди, які ще недавно отримували тисячу доларів на місяць, миттєво звикали до зарплати у дві тисячі, і скаржилися, що в інших компаніях на такій же посаді платять по три тисячі. Зараз це звучить як фантастика, але так було. І трапиться знову, як тільки в країні почнеться підйом економіки.
Отже, з точки зору психології це питання задовільному вирішенню, на жаль, не піддається. Подивимося тепер на нього під кутом соціальної справедливості і порівняємо заробітну плату депутатів парламентів у різних країнах із середньою заробітною платою в країні. Наприклад, в Іспанії вона становить 126% від середньостатистичного заробітку, у Швеції — 191%, у Німеччині 262%. Але й тут знову проблема. В Італії, яку не оминають політичні корупційні скандали, зарплата парламентарів становить 492% середньої в країні. А в Швейцарії — всього лише 92%. Але чи часто ви чули про політичні корупційні скандали у Швейцарії? Виходить, що і цей показник як критерій ефективності теж не працює. А шкода. Україна виглядає тут дуже по-європейськи зі своїми 162%.
Економічний потенціал країни, її політична вага у світі і, відповідно, рівень відповідальності депутата її парламенту теж, як з’ясовується, не має значення. Депутат бундестагу локомотива європейської економіки і політичного лідера ЄС Німеччини ще недавно отримував без урахування доплат, компенсацій і т.п. 120 тисяч євро на рік — рівно стільки ж, скільки депутат палати представників або сенату в маленькій Бельгії (зараз, щоправда, у Німеччині зарплату депутатам бундестагу трохи підвищили).
Якщо говорити про депутатів Європейського парламенту, то там до 2009 року зарплати дорівнювали зарплатам депутатів нижніх палат національних парламентів тих країн, від яких євродепутати були обрані. У зв’язку зі скаргами на таку нерівноправність з 2009 року всі євродепутати отримують однакову суму, що дорівнює 38,5% зарплати судді Європейського суду, яка складає $307,5 тис. на рік.
Таким чином, можна констатувати, що ефективність роботи парламентарів у будь-якій країні, як, наприклад, і топ-менеджерів, котрі можуть довести корпорацію до збитків, але встигнути зістрибнути з неї із «золотим парашутом» вагою в кілька мільйонів доларів, не має прямої кореляції із їхньою заробітною платою. І мову тут треба вести не про гроші, а про політичну культуру, виховувану довгими роками, десятиліттями, а в деяких країнах і сторіччями. А вона включає багато компонентів. Зокрема — систему стримувань і противаг, де, наприклад, судова влада може реально контролювати законодавчу, а не залежати від неї. Де депутати реально відповідальні перед своїми виборцями та не можуть розраховувати на те, що ті забудуть про передвиборчі обіцянки (а якщо і забудуть, то конкуренти на виборах нагадають), і голоси можна буде купити «за гречку». Де, нарешті, незалежна преса реально є четвертою владою, а не обслуговує чиїсь інтереси.
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
