768
Регіонали взяли суди конституційно
Вчора Конституційний суд (КС) оприлюднив рішення, що має безпосередню причетність до першого етапу реформування судової системи в 2010 р. Йдеться про посилення повноважень Вищої ради юстиції (ВРЮ), в результаті чого даний орган не тільки перетворився на ефективний і швидкодіючий механізм зі звільнення суддів за порушення присяги, але й де-факто опинився на чолі всіх без винятку судів країни. Важливо, що судді КС не знайшли в усіх цих процесах нічого такого, що суперечило б нині чинному Основному Закону.
Для розуміння як суті даного рішення КС, так і його можливих наслідків є сенс згадати про події, що передували вчорашньому вердикту єдиного органу конституційної юрисдикції.
Після перемоги Віктора Януковича на останніх президентських виборах його юридична команда негайно зайнялася реалізацією масштабної судової реформи. Головних цілей даної реформи було дві. По-перше, видавити з судової сфери всіх опонентів, і насамперед самого впливового - команду глави Верховного суду (ВСУ) Василя Онопенка. По-друге, взяти під контроль всі магістральні для судів і суддів процедури - призначення, обрання та звільнення суддів, призначення і звільнення керівників судів, а також фінансування судової системи. Успішне досягнення обох цілей, в свою чергу, дозволяло витягати різноманітні вигоди з роботи судової системи.
Першим кроком з реформування судової системи стала зміна ролі, статусу і повноважень ВРЮ. Все почалося з важких виборів голови цього органу, за підсумками яких в березні 2010 р. ВРЮ очолив екс-голова Печерського райсуду Києва Володимир Колесниченко. Важливо, що він є одним з найближчих соратників глави комітету Верховної Ради з правосуддя, впливового провладного юриста Сергія Ківалова.
Після цього через парламент почав свій шлях законопроект з малопривабливою назвою "Про внесення змін до законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження". Ідея цього документа, що складався спочатку з однієї сторінки, була дуже простою - забрати у суддів можливість блокувати в судах процедуру свого власного звільнення за порушення присяги. Але апетит приходить під час їжі: при підготовці до другого читання законопроекту обсяг виріс в шістнадцять разів, а його ідейний зміст став незрівнянно багатшим.
Надалі події стали розгортатися дуже стрімко: 13 травня 2010 р. документ схвалюється в другому читанні і в цілому, вже 14 травня закон підписав президент Віктор Янукович, а в понеділок 17 травня члени ВРЮ в нових законодавчих реаліях дали рекомендації на звільнення за порушення присяги цілого ряду суддів, серед яких був і скандально відомий екс-голова Окружного адмінсуду Києва Олег Бачун.
Головним провладним юристам знадобилося зовсім небагато часу, щоб довести: недоторканних в судовій системі більше не залишилося. Це твердження підтверджувалось не голими словами, а цілком конкретними звільненнями суддів різного рівня - місцевого, апеляційного та навіть вищого. Власне, саме в цей момент переважна більшість служителів Феміди гранично чітко усвідомила, якими будуть правила гри в судовій системі як мінімум на найближчі кілька років. Наступне за цим схвалення нового закону про судоустрій та статус суддів лише офіційно закріпив нові реалії роботи органів правосуддя. Примітно й показово, що судова реформа стала першою реформою нової влади, доведеної до логічного кінця.
Проте команда Василя Онопенко намагалася чинити опір тому, що відбувається. Одним із заходів протидії було подання до КС, схвалене пленумом ВСУ 4 червня минулого року і стосувалося ключових положень новоприйнятого закону "Про внесення змін до законодавчих актів щодо недопущення зловживань правом на оскарження". Але вже на той момент рішення пленуму ВСУ виглядало, скоріше, як спроба привернути увагу громадськості, в тому числі Європи і США, до подій в Україні, ніж як реальна спроба перемогти регіоналів на ними ж створеному правовому полі.
З урахуванням усього вищесказаного, вчорашнє рішення КС не є таким вже визначною подією. Тим більше що в українських законодавчих реаліях кожен більш-менш грамотний юрист, швидше за все, зможе одночасно обґрунтувати і конституційність, і неконституційність однієї і тієї ж законодавчої норми. Тут важливо інше - поки процедура схвалення законів і судова система перебувають в безмежному і безвідповідальному користуванні вузької групи осіб, навряд чи варто сподіватися, що ці самі особи будуть думати про чию-небудь ще вигоду, крім своєї власної.
За матеріалами: Экономические Известия
Поділитися новиною
