280
Ані кроку без держави
— Світ
У червні влада Німеччини почала розслідування операції з продажу підрозділу місцевого енергетичного концерну RWE інвестиційній компанії LetterOne, яку контролюють російські бізнесмени Михайло Фрідман і Герман Хан. Угода обурила частину політичних сил в країні, які побоюються, що Росія отримає доступ до стратегічних запасів газу. Пов’язувати цей міні-скандал із загостренням російсько-німецьких відносин було б, однак, помилкою. Випадків втручання політиків у транснаціональні комерційні угоди в останні роки більш ніж достатньо. У тому числі, і без будь-якої участі російських бізнесменів.
Близький лікоть, та не вкусиш
Компанія Михайла Фрідмана і Германа Хана оголосила про купівлю RWE Dea в березні 2014 року. Сума угоди повинна була становити 4,5 мільярда євро. Крім того, російські інвестори погодилися погасити борги компанії на суму 600 мільйонів євро. У боротьбі за Dea Хан та Фрідман здолали консорціум, що складається з американської KKR (однієї з найбільших непублічних компаній в світі) і кувейтської державної Kufpec. Крім того, успіху на аукціоні не добився і німецький енергетичний гігант Wintershall.
Пропонований шматок пирога був виключно смачний: RWE Dea володіє 190 ліцензіями на видобуток нафти і газу в 14 країнах світу. Компанія має солідну виручку і стабільно прибуткова. Крім того, фірма управляє підземними сховищами газу (ПСГ) в самій Німеччині. Спочатку аналітики оцінювали суму угоди в 4-7 мільярдів євро, тож купівля може вважатися для Фрідмана і Хана успішною.
Очікувалося, що про її закриття буде оголошено вже в червні-липні. Але тут втрутилася держава. Уряд почав розслідування з метою з’ясувати, чи не стане ця угода загрозою національним інтересам Німеччини. Воно триватиме близько двох місяців, тобто до середини-кінця серпня.
Таким чином уряд країни відреагував на претензії опозиційних політичних сил. Так, співголова Партії зелених Джем Оздемір заявляв про небезпеку цієї угоди ще 24 березня. Крім того, Норберт Реттген із зовнішньополітичного комітету бундестагу підкреслив, що купівля «не вписується в сьогоднішню ситуацію» і посилює залежність Німеччини від постачання газу з Росії.
Було б найпростіше послатися зараз на дійсно складні політичні взаємини між Росією і європейськими країнами. Внаслідок цього деякі контракти (зокрема, горезвісні «Містралі») опинилися під питанням. Але практика показує, що це далеко не перший і не єдиний випадок, коли великий російський бізнес стикається з труднощами при роботі з європейськими контрагентами.
Курортний роман
Найбільш характерним прикладом є митарства Олега Дерипаски в Чорногорії. У квітні поточного року його компанія En+ Group заявила про конфіскацію її частки в алюмінієвому комбінаті в Подгориці – найбільшому підприємстві маленької балканської країни. Незадовго до цього завод був оголошений банкрутом (борги в два з гаком рази перевищували річний оборот). Держава провела тендер і продала комбінат за 28 мільйонів доларів місцевому бізнесменові. Дерипаска визнав, що його інтереси як інвестора і кредитора були порушені.
Історія з заводом від самого початку була досить заплутаною. Складалося враження, що уряд Чорногорії вкрай неохоче пішов на продаж активу. En+ Group розраховувала на енергопотужності, з яких комбінат повинен був забезпечуватися електроенергією, але не отримав їх. Чорногорія продала вугільний рудник і електростанцію іншим власникам. В результаті технологічний ланцюжок був розірваний. Зростання тарифів на електроенергію останніми роками значно погіршив становище заводу. Він став хронічно збитковим. Загострення відносин між сторонами дійшло до того, що в квітні минулого року фіндиректора підприємства Дмитра Потрубача, ставленика En+ Group затримали на кордоні з Сербією і звинуватили в розкраданнях електроенергії.
Зараз Дерипаска вимагає від Чорногорії компенсацію на суму 600 мільйонів доларів. Але доля цього позову, що знаходиться у віденському арбітражі, поки не ясна. Судячи з усього, особливих шансів на повернення активу у бізнесмена вже немає. При цьому він володіє в країні й іншими великими активами, включаючи частку в одному з найбільших яхтових портів у світі, розташованому в бухті Котор. Чи буде Дерипаска продавати все чорногорське майно через недружнє ставлення держави, поки що неясно.
Чардаш по-сибірськи
Інший випадок, коли влада європейських країн активно втручалася у взаємовідносини російського та місцевого бізнесу, стався в Угорщині. Навесні 2009 року, коли світ приходив до тями від глобальної фінансової кризи, «Сургутнефтегаз» придбав нафтогазову компанію MOL, місцевого монополіста, за 1,4 мільярда євро. Влада Угорщини втрутилася і майже одразу заблокувала угоду.
Каменем спотикання стала політика одного з найбільш укритті нафтових гігантів Росії, який ніколи повністю не розголошував складу акціонерів. Угорці зажадали додаткової інформації, але «Сургутнефтегаз» відмовився. У результаті операція була скасована. Далі розпочалася судова тяганина, яка не принесла успіху жодній зі сторін. Зрештою після декількох років конфлікту Будапешт вирішив викупити актив у російської корпорації, заплативши з бюджету. Забавно, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який нині перебуває у порівняно непоганих відносинах з Росією, тоді, в 2011 році, назвав боротьбу за MOL жорсткою і після завершення зворотної угоди сказав, що тепер-то актив перебуває в надійних руках.
Такі приклади аж ніяк не поодинокі, і, як бачимо, вони відбувалися в різний час з різними компаніями, в тому числі з державами, що вважаються дружніми по відношенню до Росії. Зворотних випадків теж достатньо. Можна хоча б згадати скандал навколо ТНК-ВР, в якому, до речі, взяли участь структури все тих же Фрідмана і Хана. Насправді, конкурентів не любить ніхто, і часто буває так, що політичні тертя є лише приводом, способом натиснути на політиків у боротьбі за ті чи інші активи.
Тютюнець нарізно
Росія – не єдина країна, бізнесмени і компанії якої стикаються за кордоном з політичним тиском. Цієї весни конфлікт розгорівся вже між союзниками по НАТО – США і Францією. Американська General Electric намірилася купити французьку Alstom і зробила досить вигідну пропозицію. Реакція офіційного Парижа виявилася близька до істеричної. Міністр промисловості країни Арно Монтебур висловив «патріотичну стурбованість» тим, що ключовий енергетичний бізнес може опинитися в руках американців. Франція навіть покликала на допомогу німецьку Siemens, хоча за кілька років до цього відмовила німцям в угоді з тих же «патріотичних» міркувань.
У підсумку General Electric все ж дозволив придбати енергобізнес Alstom. Однак французький уряд отримав в створюваному СП право голосу плюс придбав можливість пріоритетного викупу акцій. Крім того, американцям довелося викласти за актив на 2 мільярди доларів більше, ніж вони планували. У свою чергу, Франція швидко змінила законодавство: тепер всі стратегічні підприємства країни можуть бути продані тільки за згодою Парижа. Загалом, незважаючи на широко поширену думку про «світ без кордонів» і «всемогутніх ТНК», практика показує, що ніде скільки-небудь серйозний бізнес не може укладати угоди без формальних чи неформальних домовленостей з державою. Було б дивно припускати, що Росія може стати винятком із правила.
Дмитро Мігунов
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
