711
Поділ на ядерний нуль
— Світ
Стокгольмський інститут дослідження проблем миру (СІПРІ) опублікував дані про те, як триває ядерне роззброєння. Судячи з доповіді, зі скрипом: світові держави не поспішають відмовлятися від ядерного арсеналу, вважаючи за краще почекати, допоки сусід зробить це перший. Кількість ядерної зброї зменшилася, констатують експерти, але вона стала смертельнішою. Скорочуючи арсенали, країни-володарі одночасно активно вкладають гроші в технічні новинки.
На початок 2014 року дев’ять держав – США, Росія, Великобританія, Франція, Китай, Індія, Пакистан, Ізраїль і Північна Корея – володіли приблизно чотирма тисячами одиниць ядерної зброї. Всього шведські експерти нарахували 16 300 ядерних боєголовок (минулого року їх було 17270). Але, як наголошується в доповіді, практично всі перераховані країни анонсували запуск програм з розробки нових, досконаліших засобів доставки.
Лідером у цій гонці є США, які виділили на поновлення ядерних сил 355 мільярдів доларів. І це незважаючи на те, що Барак Обама відомий, як гарячий прихильник концепції «ядерного нуля». Ще в квітні 2009 року американський президент під час публічного виступу в Празі позначив свої пріоритети: «Сьогодні я рішуче заявляю про твердий намір Америки домогтися загального неприйняття війни та безпеки у світі без ядерної зброї. Я не наївний і прекрасно розумію, що ця мета не може бути досягнута незабаром». Цим «твердим наміром» американський президент і обмежився.
Між тим дискусія щодо заборони ядерної зброї триває в світі вже не перший рік. Існує навіть так званий «Рух за глобальний нуль», який було створено шість років тому. До нього входять численні політики високого рівня, президенти і прем’єри. Правда, чинних глав держав серед них немає. Крім того, у «Русі» перебувають або перебували різні політологи та економісти, включаючи російських. Наприклад, колишній радянський міністр закордонних справ Олександр Безсмертних, політики Михайло Горбачов, Ігор Іванов, Михайло Маргелов, телеведучий Володимир Познер і політолог Сергій Караганов. Останній, незважаючи на те, що поставив свій підпис під декларацією про досягнення «глобального нуля», незабаром заявив, що шкодує про це.
Свої погляди Караганов найбільш повно виклав у статті, опублікованій в журналі «Росія в глобальній політиці». У ній політолог заявив, що відмова від ядерної зброї може призвести до ще більш серйозних проблем, оскільки за нинішніх умов ядерна зброя є гарантом стабільності. Водночас, упевнений Караганов, антиядерний рух і сформована навколо нього міфологія здатні призвести до того, що ядерні арсенали виснажаться настільки, що перестануть служити стримуючим фактором. Крім того, міркування про світ без ядерної зброї, як прекраснодушні, так і позбавлені практичного сенсу, замінюють пошук нових рішень, що дозволяють забезпечити стабільність у зміненому світі.
В інтерв’ю «Ленте.ру» Сергій Караганов сказав, що незважаючи на всі розмови про роззброєння, роль ядерної зброї в нинішньому світі тільки зростає. На глобальному рівні фактор ядерної зброї виключає ймовірність початку нової світової війни. А для окремих країн вона служить єдиною гарантією державного суверенітету і безпеки.
При цьому той факт, що ядерні ракети Індії направлені на Пакистан і Китай, а китайські і пакистанські боєголовки націлені на індійську територію, парадоксальним чином не заважає налагодженню відносин між Пекіном, Ісламабадом і Нью-Делі, їхньому зближенню, що намітилося останнім часом.
«Членство в «ядерному клубі» як і раніше дуже престижно. До того ж, незважаючи на всі заяви про необхідність скорочення ядерних арсеналів, для країн, які володіють такою зброєю, вона стає все більш значущим чинником безпеки. Для деяких з них наявність ядерної бомби – спосіб компенсувати відставання від потенційних супротивників в кількості і якості звичайних озброєнь. Ядерний фактор залишається дуже важливим елементом міжнародних відносин; багато країн, у тому числі Індія, Китай, Росія та Ізраїль, в умовах загострення міжнародної обстановки все більше покладаються на неї», – переконаний Караганов.
Неядерна війна в ядерному світі
Як показує практика, війна можлива й між ядерними державами. Один такий конфлікт мав місце у 60-ті роки – територіальний спір між СРСР і Китаєм з питання приналежності острова Даманський. Тоді протистояння звелося до кількох прикордонних сутичок. Незважаючи на наявність у обох сторін ядерної зброї, жодна з них серйозно не розглядала можливість її застосування.
Відносно недавно відбувся інший, більш масштабний збройний конфлікт ядерних держав. У 1999 році між Пакистаном та Індією вибухнула так звана Каргільська війна. Тисячі бойовиків-ісламістів, що пройшли підготовку в таборах на території Пакистану, проникли через індійський кордон у гірському районі, що майже не охороняється, таємно зайняли панівні вершини і спробували перекрити ключове шосе, що зв’язує дальні райони Кашміру з центром країни. Конфлікт тривав два місяці, індійській армії з великими труднощами вдалося очистити від бойовиків ключові висоти. Бої коштували індійцям і пакистанцям більше тисячі життів.
Здавалося б, ця історія служить доказом того, що наявність ядерної зброї не заважає державам воювати одна з одною. Тим більше, що, як повідомляли тими днями ЗМІ, посилаючись на витоки з розвідджерел, і Індія, і Пакистан привели свої ядерні арсенали в стан повної готовності. Тим не менш, до застосування справа не дійшла.
Насправді ж Каргільська війна продемонструвала, що за наявності ядерної зброї в обох сторін і усвідомленні ними згубності її застосування, противники добровільно «зв’язують собі руки». Індійській авіації були заборонені польоти над пакистанською територією. А пакистанські ВПС, хоча і були приведені в стан бойової готовності, а винищувачі постійно патрулювали небо, також не перетинали кордон. У підсумку індійці, не бажаючи провокувати Пакистан на більш активні дії, спеціально не стали перекривати шляхи підвезення боєприпасів і підкріплень бойовикам пакистанською територією, замість цього штурмуючи їх в лоб. Ця тактика стала причиною значних втрат в рядах індійської армії. Проте весь час конфлікту обидві сторони, усвідомлюючи, що противник також є ядерною державою, використовували виключно конвенційну зброю і свідомо обмежували себе, вважаючи за краще зазнавати більш значних втрат, але не допустити подальшої ескалації конфлікту.
Таким чином, Каргільська війна насправді довела, що ядерна зброя робить неможливою повномасштабне зіткнення за типом війни 1971 року народження, яка коштувала Пакистану половини території.
Ядерний клуб і загрози миру
У чому ж полягає основна загроза «ядерного нуля»? Перш за все, буде порушена крихка рівновага, що склалася на сьогодні. Так, навряд чи хтось назве її чесною: всього п’ятьом світовим державам (США, Росія, Франція, Великобританія, КНР) офіційно дозволено мати ядерну зброю. З точки зору цих країн, інші члени «ядерного клубу» потрапили до нього незаконно. Що стосується Ізраїлю, то він взагалі офіційно не визнає, що володіє ядерним арсеналом.
Як би то не було, ядерна зброя на сьогодні є єдиним безумовним захистом для держави, що бажає стати суб’єктом міжнародних відносин і проводити незалежну зовнішню політику. Країна, що має ядерну бомбу і засоби її доставки, може відчувати себе в безпеці. Більше того: інші держави докладуть всі зусилля, щоб не допустити її колапсу. Прикладом тут служить Пакистан: вірогідність того, що у разі розпаду країни зброя потрапить до рук терористів, змушує всі великі держави і навіть сусідню Індію підтримувати його в стані стабільності.
Друзі «нуля»
З цією концепцією згодні не всі. Олексій Арбатов, членкор Російської Академії наук і директор Центру міжнародної безпеки ІСЕМВ РАН, в статті, опублікованій все в тому ж номері журналу «Росія в глобальній політиці», розкритикував низку суджень, висловлених Карагановим. З його точки зору, ідея про стримування як гарантію миру є фікцією. У реальності ж великі держави не раз стояли на порозі ядерної війни, якої в окремі моменти вдалося уникнути лише завдяки щасливому випадку. Більше того, сама Карибська криза 1962 року вибухнула багато в чому через спроби Москви здійснити черговий крок, покликаний парирувати нарощування ядерного потенціалу США.
Олексій Арбатов намалював страшну картину, яка очікує світ у разі провалу руху до «глобального нуля»: розповзання ядерної зброї, попадання її до рук нових гравців, більш налаштованих до нанесення попереджувального удару через слабкість систем управління та попередження, не кажучи вже про технології запобігання несанкціонованому застосуванню. Багато хто з потенційних володарів ядерної зброї, на думку політолога, страждають від внутрішньої нестабільності, схильні до екстремізму, а їхні уряди мало дорожать життям населення. І не виключено, що рано чи пізно ця зброя потрапить до рук терористів.
Одним з каменів спотикання стало майбутнє ядерної програми Ірану. На думку Арбатова, «ніколи і ні за яких обставин Тегерану не дозволять створити ядерну зброю. Або він сам відмовиться від цього під тиском більш жорстких санкцій Радбезу ООН, або великі держави завадять йому військовим шляхом відповідно до статті 42 Статуту ООН. А якщо ні – це самостійно зробить Ізраїль». Сергій Караганов, у свою чергу, заявив в інтерв’ю «Ленте.ру», що рано чи пізно Іран створить ядерну зброю, якщо не отримає твердих гарантій безпеки, для чого необхідне поліпшення відносин як з великими державами – Росією і США, так і з великими регіональними гравцями – наприклад, Саудівською Аравією.
Таким чином, поки політики-неоліберали марять про світ без ядерної зброї, політики-неореалісти вважають, що цей світ буде подібний світу Другої Світової війни на новому витку технологій. Ядерна зброя – «великий зрівнювач», що дозволяє більш слабким державам гарантувати свою незалежність в умовах існування глобальних імперій, і в цій якості вона буде затребувана доти, поки у світі існують держави.
Олексій Купріянов
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
