2702
Азіатчина чи європейський вибір? Що чекає Україну
Вибори до Верховної Ради 7-го скликання, що завершилися, фіксують зміни у зовнішньополітичних преференціях українського суспільства і задають відповідну модифікацію зовнішньополітичного курсу, яка, втім, буде проявлятися поступово. Отже, що сказав виборець? Понад 53% проголосувало за політичні сили, які відкидають східний вектор інтеграції, трохи більше 43% – за партії, що пропагують східний вектор, або не виключають такої можливості.
Але не все так просто.
Дитяча свідомість «наци»
Партія «Свобода», звичайно, дотримується тези «Геть від Москви!” – але з обережністю ставиться до європейської інтеграції, вважаючи її бізнесом «ліберастів» і «комуняк». Тим не менш, перемоги австрійської «Партії Свободи», угорського «Йоббік» і французького «Національного фронту» аж ніяк не привели до виходу Австрії, Угорщини та Франції з ЄС, так само як президентство поміркованого націоналіста Томіслава Ніколіча в Сербії – до скасування переговорів про асоціацію Сербії з ЄС.
Радше підсилюють ЄС успіхи сепаратистських рухів, що підривають цілісність національних держав, в Каталонії і Шотландії (вони скорочують пакет акцій старих членів Великобританії та Іспанії). Зміни лівих і правих при владі в Греції, Італії та Іспанії ніяк помітно не вплинули на змістовний бік перебування цих країн в Союзі.
Напружені відносини між Вацлавом Клаусом, що завершує свій термін повноважень як голова Чеської республіки, і Брюсселем лише посилили статус-кво стосовно перспективи розширення зони євро. Чехія і так не особливо прагнула в цю зону входити…
Іншими словами, інфантильні погляди нинішнього покоління європейських націоналістів на зовнішню політику часів глобалізації, почерпнуті з чергових перевидань «Протоколів» і маргінальної маячні, на зразок писань Андерса Брейвіка, в яких еклектика концепцій накладається на загальну малограмотність адептів конспірології – мало, або взагалі не впливають на зовнішньополітичне планування бюрократичного та економічного істеблішменту.
Фрустрація, що виявляється в голосуванні за такі партії, виникає з соціальних процесів усередині держав, або, радше – країн, які з тим або іншим ступенем труднощів проходять адаптацію до доконаного факту існування єдиного світового ринку.
Але можна бути впевненим у тому, що русофобія «Свободи», яка зашкалює, стане перешкодою на шляху тих бюрократичних і медійних угруповань, які до 28 жовтня з наростаючим істеричним напруженням трамбували громадську думку закликами «покаятися» і впасти в ноги Білому Цареві.
«Моментум», як кажуть американські політтехнологи, цього реставраційного руху – вже позаду. У своєму активі він має не менше 35 багнетів у новому парламенті – це фракція комуністів, «регіонали» Колесніченко, Богуслаєв і Табачник, і рух Віктора Медведчука, який продовжує бути присутнім в просторі соціальних комунікацій. Зусилля всіх цих гідних людей щоразу перекреслюються черговими проявами справжнього ставлення до України російської верхівки, трансльованого прямо або побічно.
Це невдячна провінція, населена придуманим народом, що демонстративно спілкується на зіпсованому діалекті російської, яка погрожує на зло Росії віддатися США, ЄС і Ватикану, і що має нахабство гнівно потрясати злиденним лахміттям в обличчя ортодоксального енергетичного самодержавства.
У той же час від чверті до третини виборців Партії Регіонів – обережні «єврофіли», нехай і сприймають європейськість крізь призму побуту та ідеологем старовинної української націонал-демократії.
Чесно кажучи, нерідко важко сприймати всерйоз раптовий євразизм багатьох членів істеблішменту, в тому числі і російського (чи казахстанського), оскільки їх географічні переваги в життєво важливих аспектах – охороні здоров’я, освіті нащадків, придбанні власності та інвестицій, банальній рекреації – давно відомі зі ЗМІ.
Зрозуміло, викриття лицемірства подібних новоявлених «євразіїв», від нашого голови уряду до самого голови російського слідчого комітету – викликає у цієї групи «сильних світу цього» сильне бажання ніжно стиснути горло вільних ЗМІ своїми пазурами, але в Україні ця спроба з тріском провалилася. А після початку першої сесії нового парламенту, варто сподіватися, перспектива рецидиву буде гарантовано погашена.
Однак, чи можна говорити, у зв’язку з вищесказаним, що українські громадяни остаточно зробили європейський вибір?
Думається, що при позитивному тренді, подібне твердження було б поспішним. З упевненістю можна сказати про відмову від вибору азіатського, і це якраз результат проявів азіатчини в політичній практиці нині правлячої партії, яка навіть не завжди маскує їх за допомогою псевдоправової демагогії.
Це також продукт неадекватно агресивного тиску Москви на українську владу після всіх тих поступок, на які пішов Київ в «медовому» для Партії Регіонів і українсько-російських відносин 2010 році. А також шаленої пропаганди москвоцентризму, розгорнутої в українських засобах масової інформації як переконаними прихильниками ідеології малоросійства, так і гешефтсмахерамі від «гуманітарного бізнесу».
Свіжі одкровення посла України в Росії Володимира Єльченка, своєчасно відкориговані МЗС – швидше за все, є як наслідком звичайної бюрократичної інерції, так і елементом торгу з Брюсселем, спрямованого на якнайшвидше розмороження відносин.
Природно, сподіватися на подібні виверти – дещо наївно, особливо після брутальних виборів і небажання вирішити базові політичні протиріччя, що склалися між Україною та ЄС, на жаль, з вини першої.
Звідси випливає, що перед нашою країною лежать три дороги.
Перша, найбільш ймовірна – поступове розблокування діалогу з ЄС, хоча з точки зору інфантильних понять про «збереження обличчя», вона видається найбільш складною.
Друга – з трохи меншою, треба сказати, ймовірністю, це довга гра в будівництво донецькою бізнес-спільнотою самодостатньої держави, з опорою на прагматичні інтереси американських корпорацій і капіталістів з країн Перської затоки, а також певного зближення з господарським симбіонтом США, Китайською Народною Республікою. Не виключається і сепаратна військова угода зі Сполученими Штатами або КНР. Однак, для цього необхідне глибоке проникнення ідеологем української націонал-демократії до лав Партії Регіонів і справжній харизматизм навколо політичного керівництва держави. Поки що це якось важко уявити, хоча подібні рухи тіла в українській верхівці помітні вже неозброєним оком. До речі, адже в питанні співпраці Партії Регіонів і «Свободи» на тему заборони комуністичної ідеології – сарказму лише рівно половина…
Нарешті, третій за ймовірністю втілення сценарій – це протверезіння Москви і перехід Кремля до збалансованої південно-західної політики, зокрема, що пропонує втілити нині напівзабутий «проект Євгена Федорова», який передбачав невід’ємну роль Києва в процесі створення конфедеративної держави.
На жаль, чи на щастя, подібного повороту від Росії, що розвивається «вузьким» шляхом країн Азії, де на перше місце ставиться економічний націоналізм щодо сусідів, нарощування військового потенціалу і внутрішнього силового контролю – практично ніхто не чекає. Адже в такому випадку розмова двох пострадянських столиць могла би повернутися у зовсім інший бік і вплинути на долі європейської геополітики. Дискурс східної інтеграції міг би втратити риси маргінальності і штучності, знайшовши раціональне зерно.
Але сьогодні про це навряд чи варто серйозно дискутувати – вибір українців свідчить про роздуми між сильною національно-корпоративною державою та Європою.
Максим Михайленко
За матеріалами: Главком
Поділитися новиною
