2827
Український нафтопровід "відправили на пенсію"
— Енергетика
Україна зазнає втрат не тільки на газовому фронті, але і нафтовому. Міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко визнав, що нашій країні, незважаючи на можливості нафтотранспортної системи, не вдається збільшити транзит «чорного золота». Головна причина, за словами чиновника, – політика Росії. «Україна зараз транспортує 18 млн тонн нафти в Чеську Республіку по трубопроводу «Дружба», і ми б хотіли транспортувати більше, але у зв’язку з будівництвом БТС-2 (Балтійська трубопровідна система – ред.) нам не вдається збільшити транспортування», – пояснив Бойко. Можна, звичайно, кинутися зі звинуваченнями в недружніх вчинках на північного сусіда, але не завадило б для початку заглянути у власне «око», в якому давно засіла «колода». Причиною такого плачевного нафтогазового становища України є ніщо інше, як неграмотна зовнішня політика влади. До неї можна віднести всі протистояння Кремлю, які являють собою ніщо інше, як показові виступи, фактично розрив відносин з Європою, ігри в «венесуельський проект», а також повна відсутність власного переробника, зацікавленого у постачаннях палива. А це могло б продовжити життя наших трубопроводів. Але, мабуть, «професіонали» дивляться на дану проблему інакше…
Зовнішня політика з тупиковим вектором
Нафтопровід БТС-2, про який згадав Бойко, можна сміливо назвати «політичною» трубою Росії. Про його будівництво в РФ заговорили після «нафтового» скандалу з Білоруссю на початку 2007 року. Диверсифікувати постачання «чорного золота», точніше відмовитися від нафтопроводу «Дружба», Москва вирішила слідом за перекриттям Мінськом поставок російської нафти в Євросоюз. Лукашенко домагався сплати понаддоговірного (що відповідає часу) мита за транзит.
***Потужність першого пускового комплексу трубопроводу БТС – 30 млн тонн нафти на рік, другого – 50 млн тонн на рік. Протяжність – близько 1300 км. Загальна вартість проекту – понад 2 млрд дол.
Суперечки Росії та Білорусі тривають досі, періодично вирішуються, але в кінцеву фазу не переходять, незважаючи на спільне членство в Митному союзі і перспективу Євразійського союзу. А БТС працює і результативно. До того ж з РФ був підписаний Україною в 2011 році договір щодо нафти (щодо ставок транзиту), як зазвичай, вигідний тільки для першої. Але ж ми на це пішли. Значить, транзит «чорного золота» програний українською владою. Нам все хотілося підняти за прикладом Білорусі ставки прокачування, а в підсумку загнали себе «в кут» обхідних трубопроводів.
Щоб не дати заіржавіти трубі, верхи почали шукати нових постачальників. І знову «уткнулась» у Білорусь, яка знову намагалася «поставити» Росію на місце. Мова йде про постачання венесуельської нафти на Мозирський НПЗ. Ми навіть перевели роботу нафтопроводу «Одеса-Броди» в аверсний режим. Але Лукашенко вирішив свої «російські» проблеми і незабаром від даного проекту відмовився. Тоді ми змінили «фокус» на Азербайджан, з цієї країни постачання повинні були йти на НПЗ в західному регіоні. Але і тут нічого не вийшло, завантаження підприємств надзвичайно мале. Ми почали шукати нових споживачів. Зацікавилися варіантом Польща, Литва і ще низка країн Східної Європи. Але для задоволення їх інтересу потрібно було активізувати добудову «Одеса-Броди» до польського Плоцька. Але Україна знову «тягнула кота за хвіст». До того ж, Росія запропонувала свою «допомогу», почувши про наміри нашої країни переключити трубу для неї не у вигідному напрямку. Поки роздумували – ЄС чи Росія – все звелося нанівець. А фінансова криза «заморозила» остаточно.
Отже: в 2009 році Україна транспортувала в ЄС 29 млн. т нафти, в 2010 – 20 млн. т, в 2011 – близько 17 млн т, в січні-вересні 2012 року постачання скоротилися до 10,7 млн тонн (майже на 20% менше, ніж за такий же період 2011 року). Легко підрахувати, що тільки за 2010-2011 рр. наша країна втратила половину транзиту «чорного золота» в Євросоюз.
По «Одеса-Броди» в 2011 році було транспортовано усього лише 1 млн т нафти, а з початку поточного року – ні грама. До того ж жодного разу не попадалася на очі інформація, що Мінськ виконав умови «венесуельського» контракту в плані розрахунків.
Що стосується ще одного фігуранта нашої історії – Лукашенка, то він в рамках Митного союзу домовився про відновлення обсягів постачання російської нафти, причому без сплати мита в РФ. А ми залишилися «з носом».
Дорога в нікуди
Вся проблема – в зовнішній політиці. «Влада посварилася з росіянами і ніяк не може вибудувати результативний міст з європейцями. Тобто, вона думала, що переграє росіян і домовиться з Європою, але не вийшло. Звідси й економічні проблеми, в тому числі в нафтогазовій сфері. І Бойко своєю заявою це визнав. Хто їм може зараз допомогти?», – коментує ситуацію Олександр Гудима, народний депутат (БЮТ), міністр енергетики опозиційного уряду.
«Якщо говорити, що влада вживає зусилля, щоб зацікавити власного переробника в поставках світлих нафтопродуктів, то, що мається на увазі під «власним виробником». Наприклад, Лисичанський НПЗ, його доля досі не зрозуміла. Кому він проданий? Якщо говорити про два західні нафтопереробні заводи, то вони давно не займаються світлою нафтою. Таким чином, говорити про те, що у нас є власний переробник, не можна. То тоді інтерес лежить в транспортуванні нафти в Європу, на чому можна заробляти. Але росіяни грають свою політику. І якщо ми з Москвою вирішили воювати не тільки в плані газу, але й нафти, то слід було б бути відповідальними за свої дії – власними руками загнали себе в кут», – вважає Гудима.
Його слова повністю підтверджує статистика. В даний час із шести найбільших українських НПЗ працює лише один – Кременчуцький. Решта зупинені через збитковість, так як операторам паливного ринку вигідніше завозити в Україну вже готові нафтопродукти, ніж переробляти нафту всередині країни. Навесні зупинився найбільший у нашій країні Лисичанський НПЗ, що знаходиться у власності ТНК-ВР.
Як відомо, російська нафтова компанія «Роснафта» офіційно представила британській ВР свою пропозицію про викуп 50% акцій ТНК-BP за 28 мільярдів доларів. А власник другої половини ТНК-ВР – консорціум AAR вже дав попередню згоду на продаж своєї частки за 17 мільярдів фунтів стерлінгів (близько 28 млрд доларів). ЗМІ писали, що Рада директорів BP схвалила продаж «Роснефти» своєї частки в компанії ТНК-ВР. «Роснефть», у разі купівлі 50% ТНК-ВР, увійде в топ-10 світових нафтогазових гігантів, у разі купівлі 100% – в топ-5. А наш НПЗ може стати її власністю. На початку жовтня голова Луганської облдержадміністрації Володимир Пристюк заявив, що ТНК-ВР продала Лисичанський НПЗ, але не уточнив кому. Офіційна інформація відсутня.
Тут варто поговорити про складову української нафтотранспортної системи – трубопровід «Одеса-Броди». І в цьому, що колись вважався перспективним, проекті самі втрати, зазначає Гудима. «Ми вирішили у свій час пограти в політику на боці Лукашенка проти Росії. А вийшло, що це Лукашенко використовував Україну у грі з Росією. Як підсумок: Лукашенко виграв, а ми – програли. Венесуельська нафта – прорахунок, авантюра, ця нафта потрібна була Лукашенкові тільки на час президентських виборів, а коли він в них переміг, налагодив відносини з Росією і закрив «венесуельський проект». А ми робили ставку на нього, як на щось особливо стратегічне. Таким політикам – гріш ціна. Щоб надолужити згаяне, точніше, виправити ситуацію, ми повинні визначити новий вектор зовнішньої політики», – вважає експерт.
У свою чергу, експерт з енергетичних питань Сергій Дяченко констатує, що, дійсно, можливостей для збільшення обсягів транзиту російської нафти в України на сьогодні практично немає, оскільки ми стикаємося з наслідками реалізації Російською Федерацією стратегії мінімізації транзитних потоків енергоресурсів через територію України.
«З урахуванням БТС-2 та терміналу в Усть-Лузі, які в наступному році планується вивести на проектний рівень завантаження, вважаю, для України було б непогано, якби обсяги транспортування російської нафти трубопроводом «Дружба» стабілізувалися на позначці приблизно 15 млн тонн на рік. Хоча, існують прогнози, які будуються на планах російських нафтових структур щодо придбання НПЗ в європейських країнах та їх завантаження. Такий сценарій може призвести до збільшення завантаження «Дружби», за деякими оцінками, до 20 млн тонн», – відзначає експерт.
На його думку, транзитне значення системи «Придніпровські нафтопроводи» вже фактично втрачено. Ці трубопроводи (точніше їх частина) використовуються для транспортування нафти на українські НПЗ і, відповідно, їхнє майбутнє залежить від перспектив вітчизняної нафтопереробки.
Реальною перспективою збільшення транзиту «чорного золота» через Україну Дяченко називає нафтопровід «Одеса-Броди», його можливості постачання каспійської нафти в Європу. «Саме в ньому був потенціал збереження транзитного нафтотранспортного статусу України. Але ці можливості багато в чому втрачені через відсутність належної політичної волі та помилки у побудові відносин з основними країнами-партнерами в минулому», – підсумував Дяченко.
Висновок із усього вищесказаного напрошується один – Україна не здобуває, а втрачає з кожним роком все більше і більше. Дивовижні «професійні» здібності проявляла влада протягом 20 років Незалежності. Їй таки вдалося довести багатющу країну «до ручки». Далі – нікуди…
Нана Чорна
За матеріалами: УНІАН
Поділитися новиною
