11489
Шпарина для пенсіонерів
— Казна та Політика
На парламентських слуханнях у середу мав настати момент істини для 13,7 млн українських пенсіонерів: або Азаров і Тігіпко відкличуть проект пенсійної реформи на доопрацювання або, навпаки, дадуть їй "зелене світло".
Тестовим обіцяв стати цей день і для української опозиції, оскільки напередодні Юлія Тимошенко пообіцяла вбити всіх і кожного розмахом альтернативної пенсійної реформи, яка, мовляв, залишилася у неї нереалізованою з часів прем'єрства. Але, за спостереженнями кореспондента "Главреда", український парламент і справді виявився не найкращим місцем для дискусій.
Як завжди, тон дискусії задав спікер - "ми повинні прийняти доленосне рішення". У тому, що парламент "приречений" це рішення прийняти, сумнівів у Володимира Литвина не було. При цьому йому двічі вдалося елегантно принизити власних колег, зауваживши, що "парламентські слухання - це коли парламент слухає, що говорять практики, експерти, незаангажовані фахівці", і що треба "послухати людей з місць, які безпосередньо живуть і спілкуються з громадянами". Тобто виходило, що ніхто з депутатів з народом не спілкується, а тому вважатися експертом не може.
Але найбільше запам'ятався спікерський пасаж про "шпарину" між чорним і білим, владою і опозицією, прихильниками і супротивниками пенсійної реформи, "куди втиснутися простим людям зі своїми проблемами" неможливо. (Вираз так сподобався голові ВР, що він повторив його двічі: на початку і в кінці слухань). Звичайно, дивно, що Володимир Михайлович назвав всю палітру фарб між чорним і білим "шпариною", але, мабуть, це означало, що народу туди не варто і потикатися.
Виступ на тему пенсійної реформи був для Сергія Тігіпка справою дріб'язковою. По-перше, всі цифри - кількість пенсіонерів, параметри Пенсійного фонду, демографічну ситуацію - він уже давно вимовляє без запинки. По-друге, після того, як під час попередніх "громадських обговорень" пенсійної реформи йому кричали "ганьба" і називали мало не агентом МВФ, нічого поганого з ним вже апріорі не могло статися в цьому залі, який добре охороняється. Налякати його міг би хіба що наплив конструктивних ідей, через що довелося б починати все спочатку, - але все обійшлося.
Ніхто і не очікував, що віце-прем'єр-міністр наприкінці спічу візьме та й обрадує присутніх деякими послабленнями, наприклад, скасуванням привілейованих пенсій не тільки для майбутніх, але і для нинішніх пенсіонерів (мовляв, усі рівні перед законом). А розмір їхніх пенсій не перевищить 10 мінімальних. У цей момент Тігіпко зірвав перші поодинокі оплески.
Натхненний, він пообіцяв більш "м'яку посадку" військовим укупі з держслужбовцями. А саме - відстрочку підвищення вислуги років для військових і пенсійного віку для держслужбовців-чоловіків. І навіть другий накопичувальний рівень реформи у нього "витанцьовується" з 1 січня 2013 року, коли нібито кожен трудящий почне персонально відкладати собі на старість.
Зробивши свою справу, Тігіпко почав слухати, що розумне скажуть інші. Але аура залу не була на це розрахована, що продемонстрував уже перший промовець - голова профільного "соціального" комітету Валерій Сушкевич. Спочатку він заявив, що зарплата жінок на 40% менша, а пенсія - в три рази менша, ніж у чоловіків. У цій ситуації йому здавалося диким підвищення пенсійного віку для жінок. Хоча маленька пенсія жінок і була прямим наслідком того, що вони на п'ять років раніше виходили на пенсію. Тому потрібно або змиритися з відставанням, або погодитися з підвищенням віку виходу на пенсію.
Економія від підвищення пенсійного віку для жінок, за його словами, становила якихось жалюгідних 500 млн. грн. У той час як скасування пенсійного збору з безготівкових операцій купівлі-продажу валюти вже завдала шкоди бюджету на суму 1,5 млрд. грн. Ще Сушкевича дуже насторожили цифри, взяті з невідомого джерела, про те, що 65% громадян нічого не знають про пенсійну реформу, а ще 4% - про накопичувальний рівень. Хоча, можливо, з точки зору цих громадян, все не так вже й погано: менше знаєш - ліпше спиш.
Найбільш "конструктивними" пропозиціями комуніста Петра Цибенка були: побажання Сергію Леонідовичу "дружити з головою", підняти чоловікам пенсійний вік до 65 років, щоб вони гарантовано не доживали до пенсії (жарт, звичайно), і знайти 32 млн. робочих місць, які дісталися країні в спадок від УРСР. У свою чергу регіонал Ярослав Сухий поскаржився на відсутність циклу передач "Пенсійна реформа: крок за кроком", які були в 2004 році, коли Янукович починав пенсійну реформу. До слова, до Сухого ще нікому в голову не приходило називати бідних українських пенсіонерів "втраченими носіями купівельної спроможності".
Профспілки в особі заступника голови Федерації Сергія Українця вирішили налякати присутніх акціями протесту проти МВФ, якщо ті не вгамуються зі своїми порадами. Але Литвин тут же присадив його, нагадавши, що "Федерація навчилася добре боротися з державою, і добре б, щоб вона навчилася відстоювати права працівника у приватника". Щоправда, зал аплодував і Українцю, і Литвину. Йому, схоже, було все одно, кому аплодувати, аби оратор скоріше закінчив.
Представник роботодавців Олексій Мірошниченко пояснив, чому 120 тис. топ-менеджерів отримують офіційну зарплату на рівні мінімальної. Розгадка у високому навантаженні на фонд оплати праці (найвищому в Європі), у поборах митниці і податкової, в неповерненні ПДВ, у корупції та необхідності дерегуляції.
Несподівано дискусія звернула в нове русло: скільки українські пенсіонери "доживають" на пенсії? (Про європейських пенсіонерів можна сказати "живуть", але наші - саме "доживають"). За словами директора Світового банку в Україні, Білорусі та Молдові Мартіна Райзера, жінки після виходу на пенсію в 60 років будуть жити ще, в середньому, 20 років. У геронтолога Віталія Безрукова були інші цифри: чоловіки "доживають" 9 років після виходу на пенсію, жінки - 18 років. У Сергія Тігіпка - 14 років чоловіки і 24 роки жінки. У будь-якому випадку виходило, що українські пенсіонери жили менше, ніж хотіли, але більше, ніж відводив їм уряд.
До речі, Райзер виявився палким прихильником урядових реформ. Хоча багато хто і так здогадувався, звідки "стирчать вуха" української пенсійної реформи. Але Райзер був не просто задоволений, він був щасливий від того, які збалансовані компенсатори передбачив уряд для громадян - найкращі в Європі. І глибоко засмучений тим, як багато зараз грошей витрачається з бюджету на пенсіонерів.
Але тут пан Райзер "нарвався" на ненав'язливий шантаж з боку нашоукраїнця Володимира В'язівського. Сенс його зводився до того, що якщо європейці ще мріють забрати "цілісінькими" свої гроші з України, то краще не доводити до революцій а-ля Туніс чи Єгипет.
Окремої згадки, звичайно, заслуговують виступи бютівської опозиції. Попередницю Тігіпка в Мінпраці - Людмилу Денисову, яка тепер гордо іменує себе незалежним фахівцем із захисту населення, явно підводила пам'ять. Вона так і не змогла виразно пояснити, чого ж хотів її уряд: "Ми свого часу теж думали, підвищити чи не підвищити (вік для жінок), тоді і пенсійні внески б не отримали". Коротше кажучи, альтернатива, запропонована Денисовою, полягала в тому, щоб перед початком пенсійної реформи провести ще одні парламентські слухання на тему трудової зайнятості та економічних реформ.
Приблизно у тому ж ключі був виступ бютівця Андрія Павловського: спочатку Трудовий кодекс (щоб вивести зарплати "з тіні") - потім пенсійна реформа. Нинішній варіант пенсійної реформи, за його словами, не підтримує 92% громадян. (Наче могло бути якось інакше!) Головний рецепт пенсійної реформи від Павловського зводився до того, щоб "впроваджувати сучасні технології виробництва" і боротися з офшорами, де "ховаються мільйони гривень, вибачте, доларів". Загалом, Юлія Тимошенко зі своїми записами в Twitter з Генпрокуратури в цей день виглядала значно модерніше, ніж її фракція.
У заключному слові Сергій Леонідович дав зрозуміти, що тепер вирішальне слово у пенсійній реформі буде за депутатами і Президентом. Хоча щодо урізання "елітних" пенсій він не був так впевнений. Що первинне, Трудовий кодекс чи пенсійна реформа, віце-прем'єр для себе вирішив давно. Він хотів усе робити одночасно. Правда, згадка з його вуст про Трудовий кодекс наповнювала душу нехорошими передчуттями, особливо коли він сказав, мовляв, "швидше почнемо - швидше закінчимо".
Відповісти на запитання, яке тепер вже зараховане до розряду "вічних", "з чого почати?", міг би спікер. Міг би, та не став. Він дуже добре знав, що відповідати треба так, щоб нікого не образити. Тому він запропонував, з одного боку, не відмовлятися від реформи, а з іншого - ще раз поговорити про неї і запроваджувати все поетапно. Тобто "поспішати повільно".
Алла Присяжнюк
За матеріалами: Главред
Поділитися новиною
