700
Інформаційна війна закінчить еру безкоштовного інтернет-контенту?
— Технології&Авто
У програмах здобувачів місця в Нацраді з телебачення і радіомовлення якось загубилася одна проблема – неприємна, як цвях у черевику. Питання про регулювання доступу до телевізійного контенту в IP-мережах рано чи пізно стане причиною гострого публічного конфлікту. По один бік барикад опиняться представники агресивної і добре розкрученої Інтернет-спільноти. Атаку на його позиції буде вести впливова коаліція провідних українських медіагруп, кабельних і супутникових операторів і найбільших світових правовласників (т.зв. мейджорів) за підтримки ключових гравців української політики.
«Де гроші, Зін?»
Не секрет, що одним із драйверів зростання українського ринку доступу до Інтернету стала можливість кофмортного і по суті безкоштовного доступу до величезних бібліотек контрафактного медіа-контенту, ТВ-серіалів і фільмів в першу чергу. Останніми роками пішла в зростання бізнес-модель загальноукраїнських «файлосмітників», класичним прикладом якої стала ex.ua. В результаті фінансове здоров’я українських провайдерів стало залежати від можливості їхніх абонентів не замислюватися про легальність споживаного контенту.
Для ідеологічного обгрунтування сформованої практики виникла і отримала широку популярність відповідна система поглядів. Вона заснована на лібертаріанських уявленнях про «тонку державу», Інтернет як територію абсолютної свободи, категоричну неприпустимість державного регулювання правовідносин в інтернеті.
Останні кілька років з’явилися й отримали бурхливий розвиток дві моделі вже відкритого і нічим не замаскованого злодійства медіа-контенту. По-перше, масове поширення отримав т.зв. кардшаринг – доступ до платних каналів супутникового телебачення з використанням технологій дистанційного злому їхнього захисту. Інша модель піратства на телевізійному контенті представляє, по суті, симбіоз кардшарингу і IPTV. Інтернет-провайдер ставить у себе приймальне обладнання різних провайдерів супутникового ТБ, купує за однією картою доступ для кожного з них, а потім починає ретранслювати отриманий сигнал усередині своєї власної мережі.
Нарешті, провайдери обманюють правовласників і телемовників, занижуючи фактичний розмір абонентської бази. Оскільки оплата прав на трансляцію, як правило, прив’язана до задекларованого розміру абонбази, а з’ясувати її розмір сторонніми засобами досить складно, правовласникам доводиться вірити своїм партнерам на слово. Чим ті й користуються в міру своєї нахабності. При цьому найбільш розкуті з них обходяться зовсім без відрахувань, заявляючи ретрансляцію чужого продукту як «тестове мовлення». Подібні «тести» можуть тривати багато місяців і навіть років.
Масштаби фальсифікації даних з боку провайдерів послуг розкрилися в результаті активності Асоціації правовласників і постачальників контенту навесні цього року. Наприклад, компанія Triolan, один з найбільших провайдерів доступу до Інтернету і ТБ в Україні, здійснюючи діяльність в більш ніж 12 містах України і декларуючи своїм потенційним покупцям наявність близько 370 тис. абонентів, заперечує їх наявність у спілкуванні з органами влади. Про цей кричущий факт стало відомо з документів АМКУ де вказано, що «Суб’єкти господарювання зазначили, що станом на 01.12.2013 абонентів не мають». Точно так само ця компанія, на думку НКРЗІ, не надає в Донецьку послуги доступу до мережі Інтернет.
Зловживання можливістю безкарно і безкоштовно використовувати з комерційною метою чужий продукт багато в чому знецінює риторику захисту Інтернету як «території свободи» і неприпустимість втручання держави в сформовані правовідносини. По суті, мова йде про недобросовісну і успішну боротьбу за перерозподіл грошей домогосподарств між двома сегментами ринку – платним телебаченням та доступу до Інтернету.
Нічого дивного, що в Україні доступ в Інтернет у рази швидший, ніж в Європі, набагато дешевший, ніж в США, при цьому рівень проникнення легальних сервісів платного ТБ залишається незначний. Ці факти, дивовижні самі по собі, викликані наявністю безлічі без перебільшення жахливих диспропорцій на декількох взаємопов’язаних ринках.
«Якщо завтра війна…»
Тривалий час на ситуацію, що склалася, було прийнято або закривати очі, або розглядати як щось неминуче. Риторика захисту прав і свобод громадян, протести проти спроб держави посилити свій вплив на події в Мережі користувалася симпатіями широких мас.
В результаті подій весни 2014 року країна і суспільство опинилися в новій реальності. Добре налагоджена і вкрай агресивна пропагандистська машина Росії наочно продемонструвала масштаби можливих загроз. Стала очевидна відсутність у держави ефективних інструментів впливу для захисту інформаційного простору країни. Риторика «тонкої держави» відтепер повинна бути відкинута. Безумовно, втручання виконавчої влади у процеси функціонування різних громадських інститутів має бути обмежене сильними інститутами громадянського суспільства, системою стримувань і противаг. Однак сама держава має бути і сильною, і ефективною.
В середині березня органи влади пішли на крайні заходи і ввели заборону на трансляцію в Україні програм чотирьох російських телеканалів, які відзначилися найбільш оскаженілою антиукраїнською пропагандою. Але навіть ці, досить обмежені кроки викликали досить різку реакцію частини Інтернет-спільноти. Багато її представників піддали сумніву не лише результативність вжитих кроків, але навіть саму їхню доречність і доцільність. Мав місце і відвертий саботаж заборони під приводом «неможливості контролювати Інтернет».
І український, і міжнародний досвід останніх років свідчить, що теза про неможливість контролювати активність приватних і юридичних осіб в Інтернеті не відповідає дійсності. Не складає жодних проблем вивести з ладу технічну інфраструктуру, якщо вона розташована на території країни, як це має місце з файлообмінниками і IPTV-сервісами. У випадку з кардшаринговими платформами є успішний досвід блокування їхнього службового трафіку силами провайдерів доступу в Інтернет. В цілому завдання різкого скорочення незаконного розповсюдження та споживання медіа-контенту цілком вирішувана. Наявні перешкоди носять не технічний, а правовий і політичний характер.
Яким бути регулюванню?
Неминуче наростання конфлікту навколо ТБ-мовлення в IP-середовищах актуалізує низку проблем державного регулювання мереж телекомунікацій і мас-медіа. Одне з ключових питання про адекватну архітектуру регулювання. Вже де-факто відбувся процес конвергенції, тобто взаємопроникнення, зрощування різних середовищ поширення інформації зробив неминучим перехід до принципу регулювання й телекому, та електронних медіа з одних рук. Цей принцип де-юре реалізований в ЄС, США та інших країнах Першого Миру.
Для України вибухонебезпечне зростання ТВ-перегляду в IP-середовищах це й потенційна загроза, і матеріал для «домашньої роботи». Це виклик існуючій моделі регулювання телемовлення, в якій немає місця для загальнодоступною і абсолютно безконтрольною середовища поширення сигналу. З точки зору медіабізнесу це неприйнятно, оскільки провайдери доступу Інтернет за допомогою піратського мовлення безпосередньо конкурують із сумлінними учасниками ринку. З точки зору патріотично стурбованих громадян це пристойних розмірів діра у бар’єрах на шляху поширення відверто ворожого інформаційного впливу. Нарешті, для вузького прошарку технократів в органах влади та бізнес-структурах існування декількох середовищ поширення сигналу з принципово різним регулюванням – це фактор спотворення ринкового та регуляторного середовища. Не можна визнати логічною ситуацію, коли для супутникових і кабельних операторів еротичний контент недоступний, а в такій самій, по суті, кабельній IP-мережі – будь ласка. Коли одні провайдери зобов’язані мати ліцензії, відкликанням яких їх шантажують, а іншим, точно таким провайдерам, ліцензії не потрібні.
Безумовно, необхідність державного регулювання не означає потурання «хотілкам» і часто малопрпристойним фантазіям державних мужів. Настирливі спроби влади підім’яти під себе Інтернет як найменш доступну для свавілля сферу життя багато в чому знецінили цю ідею. Адекватне регулювання означає не відмову від нього, але однаковість і чітке зазначення меж і причин для втручання держави.
Пора визнати: Інтернет перетворився на свого роду вільну економічну зону, внутрішній офшор. Здійснювана в межах цієї ВЕЗ діяльність якщо не де-юре, то де-факто перебуває в особливому правовому режимі. Цей факт активно використовується для отримання нечесної переваги шляхом і недобросовісної конкуренції. Історія української економіки рясніє прикладами такого роду інноваційних проектів на зразок відомої компанії Бізон та ВЕЗ «Донецьк». Розтягування єдиного економічного простору на шматки це шлях у прірву і крах країни.
Роман Хіміч
За матеріалами: proIT.com.ua
Поділитися новиною
