1435
Різанина "понарошку"
— Світ
На початку лютого Японія опинилася в центрі міжнародного скандалу, спровокованого керівництвом державного телеканалу NHK. За словами одного з його директорів, Токіо не варто вибачатися за такі непривабливі епізоди зі своєї історії, як нанкінська різанина, – просто тому, що їх зовсім не було. Виступ бізнесмена змусив сусідів Японії заговорити про те, що влада країни хоче обілити її минуле. На думку експертів, такий варіант цілком можливий: досвід Токіо у фальсифікації історії налічує не один десяток років.
Критику з-за кордону на адресу Японії викликала заява члена правління NHK Наокі Хякути, зробленау ним в перших числах лютого. За словами бізнесмена, нанкінська різанина – вбивство в 1937 році японськими військовими до 300 тисяч китайців – не більше ніж вигадка, інспірована американцями, щоб приховати власні військові злочини.
Скандальності словам Хякути додав той факт, що в цей же день перед парламентом вже вибачався інший високопоставлений співробітник NHK, гендиректор телеканалу Кацута Моміі. Декількома днями раніше він дозволив собі поміркувати на тему «жінок для відпочинку» – так в Японії називають іноземок (в основному кореянок), яких починаючи з 1930-х років імператорська армія примушувала до проституції. Моміі визнав, що поламані долі приблизно 20 тисяч жінок не варті того, щоб Токіо продовжував відчувати через це почуття провини.
Виступи керівників телеканалу дали привід розгніваним сусідам звинуватити Токіо і особисто прем’єра Сіндзо Абе у ревізіонізмі. Критика послідувала і з боку США. Проте нинішній скандал навряд чи можна назвати унікальним – витівка телевізійників виявилася не більше ніж ілюстрацією до націоналістичного порядку, продавлювати який японська влада почала незабаром після закінчення Другої світової війни.
Консервативно налаштовані політики, які вважали роззброєння Японії ганьбою, в якості одного з основних напрямків своєї діяльності обрали шкільну освіту. На їхню думку, саме таким шляхом можна було максимально швидко оновити національну самосвідомість і подолати комплекс провини за військові злочини. До здійснення свого задуму націоналісти приступили в середині 1950-х, коли їх сили опинилися об’єднані під егідою щойно створеної Ліберально-демократичної партії.

«Наглядати» за шкільною освітою реакційно налаштовані ліберал-демократи могли завдяки тому, що ще в 1949 році був створений механізм контролю за змістом підручників. Вже в другій половині 1950-х комісія, яка переглядала рукописи і вносила в них свої правки, перебувала під впливом представників націоналістичних кіл.
Наскільки в той період були сильні ревізіоністські погляди, можна судити на підставі записів членів комісії, частина з яких наводиться в спільному дослідженні професора нью-йоркського університету в Буффало Йосіко Нодзакі та наукового співробітника Корнельського університету Марка Селдена. В одному з коментарів говориться: «Розповідаючи про Тихоокеанську війну (Тихоокеанський театр військових дій Другої світової війни – прим. “Стрічки.Ру”), не пишіть поганого про Японію. Постарайтеся викласти всі факти, які у вас є, в романтичному ключі».
В іншому випадку члени ради пишуть: «[У тексті підручника говориться:] “Наша країна принесла нестерпні страждання і завдала величезної шкоди азіатським народам, особливо під час Тихоокеанської війни”. <… > Заберіть ці рядки. Існує точка зору, що, розв’язавши Тихоокеанську війну, [Японія] дала азіатським народам шанс звільнитися [від західних колонізаторів]». Як випливає з подібних записів, націоналісти намагалися виправдати не тільки участь Японії у Другій світовій війні, а й більш ранні випадки прояву агресії. Не подобався чиновникам і той факт, що автори підручників оголошували японську культуру і цивілізацію вторинними по відношенню до китайських.
Як стверджують Нодзакі і Селден, історія японського ревізіонізму ділиться на три етапи. Перший з них завершився в 1970 році, другий торкнувся 1980-х, а третій, розпочавшись в 1990-ті, продовжується досі. І якщо спочатку спроби Токіо переглянути історію країни мало кого хвилювали, з плином часу вони все частіше викликали міжнародну критику.
Китай звернув увагу на японських ревізіоністів на самому початку 1980-х, коли міністерство освіти Японії вирішило прибрати з підручників слова про відповідальність імператорської армії за нанкінську різанину. Один з рецензентів, зажадавши пом’якшити формулювання щодо подій 1937 року, написав: «Не можу повірити, що [японська армія] була здатна на систематичні розправи».
Тоді ж відбулася сварка з Південною Кореєю, чия анексія в 1910 році була представлена як «возз’єднання» з Японією. Новий скандал розгорівся на початку 1990-х – приводом стала відмова тодішнього прем’єр-міністра Тосики Кайфу визнати, що японські військові примушували тисячі корейських жінок до сексу.
Іноді ревізіоністська практика стосувалася і виключно внутрішньояпонських питань. Наочний тому приклад – інтерпретація подій, що відбулися в 1945 році на Окінаві, коли під час боїв з військами союзників японська армія змусила вчинити самогубство сотні місцевих жителів.
Як пише в своєму дослідженні професор Іллінойського університету в Урбані-Шампейні Кодзі Тайра, скандал розгорівся на початку 1980-х років. Спровокувало його міністерство освіти, наполіг на тому, щоб при описі самогубств окинавців в підручнику використовувалося слово дзікецу, що приблизно означає «героїчне самогубство, вчинене в ім’я благородної мети».
Насправді, як стверджують багато істориків, про жодні високі цілі мови йти не могло. Вважаючи окинавців відмінними від себе, японці з основного архіпелагу не довіряли їм, вважаючи, що ті з радістю перейдуть на бік противника. Тому мешканців Окінави залякували розповідями про жорстокі розправи американців над ворогом і переконували, що краще померти, ніж здатися. Відповідно, самогубства окинавці чинили не з патріотичних спонукань, як це спробували представити в Токіо, а виключно від страху перед противником.
Настання 1990-х, здавалося б, ознаменувало собою пом’якшення націоналістичної риторики в Японії. У 1993 році, на хвилі скандалу, піднятого відмовою Токіо взяти відповідальність за поневолення «жінок для відпочинку», представник ліберально-демократичного уряду Ехеі Коно приніс офіційні вибачення колишнім секс-рабиням. Через кілька днів за колонізацію Кореї і агресію під час Другої світової війни вибачився новий прем’єр-міністр Моріхіро Хосокава, що представляв опозицію ЛДП. У 1995 році вибачення повторив прем’єр-соціаліст Томііті Мураяма.
Незабаром, однак, ліберал-демократи повернулися до влади, після чого наступ на історичні підручники відновився з новою силою. Одним з лідерів молодого покоління націоналістів став депутат Сіндзо Абе, який у 1997 році керував групою парламентарів з вивчення спірних питань історії, а ще через дев’ять років став прем’єр-міністром.
Очоливши уряд, Абе зміцнив свою репутацію прихильника ревізіонізму. У 2006 році він продавив поправки до закону про освіту, які зажадали від укладачів підручників з історії приділяти першорядну увагу патріотичному вихованню молоді. Щоправда, прем’єру не вдалося скасувати законодавчі норми, прийняті ще в 1980-х роках, за якими історики повинні враховувати інтереси сусідніх держав і не допускати образливих для них формулювань.

Проте в гонитві за патріотичним вихованням Абе незабаром перегнув палицю. У 2007 році він дезавуював «заяву Коно», фактично відкликавши офіційні вибачення японської влади перед секс-рабинями. Водночас він спробував ще більше відредагувати тексти підручників і згладити формулювання щодо самогубств жителів Окінави. Зрозумівши, що настільки недвозначна позиція ставить під удар весь його уряд, Абе того ж року пішов у відставку.
Повернення Сіндзо Абе на пост прем’єра в 2012 році дало експертам привід запідозрити його в підготовці реваншу. Схоже, що саме цим він і зайнявся, проте повторювати свої помилки політик явно не збирається. Він не став робити гучних заяв, що обіляють минуле Японії та викривають сусідні країни в брехні. Навпаки, Абе віддав перевагу піти проти своїх принципів і висловив жаль з приводу колишнього мілітаризму країни.
Однак це каяття, вважають експерти, не більше ніж прикриття для нової кампанії зі зміцнення патріотизму. На користь цієї версії говорить те, що ще в кінці 2013 року Абе розпорядився переробити стандарти для шкільних підручників, з тим щоб Японія була представлена в них у більш благородному світлі. А в січні 2014-го вчителів зобов’язали розповідати дітям, що спірні острови Сенкаку і Лианкур (на них претендують Китай і Південна Корея відповідно) завжди належали Японії.
Наскільки далеко Абе готовий зайти в переписуванні історії та вихованні патріотів, сказати складно. Про амбіції прем’єра можна судити з його неодноразових заяв про те, що пацифістську конституцію Японії давно пора замінити на більш сучасний документ, який дозволить країні мати повноцінну армію.
Навіть якщо це відбудеться, в найближчій перспективі сусіднім країнам навряд чи доведеться турбуватися про відродження імперських амбіцій Токіо. Однак вперте небажання японців визнати свої помилки навряд чи сприятиме миру та добросусідству в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
Валентин Маков
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
Також за темою
В Грузії водіїв штрафуватимуть за надмірний шум
ТОП-10 мільярдерів світу із найбільшими прибутками у 2025 році
13 найкращих європейських напрямків для зимової подорожі
Найкраще місто Європи для зустрічі Нового року
8 бюджетних гірськолижних курортів Європи
Експерти назвали найкращу країну для пенсіонерів
