3013
Наше примарне інфляційне майбутнє
— Світ
Серед усіх проблем, що обрушилися на світову економіку останнім часом, інфляція, здається, турбує нас найменше. Вирішуючи проблеми економічної кризи зразка 2008 року, що виникли на грунті надмірних боргів, політики не без підстав сконцентрувалися на загрозі боргової дефляції, яка, в кінцевому рахунку, могла вилитися в депресію. Однак вважаючи інфляцію “вчорашнім днем”, ми позбавляємо центральні банки можливості ефективно вирішувати нагальні питання і готуємо умови для відновлення цінових тисків. Знання про те, як вдалося перемогти Велику інфляцію кінця 1960-х – початку 1980-х, може послужити для нас важливим уроком в тому, що стосується усунення далекосяжних економічних наслідків. Також, незважаючи на те, що досвід тих років сильно відрізняється від нинішнього стану справ, він дозволяє нам зрозуміти, які небезпеки чекають нас попереду. Перший корисний урок пов’язаний з очікуваннями. У післявоєнний період економічна думка формувалася під впливом доктрини про необхідність пошуку компромісу між інфляцією і зайнятістю, заснованою на економічних взаємозв’язках, описаних Вільямом Філліпсом в 1958 році. Однак у 1970-і крива Філліпса не спрацювала: тоді багато країн занурились у “стагфляцію” (високі рівні інфляції на тлі високого безробіття).
Це укріпило позиції Мілтона Фрідмана і Едмунда Фелса, які, в числі інших, активно критикували криву Філіпса, стверджуючи, що вона відображає лише короткострокові взаємозв’язки. Якщо люди не чекають інфляцію, ілюзія зростання купівельної спроможності може призвести до збільшення рівня зайнятості та обсягу виробництва за відносно короткий період часу. Але як тільки робочі розуміють, що реальні зарплати не зростають, безробіття повертається до “природного” рівня, відповідного стабільній інфляції. Потім, прихильники економічного неокласицизму, зокрема, Роберт Лукас і Томас Саргент, показали, що варто людям дізнатися про маніпуляції з інфляцією з метою підвищення ринкового оптимізму, як дії монетарної влади втрачають свою ефективність. У результаті ми маємо зростання цін і ніяких нових робочих місць. Ці ідеї у поєднанні з успішною політикою, реалізованою Федрезервом під керівництвом Пола Волкера, привели багато країн до стратегії експліцитного інфляційного цілепокладання, в рамках якої центральні банки стабілізують інфляційні очікування за допомогою зобов’язання підтримувати темпи зростання цін на певному рівні. До 1990-х років в розвинених країнах інфляція вже мало кого цікавила, в світі, що розвивається намітилася аналогічна тенденція.
Сьогодні ФРС знову грає з очікуваннями. Але тепер, щоб усунути загрозу дефляції і депресії, Банк робить ставку на цільовий рівень безробіття – нижче 6.5%. Голова Федеральної резервної системи Бен Бернанке в кінці травня заявив про те, що як тільки намітиться прогрес у цьому напрямку, ФРС почне “скорочувати” свою програму купівлі довгострокових активів, відому як кількісне ослаблення або QE. Ця перспектива вже зумовила нову хвилю волатильності на фінансових ринках. У липні Бернанке спробував заспокоїти інвесторів, натякнувши на те, що ФРС не стане відмовлятися від своїх монетарних стимулів, у разі неадекватного зростання рівня зайнятості в умовах стійко низької інфляції. Ця позиція відображає подвійність зобов’язань ФРС: Центробанк повинен прагнути до максимальної зайнятості та цінової стабільності одночасно. Однак домогтися довіри, необхідної для контролю над очікуваннями, дуже складно – іноді просто нереально – якщо банк переслідує одночасно дві мети. Як наслідок, невизначеність може спровокувати зростання волатильності, особливо на ринку облігацій, і загальмувати процес відновлення економіки (наприклад, за рахунок зростання довгострокових ставок за іпотекою), або підвищити інфляційну загрозу в майбутньому.
Тим часом, довіра, яка асоціюється з переслідуванням тільки однієї інфляційної мети, нічим не обмежується. Таким чином, ФРС і іншим центральним банкам вигідніше слідувати тільки одній, інфляційній меті, а потім використовувати зростання довіри для стимулювання економіки, при необхідності. Наприклад, центральний банк може оголосити про те, що економічні умови протягом, скажімо, найближчих двох років, вимагають підвищення інфляційної цілі в два рази від звичайних значень, тобто, від 2%. Такий підхід знизить ризик боргової дефляції, але, в той же час стримає зростання інфляційних очікувань і не дозволить цінам різко зрости у міру стабілізації економіки. Такі превентивні заходи особливо важливі в контексті другого уроку періоду “Великої інфляції”: не буває цінової стабільності без фіскальної дисципліни. Високий дефіцит бюджету протягом багатьох років може призвести до неконтрольованого зростання боргу, якщо, звичайно, цей борг не реструктурувати і не знищити інфляцією. Судячи з усього, США – і, імовірно, Великобританія – планують почати скорочення QE, коли економіка почне рости швидше, безробіття знизиться, а доходи уряду і домогосподарств знову підуть вгору. Але чи достатньо швидко зростатимуть податкові надходження, і чи зможуть вони компенсувати зростаючу вартість обслуговування державного боргу?
Навіть якщо державний борг перестане накопичуватися з тією ж швидкістю, старі борги нікуди не подінуться – їх доведеться виплачувати. Тут кращі ліки – кероване зростання інфляції. Тобто, вже згадане підвищення інфляційної мети для зниження реальної вартості держ. боргу та усунення загрози набагато серйознішого інфляційного шоку в майбутньому, який може відбутися в тому випадку, якщо очікування вийдуть з-під контролю. Цей підхід може спрацювати в США, але Європейський центральний банк позбавлений можливості підвищувати інфляційну мету. Хоча минулого серпня він і пообіцяв скуповувати короткострокові державні облігації на кризових ринках у необмеженій кількості, активація програми прямих монетарних операцій вимагає виконання жорстких умов і подальших фіскальних обмежень. Таким чином, у європейських країн немає надії на економічне зростання. У цьому контексті країни Єврозони з найвищим рівнем боргу будуть змушені примусити своїх кредиторів прийняти умови реструктуризації держ. боргу. Найбільш вдалою альтернативою цьому рішенню буде девальвація – тобто, розвал Єврозони. Але якщо спізнитися з нею – а, швидше за все, так і буде – все одно доведеться вдатися до реструктуризації. У найближчі роки Європі доведеться скакати з вогню депресії та в полум’я інфляції. Ось тоді-то всі згадають про уроки Великої інфляції.
Бріджіт Гранвілль
За матеріалами Project Syndicate
За матеріалами: forexpf.ru
Поділитися новиною
