2254
Хто візьме білетів пачку...
— Казна та Політика
Коли доступної готівки бракує для здійснення далекоглядних життєвих планів і в перспективі чекати значних надходжень нема звідки, залишається сподіватися тільки на диво. Таким дивом може стати й чималий виграш. Звичайно, багато залежить від того, в що грати. Азартні ігри ризиковані, та і ставлення до них в суспільстві насторожене. Більш симпатично виглядає збагачення через виграш у лотерею.
Добровільно-примусові
Подібні надії були надзвичайно поширені серед наших співвітчизників за радянських часів. Вони мали тим більшу переконливість, що доходи громадян тоді різнилися між собою значно менше, ніж зараз. Основна маса жила однаково скромно. Успішний результат лотереї міг виявитися святом на все життя!
І ось з 1958 р. в союзних республіках розігрувалися свої, республіканські грошово-речові лотереї. Ціна квитка була невелика - всього лише 30-50 копійок. За ці копійки "світили" порівняно чималі суми - до 5 тис. рублів (зарплата простого інженера за три роки) або ж речових призів, аж до автомашини. Тиражі проводилися кожні два місяці.
Перелік виграшів і їх вартість були заздалегідь визначені умовами лотереї, затвердженими республіканською Радою міністрів. Ясна річ, для досить високої рентабельності заходу потрібно було розповсюдити якомога більше квитків - навіть серед тих, хто не вірить в легке збагачення. Отже, періодично в дні зарплати (а вже в дні виплати премій - практично завжди) трудящий замість одного з рублів, що належать йому, отримував на руки парочку квитків. Сваритися із цього приводу з начальством зазвичай не хотілося... З граничною відвертістю таку систему "добровільно-примусового" продажу сформулювала зіграна Ноною Мордюковою управдомша у фільмі "Діамантова рука". Пам'ятаєте, як вона вручає своєму помічникові сотню лотерейних квитків: "Розповсюдите серед мешканців нашого ЖЕКу". - "А якщо..." - "А якщо не братимуть - відключимо газ!"
Звісно, переважна більшість власників квитків так і не дочекалася великих призів. Успішним вважався скромний рублевий виграш (це в тому випадку, якщо серія збіглася, а номер - ні). Мільйони квитків, що "пролетіли", просто викидали. Зате тепер, через десятки років, багато з них може принести відому вигоду - бо становлять чималий інтерес для колекціонерів і навіть продаються на аукціонах!
Виграє спорт
Досвід держави в поповненні бюджету за рахунок громадян, які прагнуть дива, переймали і крупні громадські організації. Вони теж проводили свої лотереї.
Масштаб, цілком зіставний з республіканськими, мали лотереї Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту - ДОСААФ. За прикладом довоєнного ОСОАВІАХІМу, що проводив подібні акції ще з 1920-х років, їх знов почали влаштовувати з 1966-го. Причому була врахована палка, але малодоступна мрія величезної кількості радянських громадян - мрія про власний автомобіль. По-перше, не так-то легко було зібрати на нього гроші, а по-друге, навіть якщо потрібна сума вже на руках, доводилося роками чекати своєї черги.
Тому лотерея ДОСААФ спочатку проходила як "автомотолотерея": у ній розігрувалися відразу багато сотень "Волг", "Москвичів" і "Запорожців", тисячі мотоциклів, моторолерів, мопедів. Заплатив 50 копійок - і без всякої черги отримай жадану "тачку"! До речі, свого часу була популярна п'єса Ігнатія Дворецького "Ковальова з провінції". У поставленій за нею телевиставі Аліса Фрейндліх зіграла героїню - суддю, яка розбирає хитромудру справу: один з персонажів виграв у лотерею ДОСААФ "Волгу", але машина йому не була потрібна, і продав свій квиток заїжджому грузинові за подвійною ціною автомобіля...
При такій кон'юнктурі попит на "щастя від ДОСААФу" був доволі великий. Тиражі проводилися двічі на рік, виручка від кожного складала до 40 млн рублів. З них мільйонів 15 "тягнули" власне виграші, три-чотири мільйони доводилося витрачати на рекламу і розповсюдження квитків, сім-вісім мільйонів отримував на свої потреби ДОСААФ, а решта йшла в бездонну кишеню держави. З часом характер виграшів змінився: окрім автомобілів і мотоциклів, серед них затесалися фотоапарати, радіоприймачі, різний туристський інвентар. Інтерес до лотереї почав зменшуватися, і досаафівські квитки почали нав'язувати трудящим так само безцеремонно, як і квитки республіканських лотерей.
Ще одна лотерея - Художня - враховувала так зване "зростання культурних потреб" в радянському суспільстві. Її проводило Міністерство культури спільно зі Спілкою художників СРСР. Тут виграшами служили витвори мистецтва - картини, скульптури, естампи, декоративні вироби, а також меблеві гарнітури, сервізи, альбоми. Причому, на відміну від республіканських і досаафівських лотерей, речові призи не підлягали заміні на гроші. Основну масу квитків громадянам доводилося знову-таки купувати мимоволі, проте завдання спрощувалося тим, що тиражі проводилися досить рідко, усього лише раз на два роки. Очевидно, за допомогою цієї події влада "підгодовувала" членів Спілки художників, у яких централізовано закуповувала роботи для призів.
В горбачовські роки з'являлися й інші подібні проекти. Наприклад, 20 років тому пройшла Міжнародна лотерея солідарності журналістів. Її метою було зібрати кошти "для надання допомоги прогресивним журналістським організаціям Азії, Африки і Латинської Америки". Збір від лотереї мав скласти 7,5 млн рублів, половина цієї суми припадала на 80 тис. виграшів (ті ж автомобілі, а також безкоштовні закордонні поїздки тощо). На ті часи примусово продавати квитки було вже не так просто, проте організатори розраховували на популярність преси в епоху перебудови.
Втім, ще в 1970-х з'явилася лотерея, квитки якої не потрібно було нав'язувати. Вона приваблювала своєю простотою, наочністю, швидкими тиражами. До того ж використовувала любов до спорту в народних масах. Мова йде, звичайно ж, про "Спортлото". Стартувала ця гра в Москві, а з 1971-го поширилася по всьому Союзу.
Нічого нового організатори не винайшли: числові лотереї давно вже були популярні в багатьох країнах. Але лото "по-радянськи", що пропонувало вгадати 6 номерів з 49, кожному номеру поставило у відповідність свій вид спорту. А доходи йшли на будівництво нових спортивних споруд. До речі, прибутковість від "Спортлото" була спочатку гарантованою. Хоча реклама обіцяла виграші "від 3 до 5000 рублів" (відповідно при вгадуванні від трьох до шести номерів), але насправді "ціну" кожного виграшу визначала відома частка від суми реалізації, що припадала на квитки з даною кількістю вгаданих номерів і розділена на число цих самих квитків. Всі виграші ні за яких обставин не могли перевищити 50% виручки.
Розіграші "Спортлото" проводилися три рази на місяць. Багато хто купував відразу десятки квитків. Адже, на відміну від сліпої долі звичайних лотерей, тут можна було грати за хитрою системою! Не один оператор ЕОМ в ту пору нишком вводив у пам'ять обчислювального пристрою результати попередніх тиражів, прораховувавши найбільш вірогідні номери...
Спершу квиток коштував 30 копійок, згодом його ціна подвоїлася. Щоб підтримувати масовий інтерес, гру модернізували: додали варіант "5 з 36", придумали "пільгову кулю", почали продавати за 6 рублів квитки, що беруть участь відразу в 10 тиражах. Ну і, звичайно, не забували про рекламу. По телевізору і по радіо раз у раз звучала пісенька "Спортлото" - хороша гра!" А знаменитий режисер Леонід Гайдай зняв кінокомедію "Спортлото - 82", де всілякі події відбувалися навколо квитка з максимальним виграшем.
Процент на кредит
Своєрідними "лотерейними квитками" були і облігації Державної позики. Ця позика в 1966 р. була оголошена як трипроцентна. Але це не означало, що кожен власник облігації, скажімо, на 100 рублів отримував з неї щороку три рублі доходу. Попросту на суму 3% від всієї кількості облігацій щороку розігрувалися грошові призи. Тиражі проводилися вісім разів на рік. Мінімальний виграш складав 40 рублів, максимальний - 10 тис. Для пересічного радянського громадянина - це багатство!
Певна річ, ставлення до облігацій було іншим, ніж до лотерейних квитків. Адже навіть не вигравши, вони не втрачали своєї номінальної вартості. Кожен вирішував сам для себе, що краще: класти трудові заощадження на ощадкнижку, де реально "капали" скромні відсотки, чи обернути їх в облігації, сподіваючись на величезний куш. Облігації 3%-ї позики зберігалися в багатьох сім'ях, вони вважалися непоганим подарунком - скажімо, молодятам. Їх власники в мріях уявляли себе на місці Володі Орєшнікова, зіграного Євгеном Леоновим у фільмі "Зигзаг успіху": скромний співробітник фотоательє узяв та й виграв десять тисяч.
Виграшні облігації були популярними серед наших земляків ще в царську епоху. Тоді подібні позики, проведені в 1864 і 1866 рр., мали чималий попит. На щасливий квиток могло випасти відразу 200 тис. рублів - вартість багатоповерхового кам'яного будинку! Подібна ж практика поновилася і за радянських часів. Скажімо, в "12 стільцях" співробітники газети "Верстат", організувавши автомобільний клуб, склалися облігаціями - і на одну з них припав виграш 50 тис., на які були куплені автомашини. Утішали громадян примарою крупного призу також в післявоєнні нелегкі роки, коли їх примушували вкладати в облігації щорічних позик "відновлення і розвитку народного господарства" мало не півзарплати.
Потім, одначе, радянський уряд обдурив свій народ: у 1957 р. всі ці облігації "на прохання трудящих" "заморозили" на 20 років! Лише у 1970-і люди отримали на руки хоч би їх номінальну вартість (притому що далеко не у всіх вистачило терпіння стільки часу зберігати папери), а про обіцяні виграші, ясна річ, ніхто вже не згадував.
Пощастило - отримай, програв - будь веселий!
Найдинамічніша форма лотереї - так звана лотерея-алегрі. Тут все просто: виграші лежать перед тобою, купуй квиток - і через декілька хвилин дізнаєшся, що саме тобі дісталося (або не дісталося). Серед подібних лотерей нерідко проводяться і безпрограшні, коли окрім цінних призів учасникам дістаються і копійчані утішливі дрібнички. Сама назва походить від італійського слова, що буквально означає "не засмучуйся!" - тобто не засмучуйся будь-якому результату лотереї.
Мабуть, кожному з нас доводилося мати справу з такими розіграшами - зазвичай самодіяльними. Призи або купують, або збирають у вигляді добровільних пожертвувань за принципом "кому чого не шкода". Мабуть, цікавий тут не стільки виграш, скільки сам процес розіграшу, що проходить весело і шумно.
В дореволюційну пору лотереї-алегрі були досить дієвим інструментом для збору коштів на благодійні потреби. Там, де гроші для бідних викладали неохоче, можна було поманити цінним призом. Виходило так, що меценати жертвували дорогі предмети, заради яких публіка розкуповувала лотерейні квитки, а потім виручена сума йшла на добрі діла. Серед призів можна було зустріти що завгодно - хутра, намиста, срібні сервізи, кінну упряжку...
Київська громада нерідко проводила такі акції. Одна з них мала абсолютно вражаючий ефект. Проводили її в 1912 р. на користь Маріїнської общини сестер милосердя. Дохід від лотереї перевищив 200 тис. рублів! Важко уявити собі, яким чином набралася така сума, - навіть якщо врахувати, що організовувала її генеральша Віра Мавріна, дружина командира розквартированого в місті армійського корпусу, який, очевидно, переконав придбати квитки всіх корпусних офіцерів. В усякому разі, вже наступного року за проектом архітектора Валеріана Рикова було збудовано нову красиву будівлю Маріїнської общини (тепер приміщення Інституту гігієни праці на вулиці Саксаганського, 75).
Особливою формою лотереї-алегрі за радянських часів була "книжкова лотерея". Заплативши в книжковому магазині копійок 30, ви отримували заклеєний квиток і, розірвавши його, дізнавалися суму виграшу - від 50 коп. до 10 рублів. На цю суму можна було набрати будь-яких книг (десятку тоді коштував розкішно виданий том).
А ближче до нашого часу з'явилися лотерейні квитки із захисною смугою, під якою ховалася сума виграшу. Пощастило - отримай, скільки належить. Не пощастило - спробуй ще раз!
Зіновій Могар
За матеріалами: Власть денег
Поділитися новиною
