1128
Як катарська криза вдарить по Україні
— Казна та Політика
Арабська блокада Катару може виявитися ближчою до пострадянського простору і України в тому числі, ніж здається на перший погляд. Взимку цього року катарський суверенний фонд QIA разом зі швейцарським трейдером Glencore завершили операцію з купівлі частини акцій державної «Роснєфті». Вона дозволила Росії, що живе під міжнародними санкціями, налагодити нові схеми продажу нафти, в тому числі, і в нашій країні.
Катар разом з Ісламською Республікою Іран володіє найбільшим в світі родовищем природного газу. Воно розділене на частини Nordfield і Pars. Дві країни тісно координують між собою плани введення в дію бурових на цих гігантських газових покладах. Ультиматум Саудівської Аравії загрожує морською блокадою експорту з Катару скрапленого природного газу LNG, що може обрушити катарську економіку. У Досі, столиці Катару, будуть змушені прийняти ультиматум і піти на розрив з Іраном, паралельно надавши Ер Ріяду всі без винятку деталі співпраці.
Як всі ці події змінять світову кон’юнктуру і що буде з Україною, яка не втрачає надії приторговувати своїми транзитними можливостями і паралельно прикупити дешевого палива?
Газ і нафта
Нафтова угода QIA і Glencore з акціями «Роснєфті» виглядає дуже важливою і масштабною деталлю ірано-катарського співробітництва. Вона запустила складний процес заміщення поставок нафти між Іраном і РФ, який може стати варіантом обходу посилення міжнародних санкцій проти цих двох країн. За однією зі схем заміщення, Іран поставляє в РФ свою нафту з бурових платформ на Каспії, натомість Росія відвантажує іранським клієнтам нафту танкерами через окуповану Керченську протоку.
За іншою схемою, компанії-клієнти «Роснєфті» в Індії отримують нафту з Ірану, а РФ відвантажує іранським партнерам у Східній Європі російську нафту.
В епоху низьких світових цін на нафту подібні своп-операції дають велику економію на транспортних витратах і портовій перевалці. Але є ще один момент. Крім надприбутків на логістиці, угода Катару з РФ щодо «Роснєфті» загрожувала поламати конкурентне поле на нафтовому ринку Східної та Центральної Європи, що стрімко змінюється.
Після початку падіння світових цін головними фаворитами цього ринку стали постачальники арабської нафти. Завдяки альянсу QIA, Glencore і «Роснєфті» все почало змінюватися. І ціновими фаворитами стали одержувачі ресурсу іранських компаній. Вони взялися оперувати на ринку не іранською, а російською нафтою, — вона має російське походження, але, надходячи по заміщенню, є власністю компаній Ірану або їх клієнтів. Такий торговий, майже бартерний механізм дозволяє ставити ціну, яка буде апріорі нижчою від арабських пропозицій через транспортні витрати.
На відміну від арабських компаній, які оперують нафтопроводами в Єгипті та Саудівській Аравії, для прямих поставок в Європу Ірану потрібно платити за прохід танкерів через Суец. Це негативно позначається на кінцевій ціні нафти і ламає конкуренцію з арабами за ринок центру та сходу Європи.
Благословенна еміром Катару угода з «Роснєфть» дозволила Ірану нівелювати цей «суецький фактор». Як видно, це розлютило керівництво Саудівської Аравії. Через кілька місяців після «катарської угоди» і після першої зустрічі з новим президентом США Дональдом Трампом Ер Ріяд вирішив поламатикомерційні і таємні угоди між РФ, Іраном і Катаром, що загрожували арабським експортерам нафти.
Поставили не на того коня»
Україна пов’язана кількома дуже великими військово-технічними проектами з Саудівською Аравією, плюс саме звідти українська армія отримує більшу частину авіаційного палива. Але українсько-саудівські проекти в авіа- і ракетобудуванні рухаються підозріло повільно. На тлі цього у сфері нафтової політики Київ все ще продовжує повністю слідувати у фарватері РФ.
Наприклад, українська влада дозволила «Роснєфті» і «Лукойлу» продати своє майно в Україні третіми особам, щоб уникнути загрози конфіскації за шкоду від російської воєнної агресії. Майже паралельно з прийомом першого танкера з Саудівської Аравії у Києві взялися за прийом танкерів з нафтою компаній Ірану для Білорусі. І найголовніше, в Києві так і не почали реалізовувати розсудливу і чітку програму розвитку українських НПЗ.
Це говорить про те, що багато наших політиків готові за посильну мзду навмисне нагнітати і переоцінювати російський фактор впливу на Україну в нафтовій сфері. Більшість українських НПЗ простоюють, і арабським експортерам постачати нафту по суті, нема кому. Водночас, країна, як і до початку воєнної агресії, залишається в критичній залежності від імпорту більшості нафтопродуктів і автогазу з РФ і Білорусі.
Ті заробляють на фактично ізольованому від арабської нафти українському ринку не менше ніж $2,5 млрд на рік. Це викликає, м’яко кажучи, велике здивування у країн-партнерів.
Взимку цього року українська влада схвалила передачу частини морського торговельного порту Одеси в оренду державній нафтокомпанії Socar для постачання сирої нафти єдиному працюючому в країні великому Кременчуцькому НПЗ. Відтоді прийнято вважати, що ставку в розвитку нафтопереробки в Києві зробили не на арабську або іранську нафту, а на ресурси «третьої сторони», — Азербайджану.
Цей крок виглядав реальною ознакою позбавлення від російської залежності. І за фактом, чітким показником диверсифікації джерел імпорту. Якщо б не одна вельми складна деталь — Socar, поряд з компанією Glencore, є єдиними, хто має право зовнішньоторговельних операцій з нафтою азербайджанського видобутку. За винятком транзиту через передмістя Баку нафти з Казахстану та Ірану, всі іноземні консорціуми, що оперують в Азербайджані, передають цим двом компаніям свою нафту для реалізації.
Ситуація з вибором України на користь каспійської нафти стає ще більш заплутаною, якщо додати, що Glencore є одним з основних гравців на ринку товару головного українського експорту зерна. Досвідчений трейдер втрачає нагоди заробити, міняючи українське зерно на нафтопродукти, і через партнерські компанії завозить паливо на дефіцитний український ринок. Простоювання українських НПЗ і дефіцит палива вигідні багатьом, і не тільки цьому трейдеру.
Катар і український транзит
При потужності українського транзиту російської нафти не менше ніж 60 млн тонн на рік, в Москві традиційно не бажають платити нашій країні, і використовують її транзитний потенціал лише на найбільш критичному для РФ напрямку.
Це прокачування нафти на Угорщину та Словаччину, куди йде близько 12-17 млн. тонн щорічно. По ідеології угоди Катару, Glencore і «Роснєфті», транзит російської нафти через Україну, Білорусь і Латвію повинен був перейти з рук державної монополії «Транснєфть» до уповноважених офшорних трейдерів.
Вперте небажання «Транснєфті» годувати український транзит – це старе і загальновідоме явище. Отже — перехід операційного контролю над українським транзитом з рук держкомпаній «Транснєфть» і «Роснєфть» в руки офшорів в Києві можуть сприйняти як натяк на можливість збільшення трубопровідного транзиту і доходів від нього.
Але це всього лише натяки. На тлі кризи навколо Катару відсутність виразної нафтової політики у офіційного Києва і мовчання уряду про зміни, які відбуваються в транзиті нафти через країну, виглядає помилкою. Ховати російські доходи явно не в наших інтересах.
Адже з одного боку — Україна апелює до всього світу з проханням посилення санкцій проти РФ. А з іншого — передача прав на операційне управління експортними потоками нафти повинна була завуалювати російські нафтові доходи в офшорах, а також, сховати їх у руках досвідчених глобальних нафтотрейдерів.
Деякі з цих трейдерів, як Vitol, або корпорація Mercuria, що раніше качала російську нафту до Польщі, очевидно, програли боротьбу за нинішню, так звану «передблокадну» хвилю поставок російської нафти. До кінця 2016 року вони помітно знизили її закупівлі. Інші трейдери, як Glencore або Trafigura, вирішили ризикнути і лавиноподібно наростили свою роль у забезпеченні російського нафтового експорту.
Нинішня криза в Катарі, з дуже великою часткою ймовірності, здатна зламати знамениту «катарську угоду». Якщо вона почне згортатися, швейцарські трейдери можуть позбутися статусу опікуна російського експорту нафти. Але навіть у цьому випадку у Києва навряд чи з’являться якісь шанси на арешт транзитних активів «Роснєфті» або «Транснєфті» в українських трубопроводах або на нафтобазах.
По-перше, тому що ця продукція вже, як правило, їм не належить і оплачена іншими компаніями. По-друге — успішна втеча в 2015-2016 роках «Роснєфті» з-під загрози арешту Лисичанського НПЗ і мереж АЗС, що раніше належали їй, показала, що далеко не всі українські політики переймаються компенсацією збитку від російської агресії.
Іван Петров
За матеріалами: УБР
Поділитися новиною
