880
Вікно можливостей Реджепа Ердогана
— Світ
Начальник генштабу став заручником путчистів. Було здійснено невдалу спробу замаху на президента в його літній резиденції на березі Егейського моря. Цілями атак стали також парламент і штаб-квартира розвідки MIT. Війська заблокували частину доріг в обох столицях і атакували офіси правлячої партії. Швидке придушення перевороту стало можливе, головним чином, завдяки тому, що більшість військових залишилася вірною уряду або ж вони очікували розвитку подій. А також завдяки протестам громадян, які вийшли на вулиці Стамбула.
Заколот був настільки погано організований, що відразу стали з’являтися конспірологічні версії про те, що він був інсценований самим Ердоганом.
Версія інсценованого заколоту добре вкладається в широко поширені в Туреччині конспірологічні уявлення, проте підтвердження вона не знайшла.
Зате можна стверджувати, що Ердоган своїми діями, зокрема анонсованими на початок серпня чистками серед військових, чутками про чергову хвилю арештів і звільнень у структурах прокуратури та інших органах, спровокував армію на передчасний і непідготовлений виступ.
Аналіз риторики найближчих прихильників Реджепа Ердогана свідчить, що невдалий заколот серед оточення президента Туреччини часто порівнюється з успішним військовим переворотом, здійсненим єгипетською армією під командуванням нинішнього президента Абдул Фатаха ас-Сісі проти законного уряду ісламіста Мухаммеда Мурсі.
Вважається, що успіх перевороту маршала ас-Сісі багато в чому визначила зовнішня підтримка єгипетських військових і попередня згода ключових західних і арабських гравців стосовно долі Мурсі.
Можливо, саме таке бачення ситуації справить визначальний вплив на подальші кроки Ердогана на внутрішній і зовнішній арені. Гюлен, ісламський діяч і лідер розгалуженої фінансової та освітньої імперії, названий натхненником змови, в такому випадку виступає лише як інструмент зовнішнього впливу.
У риториці ердоганівських пропагандистів основну провину за заколот покладено на умовний Захід. Відповідно, пошук нової внутрішньополітичної конструкції, яка убезпечила б режим від зовнішнього втручання, є пріоритетом.
Уявлення про інспірований Заходом заколот вельми популярні на Близькому Сході. У сусідньому Ірані, відносини з яким Туреччини на тлі сирійської війни ніяк не назвеш безхмарними, один з високопоставлених чиновників цілком компліментарно для Ердогана порівняв цей заколот з подіями 1953 р. в Тегерані, коли було повалено уряд Мохаммада Мосаддика: “Цей заколот був створений іноземними руками. Ми пройшли через те саме в минулому. Ердоган дивиться в майбутнє, щоб грати більш активну роль в регіоні, тому вони хочуть його повалити”.
Іранський політичний істеблішмент, мабуть, швидше за всіх відгукнувся на заколот і запропонував допомогу уряду Туреччини, зокрема розвідувальною інформацією.
А президент Рухані буквально через пару годин після початку подій заявив про повну підтримку законного уряду, незважаючи на те що обидві країни на сирійських фронтах часом воюють одна з одною руками своїх клієнтел.
У певному сенсі Туреччина за кілька днів стала більш близькосхідної країною, в якій частіше стали оперувати суттєвими для регіону уявленнями і концепціями.
У Туреччині соціологія ніколи не показувала особливу популярність членства в НАТО або трансатлантичних зв’язків. Єдиною помітною групою, що визнавала їх цінність і обстоювала на державному рівні необхідність їх підтримки, були військові. Офіцерський склад навчався в США і Великобританії. Армія побудована за стандартами НАТО. Вона значною мірою залежить від постачання озброєнь і комплектувальних.
Турецькі збройні сили також неодноразово брали участь у спільних військових операціях НАТО. Але саме військові як корпорація і каста найбільше постраждають від репресій. Запланований масштаб чисток в армії можна уявити за повідомленнями державного інформаційного агентства Анадолу про те, що 70% офіцерів належать до гюленівськго руху і тому повинні бути принаймні звільнені. За дужками залишається питання, як такі фундаментальні репресії вплинуть на боєздатність армії, принаймні ізраїльські аналітики прогнозують зниження бойового потенціалу.
Важливо інше: після невдалого заколоту армія не просто позбавляється своєї звичної внутрішньополітичної ролі гаранта світськості, а й перестає бути надійним лобістом трансатлантичних зв’язків, оскільки виявиться інституційно слабкою.
На тлі кризи довіри і ціннісного розриву із Заходом, обтяженого розправою зі справжніми і гаданими путчистами, втрата зацікавленого місцевого партнера, яким була армія, робить членство в НАТО більш залежним від політичних примх президента і політичного класу і з часом може виявитися під питанням.
Однак таке бачення ситуації ніяк не суперечить інтенсивній комунікації з ключовими партнерами у Вашингтоні та Брюсселі. Порядок денний для Ердогана в дво- і багатосторонніх відносинах не змінився.
Ключовими для турецької політики є нагальні проблеми, пов’язані з кривавою кризою в Сирії. Туреччина – ключовий партнер США у війні з тероризмом, але у Ердогана – свій порядок денний.
Президент Туреччини використовує заколот, щоб не просто вкотре підняти питання про створення безпілотної зони на півночі Сирії, про підтримку американцями курдських повстанців у прикордонних районах і біженців, за прийняття яких вимагає від Євросоюзу помітного збільшення фінансової допомоги.
Ердоган різко підвищує ставки в торгах, неофіційно погрожуючи закрити чи обмежити використання військової бази Інджирлік або ж відкрити двері в Європу для сирійських біженців. (Про напругу в стосунках свідчить той факт, що, за даними телеканалу NBC News, із 20 липня база Інджирлік, де зберігаються ядерні боєприпаси, досі перебуває на резервному живленні, оскільки відключена від енергопостачання, навіть попри втручання президента Обами.)
До цього вже звичного переліку додалася вимога до Заходу закрити очі на розправу з політичними опонентами й видати Гюлена.
Поки незрозуміло, за якими саме пунктами із цього списку президент готовий поступитися і чи не почуємо ми найближчим часом нові вимоги від Анкари.
Російський напрям в турецькій зовнішній політиці в цьому сенсі дає тільки розширення поля для маневру і, можливо, навіть шантажу західних партнерів, але не дає можливості вирішити нагальні зовнішньополітичні завдання. Росія, крім усього іншого, – комфортний партнер, який не втручається у внутрішні справи і навіть підтримує репресивні заходи, з нею зручно говорити одною мовою, на тлі закриття газет і масових арештів.
Тим більше що льотчик, який збив російський літак, вже проголошений агентом Гюлена, Заходу і учасником заколоту. У цьому сенсі Ердоган може піти на символічні кроки назустріч Путіну, задекларувавши відновлення партнерства, але відносини між державами не повернуться на докризовий рівень.
Тим більше що Кремль, очевидно, не піде на згортання підтримки своєї клієнтели в Сирії. Ердоган поспішає. Вікно можливостей для того, щоб переформатувати під себе політичне поле і домогтися поступок від зовнішньополітичних партнерів, не так вже й довго залишатиметься відкритим, і йому треба встигнути вичавити максимум зі статусу потерпілого переможця.
У цьому пост-бунтівному поспіху створюється фактично нова Туреччина, уявлення про яку, очевидно, давно склалося у президента і його оточення.
Полювання на прихильників Гюлена вражає масштабами західну публіку, але не так багато, як здається, говорить про майбутнє: в недавній історії Туреччини були й більші чистки.
Найближчим часом образ ідеальної Туреччини, що склався у свідомості її лідера, пройде випробування опором, і опір цей поступово зростатиме. Розкручуючи репресії, Ердоган закладає нові лінії розколу в турецькому суспільстві, яке, принаймні на перший погляд, консолідувалося проти заколоту.
Коаліція розмаїтих соціальних груп, які підтримали 15 липня формулу “краще погана демократія, ніж військовий заколот”, стрімко розпадається.
Дисфункція внаслідок масових репресій багатьох державних і громадських інститутів позначиться буквально через кілька місяців, і її дедалі важче виправдовувати підривною діяльністю прихильників Гюлена.
Ердоган ризикує отримати жорсткий опір від химерної коаліції меншин, які не побачать свого місця в новій ідеальній Туреччині Реджепа Таїпа Ердогана. І його персональні ризики в короткостроковій перспективі будуть не меншими, ніж в ніч з 15 на 16 липня.
Сергій Данилов, Центр близькосхідних досліджень
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
