1447
Україна - потенційна "нова Каліфорнія" або об'єкт братської любові Росії?
— Світ
Західна преса продовжує приділяти велику увагу подіям в Україні. Розглядаються найрізноманітніші аспекти. Одні видання зазначають, що в української опозиції немає єдиної стратегії, інші наводять думки експертів, що у Путіна немає чіткої стратегії у відносинах з Україною, треті звинувачують ЄС у помилках.
Бізнесмен Олександр Лебедєв опублікував у Independent статтю під назвою “Україна може стати новою Каліфорнією, якщо позбавиться свого застійного минулого”.
Лебедєв відзначає, що за територією та чисельністю населення Україна порівняна з Францією, у неї є повноводні річки, ліси, незамерзаючі морські порти. “Грунт настільки родючий, що, якщо дати Україні найменший шанс, вона запросто могла б прогодувати дві такі планети, як наша”, – пише автор. Але чорнозем приваблював загарбників, і Україні ніколи не вдавалося пожити щасливо. До 1991 року українцям ніколи не давали можливості для самоврядування, якщо не рахувати декількох років наприкінці Першої світової війни.
“Але чи була стара Росія колоніальною державою в цих місцях? Чи були українці окремим, особливим народом? Опитування народних мас показав би, що думки розходяться половина на половину: жителі Східної України категорично відповідають “ні”, жителі Західної – так, а в Києві – “так” і “ні” порівну”, – пише автор.
“До і після трагедії відносини Росії і України можна було порівняти з відносинами англійців і шотландців: всі проклинали метрополію-кровососа, але дві третини капралів в національній армії завжди були шотландцями (або, відповідно, українцями)”, – продовжує Лебедєв.
На його думку, трагедія почалася, коли росіяни “повернулися в обличя червоних”. При владі Леніна і Сталіна загинуло більше українців (пропорційно чисельності населення), ніж в будь-якій країні світу, крім Камбоджі, вважає Лебедєв.
“Всі щось успадкували у старого СРСР. Україна успадкувала стагнацію”, – пише автор. На думку Лебедєва, в певних обставинах стагнація хороша: це єдиний спосіб уберегти свій унікальний спосіб життя. Але це вірно для Франції та Італії, коли все вже впорядковано. “І навіть у таких випадках дуже небезпечно”, – додає автор.
Лебедєв повертається до України. Якщо вважати, що характер передбачає долю, то майбутнє України похмуре. Якщо ж, навпаки, це доля формує характер, то є надія на перетворення України в “Каліфорнію Сходу”, де стане приємно і легко вести бізнес.
“Але це можливо лише у випадку, якщо керуючі справами українських лідерів зупинять рейдерські захоплення майна іноземних інвесторів. Як у випадку з готелем “Україна” в Києві”, – пише Лебедєв.
Лебедєв помітив: чехи, естонці та латиші дивляться на росіян, немов би кажучи: “Чи є у нас проблеми? Ще б пак. Але у нас проблеми європейські”. Якщо Україна підпише угоду з ЄС, то одного разу українські громадяни зможуть точно так само дивитися на росіян.
“Але є – і, на жаль, завжди були – великі резони сумніватися в тому, що це можливо”, – підсумовує Лебедєв.
В якості постскриптуму Лебедєв розповідає, як обговорював з приятелями-українцями – лондонськими сміттєвиками – поточні події. Співрозмовники скептично дивляться і на Майдан, і на Росію, і на ЄС. Один зауважив, що на Майдані зібрався суцільний середній клас. Він хотів сказати, що ці люди борються за право на матеріальне благополуччя. “Вони знають, що незабаром його отримають (якщо угода буде підписана) у той же спосіб, що і поляки, набагато більш патріотичні і схильні до ідеалізму. А саме шляхом еміграції”, – пише Лебедєв.
Автор виявляє парадокс: українська міська еліта хоче в Європу, яка багато в чому вже їй належить. А селяни і шахтарі, яким буквально нічого втрачати від угоди з ЄС, налаштовані проросійськи.
Чому? Європа обіцяє “неоліберальний бенкет, де ці люди, можливо, не отримають місця за столом”, а Росія – помилкові надії на штиль. Третій варіант – автохтонний проект, де герої і лиходії міняються місцями, а революція змінюється контрреволюцією і навпаки, – не обіцяє нічого, окрім хаосу, дефолту та ймовірного краху.
“Вони думають, що Янукович розірвав їхні запрошення на банкет. Вони мають рацію. Але на цьому банкеті ми були не гостями, а їжею”, – сказав один з сміттярів, уродженець Києва.
Інший поправив, що мова йшла про два банкети, “і на обох ми були їжею”.
“Але обом банкетам капут, якщо нас не можна з’їсти”, – зауважив перший.
Лебедєв запитав, що б вони стали робити, якби перебували при владі? “Тягнути б час”, “саботувати”, “чекати”, – відповіли українці.
Тим часом, як сповіщає в заголовку Financial Times, “бізнесменам і вченим забороняють в’їзд на Україну”. Дипломати і експати стривожені тим, що в суботу в країну не пустили грузинського громадянина Георгія Кіквадзе, топ-менеджера конгломерату “Терра”, повідомляє журналіст Роман Олеарчик. Кіквадзе – “видатний іноземний бізнесмен, який висловив солідарність з проєвропейськими демонстрантами”, – характеризує його видання.
“Прикордонники сказали мені, що є наказ служби держбезпеки України не впускати мене в країну”, – сказав Кіквадзе в інтерв’ю. “Я тут п’ять років, створюю робочі місця і привертаю інвестиції. Мабуть, тепер я небезпечний революціонер, який намагається повалити уряд”.
Пропрезидентський депутат Олег Царьов склав список з 36 іноземців – київських бізнесменів та університетських викладачів, яких вважає небезпечними для України. У списку є також грузинські політики, “російські політичні стратеги, які симпатизують опозиції” (формулювання газети), західні політичні консультанти та лобісти. За словами депутата, незабаром список може бути розширений.
Викладач Андреас Умланд, який знайшов себе у списку, заявив: “Я не пов’язаний з жодною політичною організацією. Я перебуваю тут просто як учений”.
Козак Володимир, який охороняє барикади, зауважив: “Влада не може витіснити нас з вулиць, от і намагається відчайдушно дискредитувати наш рух і видалити іноземців – очевидців, щоб ізолювати нас, щоб світ забув про нашу боротьбу”.
“Українській опозиції ніяк не вдається виробити свою стратегію” – зауважує в заголовку The New York Times. Одне з найбільш зворушливих видовищ на Майдані – стіна з дерев’яних блоків, на яких написані назви населених пунктів, відзначає кореспондент Елісон Смейл. Вони відображають географічний розмах акцій протесту і прагнення демонстрантів до справедливого суспільства.
Стіна також контрастує з шикарним торговим центром. Власне, торговий центр виглядає недоречно там, де зарплата вчителя – 200 доларів на місяць. “Так, зароджується середній клас, але на Україні багатство – це рідкість, причому багатства ці звичайно незліченні і асоціюються з корупцією”, – йдеться в статті.
“Контраст між стіною і торговим центром так само очевидний, як розрив між енергією протестів і необхідністю втілити цей запал в дії, які дозволять опозиції домогтися політичних змін”, – пише автор. Солідарність протестуючих очевидна, але стратегія вислизає з рук.
На думку видання, рішення Росії надати Україні фінансову допомогу подіяло на протестну акцію. “Лідери опозиції не повідомляють про свій наступний крок, а натовпи швидко рідшають, хоча рішучість захисників барикад і жителів наметового містечка залишається відчутною”, – пише автор. У неділю було відчуття, що рух іде на спад.
У лідерів опозиції немає особливо чіткого плану. Вони, мабуть, згуртувалися навколо ідеї сформувати політичний рух з демонстрантів з “Євромайдана”. “Схоже, їх мета – зробити так, щоб Януковичу не вдалося за допомогою підтасовок залишитися на другий термін. Можливо, його хочуть підштовхнути до настільки грубої помилки, що українці знову вийдуть протестувати, але цього разу озброївшись чіткою, узгодженою програмою змін”, – йдеться в статті. Газета вбачає паралелі з Сербією при владі Мілошевича.
Зі свого боку, лідер опозиції Юрій Луценко вважає: “Сьогодні всі думають, що ми програли, але ми перемогли. “Євромайдан” переміг. Ми заронили насіння для формування проєвропейської більшості на Україні”.
“Київ не готовий до Європи” – такий заголовок в The New York Times. Політика Європи та США зайшла в глухий кут, тому що Захід невірно оцінює ситуацію на Україні, вважають американські експерти Семюел Чейреп і Кейт Е. Дарден.
Свіжі висловлювання західних офіційних осіб створюють враження, ніби українці одностайно хочуть “розлучитися з Росією і повернутися в лоно Європи” (формулювання авторів), і тільки керівники країни їм заважають. “Це красиві слова, мало пов’язані з реальністю”, – пишуть автори.
Перше: економічних і політичних реформ немає як немає, багатство зосереджене переважно в руках чиновників, їхніх родичів та їхніх союзників-олігархів. Дивно, що ЄС був готовий укласти угоду з такою країною.
Але Україні вдається замаскувати свої вади під покровом геополітики, домагаючись поступок від Росії і ЄС одночасно, пояснюють автори.
Друге: протестувальники на вулицях Києва не представляють все різноманіття України. Заходу слід пам’ятати, що за Януковича в 2010 році проголосували 12,5 млн осіб. Підтримувати спроби опозиції змістити обраний уряд нерозумно з боку Європи і США.
“Захід повинен визнати, що Європа не може інтегрувати Україну, протиставляючи себе Росії. Без підтримки свого півдня і сходу, які домінують в політичному, економічному та демографічному плані, демократична Україна ні до чого не прийде, а ці області країни навряд чи підтримають європейський проект, викладений в антиросійських термінах”, – пишуть автори.
Українсько-російська угода – не перемога Росії над Заходом, а “рятувальний круг для паразитарної моделі управління на Україні”, яка існує тільки завдяки протиборства Росії з ЄС, вважають автори. Перемогла ця модель, а Росія, Захід і український народ – у програші, як і останні 20 років.
“Дочка українського лідера, ув’язненої, домагається її звільнення” – так називається ще одна стаття в The New York Times, присвячена зусиллям Євгенії Тимошенко. Євгенія закликала Януковича взяти приклад Путіна і звільнити Юлію Тимошенко, як російський президент – Ходорковського, пишуть журналісти Елісон Смейл і Ендрю Хіггінс. “У нього є право помилувати її, підписати указ, навіть без прохання з її боку”, – пояснила Євгенія.
Очікувалося, що Юлія Тимошенко відправиться на лікування до Берліна одночасно з підписанням угоди з ЄС. Але Янукович несподівано відмовився від угоди, і всі натяки на звільнення Юлії випарувалися.
Два портрети Юлії Тимошенко висять на площі Незалежності, де іноді збираються сотні тисяч протестувальників. “Але не всі вважають, що портрети Тимошенко мають займати настільки чільне місце над головами демонстрантів”, – зауважують автори. Акції стали сюрпризом навіть для лідерів опозиції.
Євгенія визнала, що протестами керує український народ, але підкреслила: її мати однією з перших засумнівалася в тому, що Янукович укладе угоду з ЄС.
Зі свого боку, лідери країн ЄС дали зрозуміти, що двері для України як і раніше відкриті, але не запропонували конкретних стимулів, які конкурували б з фінансовою допомогою і знижками на газ – пропозицією Путіна. Європа також натякнула, що угода неможлива, поки при владі в Києві знаходиться нинішнє керівництво.
“Росія – Україна: тест на братство” – так озаглавлена велика стаття в Financial Times. 28 листопада Російський біографічний інститут оголосив “людиною року” Сергія Глазьєва за те, що він допоміг повернути Україну в спільний з Росією економічний простір, повідомляє кореспондент Катрін Хіллі.
Нагорода демонструє, яку важливість надають Україні в Москві. “Для них Україна – трофей у боротьбі за все: геополітику, економічний вплив, патріотизм, національну ідентичність, релігію і моральні цінності”, – говорить неназваний європейський дипломат.
На прес-конференції минулого четверга Путін заявив: “І якщо ми дійсно говоримо, що [українці та Україна – Прим. ред ] – це братський народ і братська країна, то ми і повинні вчинити, як близькі родичі, і підтримати український народ у цій складній ситуації”.
Газета коментує: це не просто релікти радянської риторики. За опитуваннями “Левада-центру”, 60% росіян не вважають Україну “закордоном”. Це колиска російської нації.
“Протягом століть контроль над Україною грав визначальну роль для відносин Росії з Європою, коли вона боролася з Польщею, Литвою, а пізніше Австро-Угорською імперією за деякі частини її території. Тепер ця історія набуває нову вагомість: Росія намагається сформувати свою національну ідентичність і відстояти свій статус глобальної або хоча б регіональної держави”, – йдеться в статті.
Деякі російські націоналісти кажуть, що у російських слов’ян більше спільного з українцями, ніж з деякими росіянами. “Ця плутанина в головах всередині країни переплітається з відчуттям, що країна слабка на зовнішньополітичній арені”, – додає автор.
Путін намагається зупинити занепад. Один з елементів його стратегії – Митний союз. Але без України ця концепція, ймовірно, залишиться слабо ефективною, вважає видання.
Зі свого боку, експерт Федір Лук’янов вважає: “Росії буде дуже важко з членством України в МС. Я не впевнений, що російський уряд дійсно хоче бачити українців у цьому союзі”. Але якщо Росія не вмовить Україну, хто повірить, що ТЗ розвинеться в євразійський економічний простір? – Риторично запитує Лук’янов.
У цьому контексті зусилля ЄС – прямий виклик тому, що Путін вважає одним із стовпів майбутнього Росії і власної влади. Тим більше, що західні політики оголосили про свою солідарність з українським протестним рухом.
“Для Путіна подібне втручання небезпечно, оскільки його підтримка в Росії частково тримається на думці, що він уміло захищає інтереси Росії за кордоном”, – пише автор. Відповідно, Путін активізував свої спроби зобразити Росію як оплот цивілізації під натиском загниваючого Заходу.
Однак багато спостерігачів вважають, що у Путіна немає чіткої стратегії. “Він приймає рішення дуже імпульсивно. Вважаю, в цьому випадку головним завданням було просто зірвати угоду з ЄС”, – сказав неназваний експерт.
Дмитро Тренін, директор Московського центру Карнегі, закликає Росію “спростувати стару – і помилкову – тезу, що вона може бути великою тільки при абсорбції України”. У Росії вдосталь земель, ресурсів і населення, головне – поліпшити якість держуправління і кадрів, пояснив він.
За матеріалами: Inopressa
Поділитися новиною
