440
Хороший, поганий, злий: чим обернеться для України «бурштинова лихоманка»
— Казна та Політика
Про «золоту лихоманку» й те, що «Дикий Захід» – місце не для слабаків, ми чудово знаємо зі старих добрих вестернів. Разом із тим «бурштинова лихоманка», яка розгорнулася на заході України, щодня завдає країні такий збиток, що «добрий, поганий, злий» Клінт Іствуд просто мовчить. Незаконний видобуток бурштину, що процвітає в Україні у Волинській, Рівненській та Житомирській областях, уже завдав непоправної шкоди лісам і ґрунтам. Місцевість, де видобувається «сонячний камінь», більше скидається на місячний пейзаж.
На тлі майбутнього «бурштинового лиха» в суспільстві йде дискусія про те, яким має бути новий закон, що регулює видобуток мінералу. Новопризначений міністр екології Остап Семерак, наприклад, пропонує продати ліцензії на видобуток бурштину приватним компаніям, які нібито будуть видобувати його за допомогою новітніх технологій, і їм не потрібні будуть «десятки тисяч чорноробів місцевих жителів». На жаль, це не тільки не вирішить проблему, а, навпаки, погіршить ситуацію – Україні загрожують «бурштинові» бунти, втрата значних бюджетних надходжень і утворення пустель на відпрацьованих місцях видобутку. Суть проблеми спеціально для Forbes виклав Ігор Шевченко, державний діяч, екс-міністр екології та природних ресурсів України.
Видобуток бурштину – високоприбутковий бізнес, який приносить мільярдні прибутки за порівняно невеликим капіталовкладень. Цей промисел, навіть у промислових масштабах, не вимагає якихось унікальних технологій і високотехнологічного обладнання. Добрі екскаватори та інше не супердороге обладнання цілком по кишені скарбниці. Тому цей бізнес має бути в руках держави, і приносити високі прибутки до державного бюджету, а не в кишені приватних бізнесменів.
Відповідно, ліцензії видобутку бурштину треба не продавати за безцінь приватним компаніям, як пропонує новий міністр, а видавати тільки єдиній державній бурштиновидобувній компанії. По-перше, «бурштинові» доходи будуть збагачувати не приватних осіб, а приносити чималі доходи в державну скарбницю. По-друге, держкомпанії забезпечать рекультивацію ґрунту і відновлення зелених насаджень після закінчення видобутку. Адже з погляду збереження довкілля, рекультивація земель має бути головною умовою видавання таких ліцензій.
Так, це буде державна монополія. Але й державна відповідальність. Ціль будь-якої приватної компанії – максимальний прибуток за мінімальних витрат. Не потрібно мати надприродні здібності, щоб передбачити бум штучних банкрутств таких компаній у разі видавання їм ліцензій на видобуток бурштину. Адже це чудовий спосіб уникнути «непотрібних» витрат на витратну рекультивацію після відпрацювання чергової ліцензійної території.
Але «після нас – хоч потоп» – однозначно не та стратегія, яка має нас влаштовувати. Відновлювати землі, спустошені видобутком «сонячного каменю», однаково доведеться державі.
Мені можуть заперечити, що сьогодні спецдозволи видобутку бурштину в Україні мають тільки державні компанії, і вони збиткові. Одна з них – «Укрбурштин» – понад десять років перебуває у стані банкрутства. Парадокс, але на бурштині в Україні заробляють усі, крім держави. Чому? Так зручно бурштиновій мафії, яка організовує і «кришує» нелегальний видобуток і контрабанду мінералу на світовий ринок. Влада мало зацікавлена у вирішенні цієї проблеми. «Бурштинова мафія» проросла корінням до високих кабінетів правоохоронних органів і зручні депутатські крісла на Грушевського, 5, завдяки чому мільярдні «бурштинові потоки» течуть в обхід державного бюджету.
Професійний менеджмент, відібраний на відкритому конкурсі, рада незалежних директорів, регулярна фінансова звітність і незалежний міжнародний аудит, плюс суспільно-журналістський контроль – ось те, що змусить українські держкомпанії з видобутку бурштину працювати по-справжньому ефективно і приносити прибуток у скарбницю.
На жаль, банальне небажання системно розв’язувати проблему, часто пояснюють необхідністю сучасних технологій видобутку, які Україні «не по кишені». Насправді, для того щоб видобувати бурштин, потрібна не така вже складна й дорога техніка. За нормального менеджменту, видобуток бурштину – не особливо капіталомістка діяльність, на відміну, наприклад, від тих самих нафто- і газовидобутку. З огляду на те, що від незаконного видобутку «сонячного каменю», за найскромнішими підрахунками, держбюджет щорічно втрачає понад три мільярди гривень, уряд може витратити мільйони на купівлю нового обладнання, щоб заробляти мільярди.
Ще один явна загроза – соціальний протест і «бурштинові» бунти, які просто неминучі в разі позбавлення людей заробітку. Місцеві старателі, які поколіннями живуть за рахунок видобутку бурштину, просто так не підуть. Збройні зіткнення між нелегальними видобувниками й бійцями Нацгрвардії, побиття активістів і кримінальні розборки за території видобутку – тільки початок повномасштабної соціальної кризи. Зараз у нелегальний видобуток залучено понад 30 000 людей. Водночас простий старатель, що намиває бурштин, заробляє до тисячі гривень на день. Космічні доходи від видобутку бурштину припадають на «кришувальників» бізнесу. І якщо з останніми й так усе зрозуміло, то чи відмовляться 30 000 людей, які звикли до важкої праці, але забезпеченого життя, від «бурштинових» доходів? Зрозуміло, ні. На нас чекає не просто «бурштиновий» бунт, а «бурштинова» війна. Чи потрібен нам «другий фронт» – питання риторичне.
Дуже важливо запропонувати місцевим жителям взаємовигідну альтернативу. У новому законі, що регулює видобуток бурштину, має бути прописана схема, згідно з якою власники ліцензій (держкомпанії) отримають право залучати місцеве населення до видобутку за договором підряду. Наприклад, там, де промисловий видобуток ускладнений. Місцеві жителі зможуть законно добувати бурштин і здавати його за ринковою ціною державній компанії, що має у штаті професійних гемологів, які оцінюють камені. Отже, «за ринковою ціною» – тут ключове слово. Законно видобуваючи бурштин і заробляючи гроші, люди звільняються від ризиків. І від ризику бути заарештованим на місці незаконного видобутку, і від ризику отримати термін за контрабанду «сонячного каменю».
А ось експорт бурштину цілком можна довірити приватним компаніям. Під час роботи в Мінекології, поряд із викладеними вище ідеями, я пропонував створити бурштинову біржу в Рівному. Займаючи провідне місце у світі за запасами бурштину, і перше у світі – за його якістю, Україна досі не має власної бурштинової біржі. Ситуація абсурдна. Українські ювеліри купують бурштин, видобутий в Україні, на бурштинових біржах у Гданську та Гонконгу. Але головне – по-справжньому «великі гроші» на українському бурштині заробляють іноземні біржі й іноземні посередники. Найбільше доданої вартості «сонячного каменю» має залишатися в Україні. Янтарна біржа повинна бути тут – нехай приватні компанії купують український бурштин на біржі в Рівному й легально експортують його за кордон. Втім, очевидно, що в такому розвитку ситуації можновладні «кришувальники» незаконного бурштинового видобутку не зацікавлені.
До речі, китайці всерйоз вірять у магічні властивості бурштину й саме вони – найбільші споживачі нашого «сонячного каменю». А от нам, українцям, давно пора повірити в можливість ефективного менеджменту перспективних держпідприємств і направити мільярдні бурштинові доходи в державну скарбницю.
Ігор Шевченко, державний діяч, міністр екології та природних ресурсів України (2014-2015 рр.)
За матеріалами: Forbes.ua
Поділитися новиною
