736
Десятою дорогою: чому інвестори уникають Україну
— Фондовий ринок
Український бізнес на роздоріжжі. З одного боку, 2016 рік відкриває перед ним великі можливості, оскільки знаменується початком глибокої імплементації вимог Угоди про асоціацію з ЄС. Однак для підкорення нових ринків у вітчизняних компаній немає головного – грошей, капіталу, який необхідний, щоб модернізувати виробництво, наростити його обсяги, привести в порядок стандарти якості, і в цілому підвищити конкурентоспроможність продукції. Навіть за найскромнішими оцінками, в найближчі роки бізнесу буде потрібно від 1,5 до 3 млрд євро капіталовкладень. Ті компанії, які з цим завданням не впораються, просто втратять європейський ринок і будуть змушені шукати йому альтернативу.
Тому питання пошуку капіталу стоїть як ніколи гостро. Хоча повернися Україна в 2006 або 2007 рік, і проблем би не виникло. Кредити місцевих банків, гроші іноземних інвесторів, що вкладалися в українські компанії в ході IPO або розміщення єврооблігацій, – все це було доступно і з надлишком. Сьогодні ж і бізнес, і самі кредитори, і інвестиційні банки, що активно брали участь в борговому фінансуванні, визнають, що в Україну не вірять, і такий поширений термін, як “інвестиційна привабливість” до неї ніхто не застосовує.
Так, окремі компанії і сегменти економіки все ще користуються залишками довіри інвесторів (IT-сектор, АПК, фармацевтика), але угоди відбуваються епізодично, і їх суми вкрай невеликі – до 0,5-1 млн доларів, що явно не зрівняється з мільярдними запозиченнями минулих років.
Причому, бізнес був би радий знову користуватися борговими інструментами, але як повернути втрачену репутацію – на жаль, не знає. І в хронічному скепсисі інвесторів українські компанії звинувачують не стільки себе, скільки інвестиційний сектор, який допомагав залучати гроші.
В невмілих руках
Аргументація позичальників виглядає логічною: інвестиційні консультанти в 2005-2007 роках створювали у бізнесу завищені очікування, роздмухували “міхур” і робили на цьому непогані гроші. Погоджуються з цим і самі представники інвестринку, які не заперечують, що багато в чому ейфорія роздувалася штучно. До того ж, сам ринок був просто “фейком” і виник на хвилі стихійної приватизації і “шалених” грошей з інших галузей, що призвело до нього чимало людей, які толком-то і управляти капіталом не вміли.
Взяти, наприклад, сегмент спільного інвестування, де в свій час було не проштовхнутися. Але згодом переважна більшість керуючих компаній виявилися пустушками, і покинули ринок зі скандалом. Одні з найбільш наочних прикладів – КУА “Тайгер Ессет Менеджмент”, яка була пов’язана з бізнесменом Дмитром Фірташем (вірніше, його пасинком Сергієм Калиновським), який з помпою її презентував, а в 2009 року нишком позбавився від компанії як від баласту.
Або “Аврора Ессет Менеджмент”, що належала екс-главі скандального “Родовід Банку” Денис Горбуненко. Обидві КУА росли як на дріжджах, однак після 2009 року почали відчувати системні проблеми. А частина інвесторів досі не може отримати свої гроші.
Втім, навіть “невипадкові” люди, які прийшли на фондовий ринок ще на етапі його становлення, не завжди виправдовують покладені на них сподівання та відповідальність. Наприклад, фіаско зазнав відомий фінансист Ігор Мазепа-власник ІК Concorde Capital. Окрилений великою кількістю угод IPO і розміщення боргових паперів, бізнесмен у 2007 році запустив власну КУА Concorde Asset Management, і планував вийти в лідери цього ринку. Однак компанія Мазепи спочатку виявилася “гірше ринку”, фонди падали, і клієнти несли збитки.
Один з фондів “Конкорд Лідер” (“Олігарх”) і зовсім опинився в центрі скандалу, коли прийшов час розраховуватися з інвесторами. Однак пайовики не могли провести збори, щоб прийняти рішення про долю фонду, а у конфлікт втрутилася навіть Нацкомісія з цінних паперів, яка запідозрила керуючих “Конкорда” в неправедних операціях.
Але Мазепа всіляко намагався реалізувати свої плани, і в 2010 році навіть купив ще одну завідомо проблемну КУА – “Піоглобал Україна”, яка спочатку належала інвестгрупі з Росії “Антантапіоглобал”. Вона також зазнала фіаско, а її фонди перебували в глибокому “мінусі”. І тільки в 2012 році власник Concorde Capital спішно позбувся обох КУА, але до цього часу вони втратили майже весь запас ліквідності.
У схожій ситуації опинилася і компанія “Тройка Діалог Україна”, яка також мала проблеми з виплатами інвесторам і зіткнулась з регулятором. Навіть Dragon Capital, де напрямок спільного інвестування завжди було сильною стороною, не витримала і на початку 2015 року продала КУА Dragon Asset Management новим акціонерам з кіпрською пропискою. А екс-власник компанії Томаш Фіала від коментарів з приводу цього рішення утримується.
Їх зломила жадібність
Правда, і з залученням капіталу теж було не все гладко. Особливо в 2011-2013 роках, коли інвестори почали масово втрачати інтерес до українського бізнесу, і багато угоди зірвалися. Але разом з тим, є чимало питань і до компаній, які прагнули на боргові ринки за будь-яку ціну, що часто призводило до обману інвесторів. Позичальники намагалися продемонструвати саму красиву “картинку”, надуваючи активи, підмальовуючи звітність і приховуючи збитки.
Один з найбільш показових прикладів – менеджмент агрохолдингу “Мрія”, який набрав зовнішніх боргів на 1,3 млрд доларів, а згодом екс-гендиректор компанії Микола Гута опинився під прицілом Інтерполу за підозрою у привласненні 100 млн доларів інвестицій.
У березні 2015 року до дефолту і реструктуризації боргів на суму 113 млн доларів вдалася група “Метінвест” Ріната Ахметова. Навіть “Укрзалізниця” заявила на початку 2015 року про намір провести реструктуризацію зобов’язань (читайте – визнати технічний дефолт) на суму майже 32 млрд гривень. Причина – колишні борги виявилися монополісту просто не по кишені.
Але є і третій фактор, крім жадібності бізнесу і некомпетентності інвестконсультант – регуляторний тиск з боку держави, надмірний податковий тягар і атрофированная судова система. Тому логічно, що не маючи ніякого захисту своїх прав, інвестори ще довго будуть тримати Україну в “чорному списку”.
Розуміючи важливість і делікатність цієї теми, “РБК-Україна” вирішило дати слово учасникам інвестринку, представникам бізнесу і аналітикам. Ми поцікавилися, у чому причина недовіри до нашій країні, хто повинен взяти на себе відповідальність за помилки 2005-2007 років, а також як і де українські виробники можуть знайти гроші.
*Тарас Козак, президент інвестиційної групи УНІВЕР
Український фінансовий сектор був хворий ще давно, і в реальності представляв собою більшою фейк. До 2009 року і бізнес, і інвестбанкіри, були одержимі ідеєю продати хоч кому-то, та ще і з божевільними коефіцієнтами, що в підсумку значно зіпсувала імідж Україні.
Сьогодні ж хвороба посилилася і перейшла у критичну стадію. Причому фондовий ринок фактично обслуговував і банківський і страховий сектори, допомагаючи роздмухувати “булька” за рахунок сміттєвих цінних паперів, за якими ніколи не було працюючого бізнесу. До того ж цей ринок створювався не інвестбанкірами. Багато хто з представників фінсектора, імена яких ми добре знаємо, смоги “розкрутитися” тільки завдяки приватизації.
Проте різноманітні аналітики, фінансові експерти вірять, що реальний ринок, і намагаються застосовувати до нього закономірності та стандарти, які працюють на Заході. Але у нас це не працює, оскільки самі емітенти приховують результати своєї роботи, справедливо побоюючись, що зайва прозорість буде їм тільки на шкоду.
У підсумку, все це впливає на інвестпривабливість України, і далеко не в кращу сторону. А влада переживають лише за те, щоб ми отримали високі місця у різноманітних рейтингах, хоча фундаментально нічого не змінюється. І навіть Джордж Сорос, який заявив про готовність вкладати в нашу країну гроші, зробив це лише для того, щоб не викликати сумнівів у серйозності своїх намірів і глузування на свою адресу, що він нібито бачить перспективи в країні, в яку не вклав ні копійки.
Масовий інвестор поки зовсім не бачить сенсу приходити в Україну. І він правий, так як реального клімату для капіталовкладень тут все ще немає.
Нормальний, цивілізований фондовий ринок в Україні з повноцінними IPO неможливий до тих пір, поки на ньому панують обман і шахрайство, державні органи чинять тиск на бізнес, судова система непрацездатна, а права інвесторів при цьому абсолютно не захищені.
Ігор Мазепа, генеральний директор інвесткомпанії Concorde Capital:
Сьогодні довіри до боргових інструментів практично немає. Досить проаналізувати, що відбувається з ВВП, промвиробництвом? і зрозуміти, що ми сьогодні проходимо “дно”. Україні належить пережити ще мінімум 1-2 роки після нижньої точки кризи, перш ніж у інвесторів з’явиться хоч якась довіра і розуміння, вкладати в цю компанію гроші чи ні.
Разом з тим, роль інвестиційних банків у цих процесах злегка перебільшена, так як вони є посередниками в залученні грошей тільки в тій ситуації, коли цього хочуть і позичальники, і інвестори. І в ситуації, коли з одного боку немає успішного бізнесу, а з іншого – платоспроможного кредитора, ніякий консультант не допоможе.
Так, інвестбанкіри несуть відповідальність, оскільки залучення капіталу – це їх хліб, їх заробіток, і їм належить бути оптимістами, навіть в якійсь мірі прикрашати ситуацію. І заперечувати не буду: у нашій країні фондовий ринок, так і фінансовий, в принципі, дійсно був “бульбашкою”, який у 2005-2007 роках зростав на загальній ейфорії і завищених очікуваннях.
Недобросовісні бізнесмени цим користувалися, а недалекоглядні інвесткомпанії допомагали придумувати їм позитивний образ, історію, яка виставляла їх у вигідному світлі перед інвесторами. З цієї причини при проведенні операцій дуже багато емітенти відсівалися, але навіть серед надійних компаній все одно були ті, які збанкрутували.
Проте дивно чути звинувачення саме від тих акціонерів і менеджерів, які отримали десятки і сотні мільйонів доларів позикових ресурсів, але не зуміли правильно розпорядитися цими коштами у своїй операційній діяльності.
Завдання інвестбанкіра – залучити кошти, а операційне управління компанією – щоденна робота менеджменту цієї компанії, в тому числі і в кризу. Тому, якщо менеджмент, отримавши мільйони доларів, замість того, щоб оптимізувати всі процеси, зумів довести компанію до банкрутства, тут питання слід ставити саме бездарній менеджменту, а не тим, хто допомагав залучити ці кошти.
До того ж, не потрібно забувати, що інвестбанки, так само як і всі інші гравці фінансової індустрії, знаходяться перед вибором: з одного боку вони відчувають тиск з боку клієнтів, а з іншого – є спокуса великого заробітку. При цьому якщо цей заробіток відбувається за рахунок нанесення шкоди клієнтам, то це неминуче відіб’ється на імені інвесткомпанії та її подальшу долю. Ті компанії, у яких жага наживи перемогла – пішли з ринку, ті ж, хто не поступився своєю репутацією – на ньому залишився.
І неправильно говорити, що інвестори ставляться до України лояльно або нелояльно. Вони прагматичні. Коли інвестори будуть бачити потенціал і перспективи в конкретному регіоні, вони вкладуть туди гроші. До того ж привабливих галузей в Україні предостатньо: IT-сектор, АПК, фармацевтика, нерухомість. І зараз як раз час для великих можливостей. Але щоб переломити цю ситуацію, нашій країні необхідно активізувати приватизаційні процеси, зрушити з мертвої точки пенсійну та судову реформи, відновити банківську систему, а також захистити права інвесторів.
Юрій Астахов, директор інвестиційно-банківського напрямку ІК Dragon Capital:
Не можна говорити про те, що інвестори повністю втратили віру в Україну. Контраргументом є прихід в Україну Сороса: стратегія запущеного фонду прямих інвестицій Dragon Capital New Ukraine Fund передбачає інвестиції в працюючі бізнеси, які будуть рости, збільшуючи обороти і капіталізацію. А розвиватися більшість бізнесів може за умови зростаючої економіки, за рідкісними винятками компаній з контрциклических галузей, який як раз і виграють від кризових явищ.
І запевняти в тому, що угод зі злиттів і поглинань зовсім немає, некоректно. Просто їх кількість значно зменшилася, і вони сконцентровані в банківському, агропромисловому та IT-секторах. І сьогоднішня ситуація така, що в очах все ще слабких макропроказателей, у тому числі збереження ризику девальвації національної валюти, українські компанії є досить високоризиковим об’єктом для інвестицій, особливо якщо ринок реалізації їх продукції обмежений Україною.
Однак якщо аналізувати практику залучення капіталу в докризові роки, то можна говорити про те, що міжнародні кредитори, що інвестують в українські євробонди, недооцінили ризик окремих емітентів з одного боку, а з іншого – постраждали від колосального погіршення макро-фону через події, які почалися з Майдану.
До того ж, коли компанії проводили IPO або випуск єврооблігацій, кон’юнктура для них була привабливою. Вони отримували відносно дешеві і довгі гроші без надання твердої застави, свідомо приймаючи рішення. Інше питання, наскільки ефективно вони ці кошти згодом витрачали.
*Григорій Овчаренко, генеральний директор компанії з управління активами ОТП Капітал
Відповідальність інвестиційного банкіра полягає в аналізі бізнесу і пошуку оптимального, з урахуванням планів розвитку бізнесу, варіанти боргової або пайового капіталу. З цієї точки зору, залучення капіталу в Європі для агросектора було більш переважно, ніж для проектів у сфері нерухомості.
При цьому ми бачили досить багато гучних розміщень, включаючи “XXI століття” або ТММ, які були успішні в плані залучення грошей, але обернулися розчаруванням для інвесторів через неможливість реалізації амбітних планів власниками.
І, на мою думку, проблема не тільки в завищених очікуваннях від угод, нав’язаних консультантами, але і в завищених очікуваннях розвитку бізнесу самими власниками. Досить звернути увагу на презентації і графіки продажів і доходів п’ятирічної давнини. Всі вони, на жаль, з одного боку – надто оптимістичні, з іншого – вони й не могли врахувати того, що відбувається зараз в країні.
Таким чином, витрати на обслуговування боргу, включаючи обов’язкові витрати на розкриття інформації, підтримка лістингу, які виглядали незначними на тлі бурхливих темпів розвитку компаній, зараз є обтяжливими і невиправданими по відношенню до рівня їх доходів.
Тим не менше, кожен повинен нести відповідальність за свої помилки. Якщо причиною неправильної оцінки і рейтингу стало надання недостовірної фінансової інформації власниками бізнесу – це відповідальність компанії, її посадових осіб. Але ми знаємо приклади використання рейтинговими агентствами, як і банками, неперевіреної інформації, що призвело до сумних наслідків як для інвесторів, так і для самих компаній-позичальників.
Окремим питанням є ринкові ризики, які несе інвестор, приймаючи рішення про інвестування. У випадку дійсно ринкового банкрутства інвестор може розраховувати тільки на погашення частини своїх інвестицій за рахунок продажу активів в ході ліквідації. Але якщо, що, на жаль, на практиці зустрічається нерідко, власники або менеджмент вивели активи з підприємства, відповідальність позичальника може визначити лише суд.
Олег Салмін, генеральний директор компанії “XXI Століття”
На жаль, сьогодні крім банківського фінансування бізнесу знайти запозичення дуже важко. Та й кредитна підтримка для цілей імплементації УА з ЄС, швидше за все, буде здійснюватись через банки, уповноважені Євросоюзом і МВФ. Наприклад, через ЄБРР, та інші структури, які будуть залучені до програми фінансування малого та середнього бізнесу.
Що стосується великого бізнесу, то його представники і так знаходиться під тиском боргів минулих років – облігацій, кредитів. І багато з них свої зобов’язання обслуговувати просто не в змозі, не кажучи вже про нові запозичення.
Разом з тим, найбільш ефективним і дешевим залученням капіталу все ще залишається IPO. Це гроші без відсотків і робота на партнерському довірі з акціонерами, на віру інвесторів в компанію, її менеджмент. До того ж, український бізнес у 2005-2007 роках залучав з допомогою IPO хороші ресурси, і успішно їх освоював. Хоча приклади неефективного та нецільового використання грошей теж були.
Питання лише в тому, що на падаючому або на нульовому ринку інвестори вкладають гроші для того, щоб скупити активи, і потім їх перепродати через певний час. І Україна зараз знаходиться на етапі погіршення інвестиційної привабливості і можливості залучення великого капіталу.
Тому зараз промисловий бізнес буде змушений шукати собі великих партнерів на Заході, в Америці, які й допоможуть вийти з ситуації. Деякі компанії підуть на реструктуризацію своїх боргів, але тільки якщо доведуть, що виживуть і будуть розвиватися через 5-7 років.
У той же час, наступний рік може виявитися дном по переоцінці всіх активів, коли багато інвестори захочуть зайти в нашу країну, і купувати вже не тільки бізнес середнього рівня, але і великі підприємства, що через 2-3 роки дасть поштовх розвитку тих напрямків, сфер і галузей, в яких цей бізнес працює.
*Микола Ковальський, директор з розвитку бізнесу та зв’язків з інвесторами компанії Астарта
Шанси є для компаній, які можуть успішно адаптуватися до нинішніх умов. Для швидкого розвитку до 2008 року і в період 2010-2012 років. потрібно і можна було залучати новий капітал і боргове фінансування. Головне завдання бізнесу сьогодні – домогтися високої ефективності роботи існуючих активів і повернення на вкладений капітал.
Тому ми фокусно використовуємо модель інтенсивного розвитку, точково впроваджуючи сучасні технології в галузі сільського господарства, логістики, переробки та біоенергетики. Інвестиції в модернізацію, енергоефективність і людський капітал дозволяють бути більш стійким до нових викликів і конкурентоспроможними на глобальних ринках.
Тантелі Ратувухері, старший аналітик Empire State Capital Partners:
Український ринок до 2008 року дійсно розбалував всіх, абсолютно всіх – як банкірів, так і їх клієнтів, у тому числі і населення; як місцевих, так і іноземних інвесторів. Встановилася така культура, яка вважала, що можна безпечно і щасливо жити в борг, у кредит. Тому держава існувала не по кишені. У той же час, таке зростання на боргових інструментах дозволив закласти “паростки” інвестиційного бізнесу і ринку капіталу в Україні, який активно розвивався аж до настання кризи.
Тим не менш, в передчутті виходу з рецесії в 2009 році, компанії почали будувати плани експансії, і під це вклалися. Але кон’юнктура знову різко розвернулася, і знову не виправдала надії. Інвестиції обернулися збитками. І з 2004 по 2015 роки цей сценарій повторювався кілька разів: спочатку розчарування 2005 року, потім розчарування 2011 року, тепер розчарування 2014-2015 років.
До цих провалів призвели як глобальна кон’юнктура, так і слабка кваліфікація менеджерів політики та економіки. Але були, звичайно, і реальні авантюристи і шахраї. Причому, як серед гравців інвестиційного сектора, так і бізнесу, який користувався послугами консультантів.
Тому ринок M&A в Україні відновиться тільки після стабілізації законодавства, що захищає права власності, насамперед приватної, та встановлення прозорих непорушних правил гри, на інвестиційному ринку – в тому числі.
Адже на сьогодні, купуючи будь-яке підприємство, інвестор відбудеться ще легко, якщо отримає тільки скелет у шафі. Гірше, коли він отримує, порожню коробку, або взагалі купує собі, по суті, дорогу повістку в суд. І розмови про дешевизну активів і робочої сили в Україні вже давно не працюють, адже, по суті, інвесторам просто пропонують “дешевий сир у мишоловці”.
Андрій Шевчишин, провідний експерт інформаційно-аналітичного центру Forex Club в Україні:
Період низьких ставок і “гарячих грошей” дійсно сприяв зростанню інтересу до використання боргових інструментів до і після рецесії 2008 року. Але саме дана конфігурація і є причиною боргових криз, оскільки, коли змінюється протягом, ці “гарячі гроші” також стрімко йдуть.
Та навіть незважаючи на це, рішення про залучення капіталу приймається не під тиском агентів, які проводять розміщення боргових паперів або забезпечують вихід на IPO. На першому етапі, компанії оцінюють весь спектр можливих джерел фінансування, і тільки потім залучають консультантів. Потрібно визнати, що інвесткомпанії при цьому частіше грають роль провідника, ніж гаранта успішності угод. І те, що залучали капітал компанії зараз шкодують про свої дії – цілком логічно, враховуючи масштабність української кризи.
У той же час, послуги консультанта є невід’ємною частиною цих процесів, оскільки компанія-емітент у першому досвіді не має достатнього ресурсу і юридичної кваліфікації для проведення таких дій.
Тим не менш, сьогодні про відновлення боргового ринку говорити явно не доводиться, і інвестиційні банки на це вплинути не в силах. Проблема в тому, що з урахуванням всіх ризиків, іноземні інвестори вимагають дуже невигідні умови для входу в капітал. І розуміючи часом безвихідність ситуації, вимоги інвесторів можуть бути просто непідйомними чинним власникам.
За матеріалами: РБК-Україна
Поділитися новиною
