880
І прости нам провини наші
— Казна та Політика
Кредитори, як правило, милосердні до країн третього, а то й четвертого світу. Розвиненим економікам дуже рідко доводиться розраховувати на їх поблажливість
В якості одного з аргументів на свою користь Греція у переговорах з кредиторами з ЄС вдалася і до моралізаторства, згадавши про те, як трохи більше ніж 60 років тому списувала борги ФРН. Дійсно, до 1953 року стан західнонімецької економіки був досить плачевним. «Економічне диво» лише набирало обертів, а на бюджеті важким тягарем лежали зовнішні борги. Приблизно половину з них становили репарації, накладені на Німеччину ще за підсумками Версальського договору, ще стільки ж – кредити, взяті після Другої світової на відновлення зруйнованої війною економіки.
За нинішніми мірками, процентне співвідношення зовнішнього боргу до ВВП було смішним – 25%. Але Німеччина гостро потребувала капіталовкладень для стимулювання економічного зростання. І в лютому 1953 року зуміла домовитися з низкою країн про списання 50% боргу, а виплати по другій половині реструктуризувати на вкрай вигідних умовах (розстрочка як мінімум на 30 років, можливість витрачати на обслуговування боргу не більше 3% експортної виручки). У підсумку останній транш був виплачений тільки в 2010 році. І що найбільш цікаво – в числі європейських країн, які списали борги ФРН, була і Греція.
На Ангелу Меркель такі доводи не подіяли, але цікаво розібратися з питанням, коли, яким країнам і за яких умов списують зовнішню заборгованість.
ЩЕДРІСТЬ ПАРИЗЬКА, КЕЛЬНСЬКА, НЕАПОЛЬСЬКА…
У 1956 році, коли перед загрозою дефолту виявилася Аргентина, її делегація зустрілася в Парижі з представниками країн-кредиторів, щоб домовитися про реструктуризацію – переговори пройшли успішно. З цього моменту починається історія Паризького клубу – однієї з найбільш впливових неофіційних міжнародних організацій, що представляє інтереси країн-кредиторів (зараз в клубі 20 держав). Двадцятьма роками пізніше був створений і Лондонський клуб – неформальна організація, що об’єднує приватні банки-кредитори (близько 1000 банків до нинішнього моменту).
З початку діяльності та по травень 2014-го в рамках Паризького клубу було досягнуто більш 430 угод з 90 різними країнами-боржниками. Загальна сума врегульованого зовнішнього державного боргу різних країн склала більше $ 583 млрд.
Але якщо спочатку клуб стикався з питаннями реструктуризації держборгів, то з часом стало очевидно, що заборгованість ряду найбідніших держав набула характеру безнадійною. Особливо яскраво ця тенденція проявилася наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Адже якщо під час глобальної біполярного протистояння країни третього світу, залежно від обраного політичного курсу, могли розраховувати на підтримку з боку Заходу або СРСР – то із завершенням цього періоду виявилися, по суті, надані самі собі.
І якщо для розвинених країн Паризький клуб розробив так звані стандартні умови реструктуризації (пролонгація виплат на десять років по ринковій процентній ставці з пільговим періодом на три роки), то вже в 1988 році були розроблені Торонтські умови, що дозволяли списувати третину зовнішнього боргу країнам з доходом нижче встановленого Світовим банком рівня. Сума, що залишилася реструктуризується частинами: на 14 і 25 років (включаючи пільгові періоди в 8 і 14 років).
У 1994 році були прийняті окремі Лондонські умови для країн з низьким рівнем доходу, які через кілька років довелося ще раз переглянути у вигляді Неапольських умов. Згідно з ними найбідніші країни могли розраховувати на списання вже двох третин боргу з пролонгацією виплат до 40 років (з 16-річними пільгами).
Але й цього виявилося недостатньо. У 1999 році була прийнята Ініціатива HIPC (heavily indebted poor countries), спрямована на скорочення тягаря зовнішнього боргу найбідніших країн світу. На даний момент в неї залучені понад 40 країн, в основному африканських. Це ті країни, зовнішній борг яких по відношенню до експорту товарів і послуг або до обсягу доходів держбюджету перевищує 150 і 250% відповідно.
Для країн, залучених до HIPC, діють Кельнські умови, згідно з яким можливе списання до 90% зовнішнього боргу.
І якраз на початок XXI століття припадають найбільші списання державних боргів найбідніших країн перед членами Паризького клубу та міжнародними фінансовими організаціями. Так, наприклад, в 2004 році Паризький клуб прийняв рішення поетапно списати 80% боргу Іраку (понад $ 30 млрд.). У 2006-му зовнішній борг Малаві був зменшений з $ 363 до $ 9 млн. У 2010-му було списано практично 100% заборгованості Республіки Конго ($ 2,4 млрд.), Ліберії ($ 1,4 млрд.) і Гаїті ($ 214 млн.). У 2013-му – понад 60% боргу М’янми (понад $ 6 млрд.). І це далеко не повний список.
Окремо в 2005 році на саміті G8 було прийнято рішення про списання 18 найбіднішим країнам світу боргів перед СБ і МВФ ($ 40 млрд.).
Важливо відзначити три принципових моменти. По-перше, пряме списання заборгованості держав перед державами – явище досить часте. Але проблема в тому, що воно тісно пов’язане зі співпрацею боржника з МВФ. Як правило, країна, що претендує на списання, зобов’язана в першу чергу врегулювати спірні питання з фондом, погодитися виконувати його рекомендації, отримуючи натомість додаткову фінансову допомогу від МВФ і/або СБ. По-друге, мова практично завжди йде про незначні суми за мірками держав – учасників клубу. По-третє, претендуючи на допомогу в рамках тієї ж HIPC, держава в деякому сенсі автоматично потрапляє до «чорного списку» країн четвертого світу.
ВИНЯТКИ З ПРАВИЛ
Проте в історії, крім згаданого вище прецеденту з ФРН, були й інші «нестандартні» приклади списання зовнішнього боргу. Найбільш свіжий – списання в 2009 році з Сербії $ 550 млн. боргу Косово (яке Белград, втім, все одно вважає частиною своєї території).
Але ще цікавіші кроки були зроблені на початку 1990-х по відношенню до Польщі та Болгарії, що зіткнулися з серйозними труднощами при переході до ринкової економіки.
Так, в період 1991-1994 років Паризький клуб списав Польщі половину вартості зовнішнього боргу (на членів клубу припадало 60% заборгованості) і 80% прострочених відсотків по ньому. Частина, що залишилася була реструктуризована майже на два десятиліття з пільговими періодами. У підсумку тільки за ці три роки польський бюджет заощадив близько $ 9 млрд. (для країни Східної Європи того періоду – величезна сума). У 1994 році практично аналогічна угода була досягнута і з Лондонським клубом (загальне зниження боргу ще на $ 6,6 млрд.). Що характерно, списання відкрило доступ Польщі до нових міжнародних кредитів (і приватних, і по лінії МФО), що і послужило поштовхом до прискореного зростання польської економіки вже до кінця 1990-х.
Болгарія в березні 1990 року була змушена оголосити про свою неплатоспроможність – на відміну від Варшави Софія заборгувала в основному комерційним банкам. Лише до кінця 1993 року було досягнуто згоди з Лондонським клубом (підписали понад 300 банків). У підсумку Болгарія отримала списання 47-48% зовнішнього боргу на суму $ 8,1 млрд.
Однак подібна практика з боку кредиторів не стала правилом для країн Східної Європи. Румунія отримала лише можливість реструктуризувати частину боргу.
Угорщина, Чехія і Словаччина пройшли початок 90-х з підвищеним борговим навантаженням, але без списань і реструктуризації – через що, до речі, виграли в довшій перспективі, заслуживши репутацію сумлінних боржників.
Втім, було б несправедливо приписувати успіх «польського економічного дива» виключно поступкам з боку кредиторів. Як свідчить досвід тієї ж Болгарії, подібні заходи не гарантують успіху: сьогодні Болгарія в списку країн за ВВП за ПКС на душу населення відстає від Польщі на два десятки позицій в списках МВФ і СБ (приблизно на 33%, або $ 8 тис.).
За матеріалами: Коментарі
Поділитися новиною
