3781
Безіменна країна
— Світ
Поняття failed state (держава, яка не відбулася) зазвичай використовують, коли говорять про африканські країни, котрі здобули незалежність у другій половині ХХ століття, але так і не зуміли стати життєздатними політичними та економічними суб’єктами. Як приклад можна привести Судан або Сомалі. Не виключено, що доля failed state чекає і Україну. Тим більше що в Європі вже є одна держава, що претендує на такий статус – Македонія. Між цими країнами, як виявилося, багато спільного. І, спостерігаючи за тим, що відбувається в одній з них, можна зрозуміти, що чекає іншу.
Навіть на перший погляд Македонію і Україну багато чого ріднить. Обидві держави утворилися в результаті безкровного виходу зі складу багатонаціональних федерацій – СФРЮ (Соціалістична Федеративна Республіка Югославія) і СРСР, відповідно. В обох країнах приватизація була проведена вкрай неефективно. Населення України та Македонії живе бідно (станом на 2012 рік 31 відсоток македонців проживали за межею бідності). Обидві держави управляються політичними кланами, які підгрібають під себе всі не продані іноземцям активи (найпопулярніший телеканал SITEL контролює родина чинного президента країни Георге Іванова, другий за популярністю Kanal-5 – оточення нинішнього прем’єра Македонії Ніколи Груєвського і так далі).
Але є у Македонії проблема, яка Україні не могла наснитися навіть у страшному сні. Справа в тому, що навіть з назвою у держави зі столицею Скоп’є не все гладко. Офіційне найменування цього «осколка» Югославії звучить як КЮРМ (Колишня Югославська Республіка Македонія). Але проти використання назви «Македонія» стосовно постюгославської республіки категорично виступають Афіни, які вважають, що справжня Македонія – це один з регіонів Греції, а держава на Балканах має називатися якось інакше. У 2008 році через неврегульованість даного питання Греція навіть заблокувала вступ Македонії в НАТО.
Як і Україна, Македонія не з чуток знає, що таке сепаратизм. Економічні негаразди в цій республіці привели до зростання міжетнічної напруженості. Албанська община з кожним роком все голосніше вимагала незалежності, відмовляючись підкорятися центральному уряду і звинувачуючи Скоп’є в слов’янському націоналізмі.
У 2001 році протистояння досягло піку. Як і у випадку з Україною, роздратована центром, меншість вирішила відстоювати свої права зі зброєю в руках. Підбадьорені успіхом одноплемінників в Косово, яким за підсумками війни 1998-1999 років вдалося відокремити цей край від Сербії, македонські албанці почали активну фазу «боротьби за федералізацію» Македонії. Ідеологічна база під їхні вимоги була підведена ще в 1992 році. Тоді албанці провели референдум, на якому висловилися за автономію восьми районів країни, де вони становили більшість населення. Скоп’є голосування, зрозуміло, не визнало, але охоту до самостійності у «шіптарів» (самоназва албанців) це не відбило.
У січні загони досвідчених бійців (факт участі македонських албанців у війні в Косово був секретом Полішинеля) розгорнули партизанську війну проти македонських силовиків. Епіцентром подій і штабом сепаратистської «Армії національного визволення» (АНО) стало місто Тетово, населене майже виключно албанцями. Розпочавшись із невеликих партизанських вилазок війна швидко еволюціонувала до застосування танків, артилерії і штурмових вертольотів (цікаво, що, за словами учасників тих подій, Мі-24 разом з екіпажами уряд Македонії орендував у Києва). До підрозділів Міноборони та МВС Македонії (служили в них практично виключно слов’яни), які діяли на північному заході країни, стали активно приєднуватися загони місцевих добровольців, яких співжиття з албанцями за роки незалежності довело до відчаю.
Правда, на відміну від нинішньої ситуації на південному сході України, ЄС і США досить скоро почали тиснути на македонців з вимогою припинити військову операцію проти албанців. Після декількох місяців активних боїв в районі Тетова і вздовж кордону з Косово та Албанією сторони конфлікту за посередництва НАТО, ЄС і США сіли за стіл переговорів. Їх підсумком стала «Охридска угода». Формального поділу Македонії за етнічною ознакою не відбулося, проте албанська мова фактично стала рівноправною з македонською, а партизанам з АНО були гарантовані амністія і можливість інтеграції в силові структури країни. Лідери АНО швидко «перекувалися» в політиків: комісар албанців Алі Ахметі став главою «Демократичного союзу за інтеграцію», а пізніше і депутатом парламенту. Щоб було зрозуміліше, це приблизно те ж саме, як якщо б екс-прем’єр Донецької народної республіки Олександр Бородай отримав крісло у Верховній Раді. Зрозуміло, особливого ентузіазму у слов’ян цей договір не викликав. Так, закон про амністію влада країни остаточно прийняли лише 10 років по тому, в 2011 році.
Але Македонія вже стала іншою – північний захід держави практично не відрізняється від сусідніх Албанії та Косова, тим більше що формального кордону з ними фактично не існує. Рекламні постери косовських політиків, що висять в албанських селах на території Македонії, численні мечеті, наявність в школах північного заходу підручників, віддрукованих в Тирані або Пріштіні, лише посилюють відчуття, що Скоп’є цю територію вже не контролює.
Незважаючи на мирову угоду, до міжетнічної злагоди в країні далеко, як до членства в ЄС, – масові зіткнення слов’ян і албанців відбуваються регулярно. Останній раз заворушення на міжетнічному грунті спалахнули в Скоп’є на початку липня. Приводом для них став вирок, винесений албанцям, звинуваченим в розстрілі молодих македонців напередодні Великодня 2012 року. Групи «шіптарів» протягом кількох днів громили центр македонської столиці, вимагаючи від властей скасувати «несправедливий» вирок. Приборкати протестуючих змогли тільки спецпідрозділу МВС, які застосували проти них весь наявний арсенал спецзасобів.
Якщо врахувати, що рівень напруженості між громадами зростає, а чисельність слов’янського населення скорочується (динаміка народжуваності у двох народів вже багато років різноспрямована), можна сміливо стверджувати, що головні проблеми у офіційного Скоп’є ще попереду. І очевидного рішення для Македонії (та й для інших аналогічних failed state) не проглядається: спроби утримати народи в одній упряжці силою (як це відбувається зараз з Україною, Боснією, Македонією) виглядають неефективно, а реалізація права на самовизначення (як у випадку з Косово і Кримом) неминуче підвищує ступінь ентропії в міжнародних відносинах. Мабуть, вибір оптимальної моделі існування таких «невдалих» держав та їх частин і стане одним з головних викликів для міжнародної політики в осяжній перспективі.
Олександр Широков
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
