2417
На всіх не догодиш
— Світ
Світова фінансово-економічна криза 2008-2009 років і рецесія, яка послідувала за нею, призвели до скорочення соціальних витрат по всій Європі. Десь, як в середземноморських країнах, це викликає регулярні акції протесту, десь, як у Нідерландах, призводить до переосмислення державної ідеології. «Лента.ру» вирішила подивитися, як зароджувалася європейська ідея держави загального добробуту в 1960-1970-х роках і як вона пережила свою першу кризу в 1980-х: без урахування досвіду 30-річної давності неможливо зрозуміти, в якому напрямку рухається Європа, відновлюючись після обвалу ВВП.
Альтернатива «-ізмам»
Витоки походження ідеї держави загального добробуту часто знаходять у соціальних реформах Отто фон Бісмарка в Німецькій імперії в кінці 1880-х років. Вона була покликана збільшити підтримку уряду в широких верствах суспільства та скласти противагу опозиційним ліберальним і соціалістичним настроям. Прогресивне для того часу законодавство, яке передбачало виплату пенсій та страхування від нещасних випадків на роботі, дозволило зміцнити стабільність і призупинити масовий від’їзд німецьких робітників у США. Перетворення Бісмарка, а надалі реформаторська діяльність британського прем’єра Девіда Ллойд-Джорджа і італійського політика Джованні Джолітті стали зразком буржуазного реформізму – спроб владних еліт на початку XX століття знизити напругу в суспільстві за допомогою державного втручання. Успіх реформістських ініціатив, запущених «зверху», показав, що капіталізм піддається культивації, а класові конфлікти можуть бути згладжені.
Зовсім інші завдання і масштаби стали перед західними – і насамперед європейськими – урядами після Другої світової війни. У той час як Сполучені Штати вийшли з неї економічним лідером, Старий Світ лежав у руїнах, а комуністична альтернатива традиційному шляху розвитку була чи не на піку популярності, як і зовнішньополітичний престиж Радянського Союзу. Європі потрібна така модель, яка дозволила б зберегти переваги капіталістичної економіки, а також уникнути спокус побудови авторитарних режимів і копіювання радянського ладу.
Найбільш повно модель держави загального добробуту на практиці була реалізована в скандинавських державах – Норвегії, Данії, Фінляндії, Ісландії та Швеції. Обраний ними шлях розвитку іноді називають скандинавським соціалізмом, або «північною моделлю». Однак порівнювати північно-європейські держави з південними сусідами не зовсім коректно. Скандинавські країни менше за інших постраждали під час Другої світової війни, мають гомогенне суспільство і особливу культуру, яка сприяє взаємодії держави і суспільства.
На цьому фоні і виникла держава загального добробуту (іноді її називають державою загального благоденства або соціальною державою). Зазвичай під цим словосполученням розуміється модель держави з високим рівнем соціальних витрат. У такій економічній моделі громадяни отримують значну допомогу з боку влади або різних форм державно-приватного партнерства; в економіці домінує держсектор, а рівень оподаткування громадян і бізнесу залишається середнім або вище середнього.
Держава загального добробуту ніколи не була виключно економічним феноменом, зберігаючи сильну ідеологічну компоненту – її прихильники часто використовували моральні аргументи на підтримку своїх поглядів. Показово, що один з ініціаторів соціальних реформ у Великобританії, ліберальний політик Вільям Беверидж, ще в 1942 році виділив п’ять загроз, з якими, на його думку, британському суспільству належало зіткнутися після війни. Серед них лише одна мала домінуючу економічну складову – це бідність. Іншими чотирма політик назвав хвороби, невігластво, ущербність і неробство. Боротися з ними Беверидж пропонував через соціально-економічні перетворення, які включали б створення системи загальної охорони здоров’я, соціальне страхування і боротьбу з безробіттям.
У 1950-ті, а особливо в 1960-і і 1970-і роки європейські держави почали витрачати все більше коштів на підтримку високого рівня життя своїх громадян (наприклад, у Франції з 1951-го по 1981 рік видатки на соціальні потреби зросли з третини до половини всіх бюджетних витрат). Держава загального добробуту стала не просто реформованим капіталізмом, а багато в чому діючої альтернативою як соціалізму і комунізму, так і «традиційному» капіталізму. Навіть у США на початку 1960-х значна частина суспільства, особливо прогресивно налаштовані демократи, виступала за побудову держави загального добробуту.
Очевидно, що в кожній країні ця модель володіла своєю специфікою і спиралася, в тому числі, на місцеві традиції. У 1960-1970-х роках соціальні реформи в різних формах були характерні для більшості західноєвропейських держав. Однак найбільш показовими вони були у Великобританії, ФРН та Італії.
Погляд зсередини
У практичній площині держава загального добробуту залежала від економічного зростання. Наприклад, у ФРН в 1950-і роки воно досягало восьми відсотків, а в 1960-ті – 4,6 відсотка. У Великобританії показники були скромніші – вони досягали чотирьох-п’яти відсотків у 1950-1970-ті, а в Італії в післявоєнні роки економіка росла з середньою швидкістю 5,8 відсотка на рік. Зростання ВВП дозволяло урядам цих європейських держав нарощувати соціальні витрати в дусі кейнсіанської доктрини. Вона передбачала передусім стимулювання попиту – вважалось, що платоспроможне населення буде активно купувати товари та послуги, тим самим сприяючи економічному зростанню.
Приблизно в тому ж ключі діяв президент-демократ Франклін Рузвельт у США 1930-х років, щоб впоратися з кризою і вийти з Великої депресії. Проте в європейських державах по шляху державного регулювання економіки і соціальної сфери пішли набагато далі, ніж в Новому Світі. Європейці не боялися нарощувати витрати бюджету на соціальні потреби, а в разі необхідності – націоналізувати цілі галузі економіки, як в Сполученому Королівстві вчинили з охороною здоров’я після війни.
Спочатку економічна модель держави загального добробуту працювала чудово, що відбивалося як у макроекономічній статистиці, так і на рівні життя пересічних громадян. Наприклад, у Великобританії за десять років з 1951-го по 1961 рік кількість власників автомобілів виросла на 250 відсотків, а в період з 1955-го по 1960-й середній щорічний заробіток збільшувався на 34 відсотки, у той час як вартість споживчих товарів знижувалася.
У бюджеті ФРН в 1950-1970-ті роки частка соціальних витрат зросла з 19,2 відсотка до 32,2 відсотка. Куди більш показовим, втім, було зростання податків, яке і забезпечувало високий рівень соціальної підтримки. Якщо середні податки в ФРН 1950 досягали 31,6 відсотка, то в 1975 році вони вже становили 42,7 відсотка. Це дозволило розширити коло одержувачів різних форм допомоги як від держави, так і від різних форм приватно-державного партнерства, яке було розвинене в ФРН. Зокрема, в 1974 році в обов’язкове медичне страхування були включені фермери, представники вільних професій, студенти та інваліди.
Крім зростання бюджетних витрат і перенаправлення їх на соціальні потреби, європейські уряди активно створювали нові відомства та інститути. Зокрема, у Великобританії в 1968 році на базі Національного бюро допомоги (National Assistance Board) і декількох супутніх відомств було утворено Міністерство охорони здоров’я і соціального захисту (Department of Health and Social Security). У його завдання увійшов розподіл допомоги нужденним британцям. Незважаючи на стабільні показники зростання ВВП після Другої світової, в період з 1950-го по 1980-й рік у Сполученому Королівстві кількість одержувачів різних соціальних допомог зросла з 1,5 до 3,3 мільйона осіб. Зростання кількості британців, які потребували допомоги, стало першою ознакою того, що при створенні держави загального благоденства повоєнні уряду допустили якісь помилки.
В Італії держава соціального добробуту повністю оформилося трохи пізніше, ніж в інших європейських країнах – лише до кінця 1970-х, із створенням загальної пенсійної системи. При цьому фахівці помітили потенційні уразливості в італійській системі соціального забезпечення вже в 1960-і роки, коли почав накопичуватися дефіцит приватних пенсійних фондів. Але повною мірою недоліки системи соціальної допомоги в Італії виявилися в 1980-х і 1990-х роках, коли країна зіткнулася з несприятливими змінами економічної кон’юнктури.
Нескладно помітити, що ця модель, приваблива для широких верств суспільства, в основі своїй залежала від зростання ВВП. Саме збільшення економіки дозволяло нарощувати соціальні витрати і підвищувати зарплати, що стимулювало попит. Варто було зникнути економічному зростанню – і над державою загального добробуту нависла загроза.
Правий поворот
Західноєвропейські країни виявилися вразливими в тому числі ще й тому, що були невід’ємною частиною світової економіки. До 1970-х років європейська промисловість зіткнулася з конкуренцією з боку не тільки США, але і Японії. Вдобавок конкурентоспроможність європейських підприємств виявилася підірвана державним регулюванням і високими податками. Крім того, в 1973 році ОПЕК різко підвищила нафтові ціни, що зробило шоковий ефект на розвинені держави, викликавши серед іншого зростання безробіття. Західна Європа і США також були змушені пережити відкладені наслідки тривалого використання кейнсіанської доктрини – високу інфляцію.
Збіг високої інфляції і безробіття отримав назву стагфляції. Цей стан економіки раніше був абсолютно невідомим і на деякий час обеззброїв західний світ. Традиційний для кейнсіанства підхід – підвищення соціальних витрат – перестав працювати, бо всі вигоди для населення з’їдалися зростанням цін.
У той час як післявоєнний економічний консенсус заохочував державні витрати і боротьбу з безробіттям, вибраний для боротьби з кризою неоконсервативний підхід наказував боротися з іншими напастями – інфляцією, засиллям держави в економіці, високими податками. Очевидно, що суспільство загального добробуту, яке залежало від державного дирижизму та податкових надходжень, було приречене як мінімум на серйозні реформи.
Найбільш яскравим прикладом правого повороту в Європі в 1980-ті роки стала діяльність британського прем’єра Маргарет Тетчер. Вона серйозно обмежила в правах профспілковий рух, скоротила частину соціальних витрат, сприяла приватизації низки секторів економіки. Дії Тетчер послужили зразком і для інших європейських держав. При цьому трансформація держави загального добробуту в кожній європейській країні знову-таки відрізнялася своєю специфікою.
Найбільш послідовно неоконсерватори діяли у Великобританії, набагато менш активно – у ФРН. За даними Бундесбанку, приватизація частини державних підприємств у Західній Німеччині дозволила скоротити частку держави у ВВП з 52 відсотків у 1982 році до 46 відсотків у 1990-му. Італійський парламент в 1980-і обговорював пропозиції щодо скорочення соціальних витрат, але вони стосувалися лише другорядних статей. З 1983 року пацієнти були змушені оплачувати до 15 відсотків від вартості прописаних ліків, а потім розмір компенсації був збільшений до 30 відсотків. Про нездатність Італії скоротити соціальні витрати свідчить той факт, що до 1990 року соціальні витрати там не тільки не зменшилися, але навіть виросли за десять років з 19,4 до 24,1 відсотка ВВП.
Невідомо, чим би завершився неоконсервативний поворот для європейських держав, якби не розвал комуністичної системи наприкінці 1980-х, що викликало тектонічні зрушення в політичній сфері. Разом з радикальною зміною політичного ландшафту відбулися і зміни в економіці, частина з яких, втім, не була пов’язана з розпадом СРСР – наприклад, комп’ютеризація і транснаціоналізація. У результаті всіх змін на початку і середині 1990-х років був лібералізований ринок праці, соціальна мобільність населення підвищилася, а рівень життя виріс. Але найголовніше полягало в тому, що із зникненням СРСР втратили будь-яку актуальність комуністичні ідеї і соціалістична альтернатива капіталістичному суспільству.
Держава загального добробуту виявилося тимчасовим рішенням, яке в своєму традиційному втіленні не витримало економічних, політичних та ідейних змін. Вже в XXI столітті звичні для цієї моделі високі соціальні витрати не могли не потрапити під скорочення. Наприклад, в Греції бюджетні витрати формували до 50 відсотків ВВП, а пенсіонерам гарантувалася пенсія, яка досягала 80 відсотків від зарплати, що було чи не найвищим показником для ЄС. Не дивно, що подібний рівень витрат для держави із заборгованістю в 142,8 відсотка ВВП здався Брюсселю неприйнятним.
Той факт, що концепція держави загального добробуту популярна і сьогодні, легко пояснюється сучасною вразливістю Євросоюзу – в кризові періоди ідеї соціальної підтримки завжди знаходять відгук. Історія цієї економічної моделі може допомогти сучасним європейським країнам, що знайшли баланс між соціальною захищеністю та економічною гнучкістю, уникнути помилок тридцятирічної давності. Новітня історія Європи показала, що держава загального добробуту просто неможлива без економічного зростання, а нарощувати «соціалку» без збільшення ВВП поки так ніхто і не навчився.
Олександр Ратніков
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
