2698
А їм все мало
— Світ
Нещодавно між Японією і Китаєм вибухнув новий дипломатичний скандал, приводом для якого стала пропозиція китайських вчених відібрати у японців Окінаву. Цей конфлікт – вже не перший випадок посягання Пекіна на чужі землі. Про те, чому Китай зацікавився Окінавою і в яких ще територіальних суперечках він замішаний, – в огляді «Ленты.ру».
Окінава
Стаття вчених про статус Окінави з’явилася в газеті «Женьмінь жибао» – офіційному органі Центрального комітету китайської компартії. Авторами матеріалу виступили історики з Академії суспільних наук КНР – однієї з провідних наукових організацій країни. На думку авторів, Пекіну слід потурбуватися відновленням історичної справедливості та переглянути питання про суверенітет групи японських островів Рюкю, найбільшим з яких є Окінава.
Головним доводом істориків стало твердження про те, що однойменне королівство, яке розміщувалося на островах, з давніх часів було васалом Китаю, а до японців воно перейшло після того, як ті в кінці XIX століття віроломно скористалися слабкістю Піднебесної. В принципі, нічого нового в цій заяві немає: згідно з загальноприйнятою версією, з XIV-XV століть Рюкю дійсно платило китайцям данину, а з 1879 року перейшло під контроль японців. Недивний і той факт, що автори статті воліли проігнорувати один істотний момент: з XVII століття острівне королівство платило данину і Японії, що робило його залежним одночасно від двох держав.
Доводячи свою правоту, історики також апелювали до низки міжнародних документів. Серед інших там згадуються Каїрська і Потсдамська декларації від 1943 і 1945 років, відповідно до яких Токіо позбавлявся всіх завойованих раніше земель, в тому числі китайських. За умовами Каїрської декларації, територія Японії обмежувалася чотирма великими островами (Хонсю, Хоккайдо, Кюсю і Сікоку) і низкою дрібних. У Потсдамській же декларації йшлося про передачу деяких японських територій, в тому числі Рюкю, під управління США. Так от, наступну угоду між Вашингтоном і Токіо про повернення цих самих островів японцям (вона набула чинності в 1972 році) китайські історики й оголосили незаконною, зажадавши її перегляду.
Як припустили аналітики, приводом для демаршу китайців став тривалий конфлікт через архіпелаг Сенкаку. Триває він вже кілька десятиліть, ціна питання – поклади нафти, виявлені в його околицях ще в 1968 році. Як і острови Рюкю, Сенкаку були включені в список японських територій, що спершу перейшли під контроль США, а потім повернуті Токіо. Як і у випадку з Окінавою, китайці вважали цю передачу незаконною. Намагаючись хоч якось зрушити ситуацію з мертвої точки, Пекін міг піти на хитрість і спробувати скористатися переконаністю японців у тому, що Сенкаку – складова і невід’ємна частина групи Рюкю. Самі китайці при цьому довгі роки доводять, що Дяоюйдао (так китайською називаються Сенкаку) належать до острівної системи Тайваню. А оскільки право останнього на існування Пекін не визнає, то і архіпелаг Дяоюйдао він вважає своїм.
Втім, багато оглядачів не беруть до уваги той факт, що заклики до китайського уряду з боку наукових, політичних і військових діячів вимагати у японців Окінаву звучать вже не перший рік. При цьому їх аргументація залишається приблизно однією і тією ж. Однак у світових ЗМІ ці заклики не посідають такого значного місця, як конфлікт навколо Сенкаку. Ймовірна причина тому – офіційна позиція Пекіна. Якщо Дяоюйдао влада КНР у відкриту оголошує своєю територією, то у випадку з Рюкю вона не наважується виступати з настільки відвертими претензіями – надто вже ці претензії масштабні. Єдине, на що прихильники теорії про приналежність Рюкю Китаю насправді можуть розраховувати, – це позиція самих жителів архіпелагу, рівень життя яких далеко не такий високий, як у решті Японії. Втім, ситуація, за якої вони захочуть змінити японське підданство на китайське, видається не дуже-то реалістичною.
У світлі цієї історії цікаво виглядає лютнева стаття в японській газеті «Ніккей». Її автору вдалося ознайомитися з опублікованими в китайській пресі матеріалами про секретні переговори між американським президентом Франкліном Рузвельтом і лідером Китайської республіки (нині більше відомої як Тайвань) Чан Кайші. Якщо вірити цим матеріалам, під час Каїрської конференції в 1943 році Рузвельт кілька разів пропонував Китаю забрати всю групу островів Рюкю, яка могла б стати чудовим захистом держави зі сходу. Однак Чан Кайши нібито не зважився взяти на себе таку відповідальність (про що він пізніше гірко шкодував), з чого Рузвельт зробив висновок, що острови китайцям не потрібні.
Тайвань
Ще одним територіальним конфліктом, в який нині залучений Китай (можливо, найсерйознішим з усіх), є ситуація навколо Тайваню. Острів був офіційно включений до складу імперії Цин в кінці XVII століття – до того моменту Китай уже входив до її складу. У 1895 році, за підсумками японо-китайської війни, Тайвань разом з прилеглими до нього дрібними островами перейшов під контроль Японії. Як і захоплену пізніше Корею, Токіо використовував Тайвань як промислово-сировинну базу, а пізніше – як плацдарм для вторгнення в Китай.
У 1951-1952 роках, за підсумками Другої світової війни, Японія підписала два мирні договори – Сан-Франциський (з силами антигітлерівської коаліції) і Тайбейський (з Китайською республікою, яка в число підписантів першого договору внесена не була). На той момент Китайська республіка, фактичним лідером якої був ватажок Гоміньдану Чан Кайши, вже сім років де-факто контролювала Тайвань. За умовами тайбейського договору, Токіо офіційно відмовлявся від претензій на Тайвань і його островів-сателітів.
Однак, незважаючи на те, що договір був підписаний з Китайською республікою, в ньому не було вказівок, кому саме передавався суверенітет над островами – націоналістам на чолі з Чан Кайши чи комуністам під проводом Мао Цзедуна, які в 1949 році здобули перемогу в громадянській війні і взяли під контроль континентальний Китай. Саме ця двозначність укупі з відданістю обох сторін конфлікту принципам неподільного Китаю і привели до того, що Тайвань став спірною територією. У той час як Китайська народна республіка досі вважає острів своєю, Китайська республіка (а точніше Гоміньдан, який в 2000-му пішов в опозицію, але через вісім років повернувся до влади) наполягає, що саме вона повинна керувати єдиною країною.
Де-факто Тайвань вже довгі роки залишається незалежною державою, притому більш ніж успішним у сфері економічного розвитку. Він разом з сусідами – Сингапуром, Гонконгом (нині мають статус спеціального адміністративного району КНР) і Південною Кореєю – удостоївся звання «азійського тигра». Цим терміном були названі держави, які всього за кілька десятиліть зуміли подолати глибоку економічну відсталість і перетворитися на провідних гравців регіону.
Де-юре ж Тайвань, як і раніше, залишається частково визнаним утворенням, що безуспішно добивається членства в ООН. Особливу гіркоту у тайванців викликає те, що спочатку легітимним представником держави в міжнародній організації вважалася саме Китайська республіка. У 1971 році під тиском СРСР Генеральна асамблея ООН проголосувала за її виключення та надання права представляти китайський народ КНР. З тих пір ситуація залишається незмінною.
Гостроту ситуації, що склалася, додає той факт, що Тайвань (незважаючи на відсутність у нього офіційного статусу) входить до сфери інтересів США, які вважають острів важливим форпостом у регіоні. Постійні погрози вирішити суперечку військовим шляхом, що звучать з боку КНР, призвели до регулярних поставок Тайбею американського озброєння, що, звичайно ж, сильно турбує Пекін. Однак незважаючи на гадану вибухонебезпечність ситуації між сторонами продовжує зберігатися статус-кво, причому і Пекін, і Тайбей знаходять способи розширювати економічну взаємодію. Правда, виходу зі сформованого становища поки не видно: незалежності Тайваню КНР не допустить ні за яких умов, у той час як всі спроби Пекіна залагодити конфлікт на основі гонконгської моделі (з наданням Тайбею автономії) у остров’ян поки що відгуку не знаходять.
Індія
Значно заплутанішим став конфлікт між Китаєм і Індією, витоки якого сягають до XIX століття і більшою чи меншою мірою пов’язані з китайськими посяганнями на Тибет. Спірними районами є невелика високогірна пустеля Аксайчін, розташована на північному заході Тибетського автономного району КНР, і індійський штат Аруначал-Прадеш, що межує з Тибетом на південному сході.
У західній частині кордону, в районі Аксайчін, ситуація розвивалася досить сумбурно. З ініціативи Британської імперії, яка контролювала Індію, кордон у цьому місці неодноразово перекреслювався, проте в імперії Цин про ці зміни знали не завжди – так, принаймні, стверджували самі китайці. Зрештою, в 1899 році сторони домовилися про компромісний варіант, згідно з яким більше половини Аксайчін відходило Китаю.
Про те, як події розвивалися далі, думки різняться. Згідно з однією з версій, у 1950-ті роки, вже після утворення КНР і втечі Чан Кайши на Тайвань, Пекін в односторонньому порядку «пересунув» кордон ще західніше, розширивши свою територію, що не могло не обурити Індію, яка отримала до того моменту незалежність. Інша ж версія свідчить, що кордон «перемалювали» ще британці, які повністю включили Аксайчін до складу Індії. При цьому зробили вони це нібито нишком, так що китайці, які ні про що не підозрювали, встигли прокласти через пустелю стратегічно важливе шосе між Сіньцзян-Уйгурським автономним районом і Тибетом. Індійці ж, доступ яких до східної частини Аксайчін був утруднений, дізналися про існування дороги вже постфактум, що знову ж викликало їх невдоволення. Яка б з версій не була ближчою до істини, результатом прикордонних непорозумінь стало стягування у спірний регіон військ з обох сторін.
В історії конфлікту на східній ділянці кордону значно менше протиріч. Початок суперечці поклало проведення в 1913-1914 роках в індійському місті Симла конференції, в якій взяли участь влада Великобританії, Китаю і Тибету, що встиг до того моменту оголосити про свою незалежність. Головним підсумком зустрічі стало залагодження британо-тибетського конфлікту і затвердження кордону між Тибетом і Індією. Проте Китай, не бажаючи миритися з новим статусом свого колишнього васала, підсумки конференції визнавати відмовився. Після вторгнення в 1950 році в Тибет і оголошення його своєю територією Пекін оскаржив справедливість визначеного на конференції кордону, заявивши, що він повинен бути прокладений на 100 кілометрів південніше. Делі у відповідь зміцнив спірну територію, заснувавши там Північно-Східний прикордонний округ (пізніше він був перетворений на штат Аруначал-Прадеш).
Напруженість між Пекіном і Делі наблизилася до кульмінації після того, як в 1959 році за підсумками невдалого повстання в Тибеті його духовний лідер Далай-лама втік до Індії. Намагаючись скористатися ситуацією, в 1960 році прем’єр КНР Чжоу Еньлай запропонував індійському колезі Джавахарлалу Неру угоду: відмовитися від претензій на Північно-Східний прикордонний округ в обмін на отримання всього плато Аксайчін. У Делі, проте, такий варіант визнали неприйнятним.
Збройні сутички між двома країнами почалися ще в 1955 році, причому активні переговори ні до якого позитивного результату не привели. До повноцінного збройного конфлікту справа дійшла в жовтні 1962 року, коли почалася Китайсько-індійська прикордонна війна, що продовжилася місяць. Китайським військам вдалося тоді зайняти позиції в індійському регіоні Ладакх на захід від Аксайчін, а також значні території в Північно-Східному прикордонному окрузі. Припинилися військові дії з ініціативи Пекіна, який не одержав очікуваної підтримки від СРСР. У підсумку Китай був змушений відвести війська від ліній фактичного контролю, однак частину індійських територій він за собою все ж зберіг.
Несподіваним наслідком індо-китайського конфлікту стало різке зближення Китаю з Пакистаном. Незадовго до війни між країнами виникла напруженість через активізацію американо-пакистанського військового співробітництва, а також теплий прийом в Ісламабаді представників Тайваню. Після війни ж Пакистан дійшов висновку, що Китай може стати важливим союзником у разі війни з Індією, і пішов на зближення.
З часом налагодилися і китайсько-індійські відносини, які спочатку залишалися досить холодними. Однак, незважаючи на значне зближення двох країн прикордонний конфлікт між ними так і не було вирішено. При цьому вибухонебезпечні ситуації продовжують виникати досі. Останній раз це відбулося в середині квітня 2013 року, коли Індія звинуватила Китай у незаконному введенні військ в Ладакх. Втім, вже на початку травня китайці залишили регіон.
P. S. Крім перерахованих конфліктів Китай залучений в суперечки навколо низки інших територій, які до цих пір залишаються невирішеними. Однак у зв’язку з тим, що в порівнянні з наведеними випадками вони носять другорядний характер, ці конфлікти в огляд включені не були.
Валентин Маков
За матеріалами: Лента.РУ
Поділитися новиною
