2006
Чому фундаменталісти вважають 2012 рік найкращим?
Різдвяний номер видання Spectator вийшов зі статтею під назвою: “Чому 2012 рік був найкращим за всю історію”? Вона заперечувала те, що ми живемо “у небезпечному, жорстокому світі, де все погано і стає ще гірше”.
Ось цитата з першого параграфу: “На перший погляд так не здається, але 2012 рік був найкращим за всю історію. Речення видається дивним. Ніколи не було менше голоду, хвороб і більше процвітання.
Захід залишається в занепаді, але більшість країн, що розвиваються, рухаються вперед і люди позбавляються бідності найшвидшими темпами за всю історію. Смертність від війн і природних катастроф на рекордно низькому рівні. Ми живемо у золотий вік.”
Схожа ідея постійно лунає у ряді бестселерів, починаючи з “Оптиміста” Метта Рідлі, закінчуючи “Кращими янголами нашої сутності” від Стівена Пінкера.
Є і більш приземлена версія, яку ми чуємо з медіа. Особливо з екранів неєвропейських країн. Криза? Яка криза?
Подивіться на так звані країни БРІК: Бразилію, Росію, Індію і Китай, або Польщу, Південну Корею, Сингапур, Перу, навіть деякі африканські держави. Всі вони прогресують.
Лузерами є західна Європа і певною мірою США. Тож мова йде не про світову кризу, а лише про зміщення прогресу від заходу.
Потенційним символом цього зміщення є той факт, що останнім часом багато людей емігрує з країни глибокої кризи Португалії до Мозамбіку і Анголи, які є їх нещодавніми колоніями. Але тепер вони не колонізатори, а емігранти.
Навіть з точки зору прав людини: хіба ситуація в Китаї і Росії зараз не краща, ніж 50 років тому?
Описуючи теперішню кризу як глобальний феномен – це типово євроцентриський погляд, який іде від лівих, які часто пишаються своїми антиєвроцентриськими переконаннями. А по суті, “наша глобальна криза” – не більше, ніж локальний спалах на тлі загального прогресу.
Але давайте притримаємо нашу радість. Треба відповісти на питання: чи Європа одна така в цьому стані занепаду? І що заміщує цю гегемонію?
Відповідь – “капіталізм з азіатськими цінностями”. І це не має нічого спільного з азіатами, а пов’язано з чіткою тенденцією сучасного капіталізму обмежувати і навіть утискати демократію.
Така тенденція суперечить прогресу людства, який так вітається. Це її іманентна властивість.
Всі радикальні мислителі, від Маркса до інтелігентних консерваторів, переймалися цим питанням: яка ціна прогресу?
Маркс захоплювався капіталізмом через нечувані можливості продуктивності, але він наполягав на тому, що є і інша сторона медалі.
Ми маємо робити то саме сьогодні – постійно тримати в полі зору темну сторону глобального капіталізму, яка спричиняє революції.
Люди починають чинити супротив не тоді, коли все зовсім погано, але коли їхні очікування не справджуються.
Французька революція сталася, коли король і знать почали втрачати свою владу. Антикомуністичне повстання у 1956 році спалахнуло в Угорщині після того, як Імре Надь вже два роки був прем’єр-міністром після відносно мирних переговорів інтелектуалів.
У Єгипті люди виступили у 2011 році, тому що за Мубарака відбувся певний економічний прогрес, який дав поштовх класу освічених молодих людей, які стали частиною всесвітньої цифрової культури.
І саме тому панікують китайські комуністи. Тому що, в цілому, люди стали жити краще, ніж 40 років тому. Тому соціальне протистояння посилюється в очікуванні зростання.
Це проблема розвитку і прогресу – вони ніколи не є рівними, вони дають шлях новим нестабільностям і антагонізмам, вони генерують нові очікування, які не можна виконати.
У Єгипті, якраз напередодні Арабської весни, більшість жила краще, ніж раніше. Але стандарти, якими вони вимірювали своє незадоволення, значно виросли.
Щоб не втратити зв’язок між прогресом і нестабільністю, треба завжди концентруватися на тому, яке обмеження приносить з собою новий соціальний проект.
Існує апокрифічна історія про економіста Джона Гелбрейта, який дотримувався лівих кейнсіанських поглядів. До своєї мандрівки до Радянського Союзу в кінці 1950х років він написав своєму антикомуністичному другу Сідні Хуку: “Не хвилюйся! Мене не спокусять у СРСР, і я повернусь, заявляючи, що у них соціалізм”.
Хук відповів коротко: “Це мене і хвилює. Ти повернешся, заявляючи, що там немає соціалістів”.
Хук побоювався того, що Гелбрейт буде відстоювати чистоту терміну. Якщо щось іде не так, і не вдається побудувати соціалістичну державу, це не заперечує саму ідею соціалізму, це просто говорить про те, що її не вдалося належним чином реалізувати. Чи наші сучасні фундаменталісти не грішать тим самим?
Коли під час нещодавніх телевізійних дебатів у Франції французький філософ і економіст Гай Сорман заявив про те, що демократія і капіталізм завжди йдуть разом, виникло очевидне запитання: “А як щодо Китаю”?
Він огризнувся у відповідь: “У Китаю немає капіталізму”! Для фанатично прокапіталістичного Сормана, якщо країна недемократична, вона не по-справжньому капіталістична. Так само, як і для істинного демократичного комуніста, сталінізм був неправильною формою комунізму.
Саме так зараз апологети ринку у крадених ідеологічних концепціях пояснюють кризу 2008 року. Не провал вільного ринку її спричинив, але надмірне державне регулювання. І факт того, що наша ринкова економіка була не справжньою, а існувала заради загальнодержавного добробуту.
Якщо ми не перестанемо думати про провал ринкового капіталізму як про випадкові невдачі, ми закінчимо вірою у наївний “прогресивізм”, який бачить вирішення всіх проблем у “аутентичному” і чистому застосуванні понять, і таким чином, намагається загасити пожежу, поливаючи її олією.
За матеріалами: Реальна економіка
Поділитися новиною
