5114
Шенгенські візи: знайомство з міністром вам не допоможе
_«Я подякував своєму редактору і його дружині мадам Окоте за допомогу. Я не сказав їм, однак, що всі їхні і мої маневри за лаштунками були у відомому сенсі марні. Що замок демократії, що як скеля височіє, неприступний для корупції, і навіть дружина міністра не розтопить суворе серце мадам АБРАКАДАБРИ та інших лицарів демократії. Я не повідомив їм також, що важкувата Бретонська дівчина з креветками у вухах, в білій блузці та з товстими ногами під чорною спідницею має таку ж або, можливо, більшу владу над долею іноземця, ніж міністр d ‘lnt é rieur або його дружина. Мені не хотілося лізти з моїми новопридбаними знаннями до мсьє і мадам Окоте, їх розчаровувати. Адже вони чесно бажали допомогти мені». _
Едуард Лимонов, «Монета Енді Уорхола»
«Рудий» і Шанталь
Після того, як в 1982 році Едуард Лимонов перебрався в Париж, він користувався певною популярністю серед лівої інтелігенції (ця популярність зійшла нанівець, коли він вплутався в авантюру в Боснії, в компанії військового злочинця Радована Караджича). Після довгих місяців невпинної облоги префектури Парижа Лимонов зрозумів, що дозволу на проживання йому власними силами не добитися, і вирішив неодмінно написати лист всемогутньому в ті часи міністру культури. На його подив, на лист відповіли, і прийняв його не якийсь незрозумілий заступник начальника якогось відділу, а цілий перший радник міністра. Поки Лимонов викладав своє становище, до кабінету зайшов сам міністр, і його співробітник представив йому Лимонова, пояснивши причину візиту. Коли міністр покинув їх, у Лимонова ні на мить не виникало сумніву, що за такої підтримки отримання дозволу на проживання – питання вирішене. Після декількох тижнів очікування він отримав листа з невідомого йому кабінету, в якому повідомлялося, що він повинен клопотати в префектуру. Повернення до вихідного місця…
У відчаї Лимонов вирішив задіяти адреси зі своєї записної книжки – зв’язки у нього такі, що рекомендацію йому завдяки одному з контактів дала дружина міністра внутрішніх справ – людина, якій підпорядковані всі префектури Франції. Тим часом, через свого сусіда, «Рудого» – колишнього моряка, який втік із Радянського Союзу – він познайомився з Шанталь: дівчиною з провінції, яка працює на прийомі громадян в префектурі, з якою «Рудий» іноді спить. Підтримка дружини міністра дала той самий результат, що і підтримка міністра культури: нульовий. Саме Шанталь, якій сподобалася книга, підписана для неї Лимоновим, роздобула для нього такий жаданий дозвіл на проживання.
Посол не в курсі
Ця історія розкриває секрет, що дозволяє усвідомити «непередбачуваність» і «абсурдність» функціонування візових служб.
Візова політика на 90% визначається на рівні брюссельських інституцій, а кожна країна, що входить до Шенгенської зони, всього лише виконує якийсь звід нормативів, визначених на європейському рівні. Практикуючи, проте, певне поле для маневру, щоб вставити в нього свої власні регламентуючі норми, у відповідності зі своїми національними інтересами (в основному, в питаннях безпеки).
Таким чином, відмінності в роботі візових служб країн Шенгенської зони, в чому легко може переконатися будь-який претендент на отримання візи, пов’язані з локальними або навіть інфра-локальними факторами. Враховуючи кількість оброблюваних пакетів документів (у 2011 році вона склала 42000 для Франції і 300000 для Німеччини), переважна більшість прохань розглядається агентами, що знаходяться на найнижчому рівні ієрархії – нижче рівня Шанталь в префектурі, – оскільки їх можна наймати на підставі договору, чинного в рамках української юрисдикції. У більшості випадків їх пізнання в шенгенському законодавстві вельми фрагментарні. У представництвах багатьох країн керівник візової служби також знаходиться на нижчому рівні ієрархії, і його знання законодавства Шенгену – це не експертні знання. За деякими винятками, прохання ніколи не розглядаються послом і рідко – консулом. І розглядаються вони тільки в тому випадку, якщо заявник має прямий або непрямий вихід на керівника дипломатичної служби.
Прохання розглядаються не тільки на найнижчому рівні, але і дуже швидко: приблизні цифри кількості прохань, що подаються за рік, дають лише дуже приблизне розуміння трудового навантаження на візову службу. Дійсно, потік прохань далеко не однорідний – він йде по синусоїдальній кривій залежно від місяців суперактивності (грудень, травень-червень) і місяців спаду. У моменти піків час, що відводиться на вивчення кожного досьє, може бути зведений до декількох хвилин: щонайменший сумнів щодо документів, викликаний при більш уважному вивченні, призводить до відмови.
До цих двох факторів (обробка малокваліфікованими агентами, брак часу) додається третій – ще більш вирішальний: несиметричність санкцій в разі помилки судження. Агент, що помилково видає прохачеві відмову у візі, особливо нічим не ризикує, навіть якщо прохач – це меценат, який володіє серйозними контактами в країні, яку він бажає відвідати. Враховуючи складність шенгенського законодавства і кількість документів, необхідних для подачі, агент завжди знайде спосіб виправдати свою надмірну «суворість». З іншого боку, протилежна помилка – видача візи прохачеві, який скористається нею для нелегальної імміграції – негайно тягне за собою підозри в корупції та адміністративні або навіть кримінальні покарання. Цілком очевидно, що в разі сумнівів відмова – це найменш ризикована стратегія.
У підсумку, з одного боку – «велика політика», прописана в Брюсселі і присмачена двосторонніми угодами, а з іншого – світ Шанталь, які живуть своїм власним життям. «Непередбачуваність» – мітка, що розділяє ці два світи.
Познайомтеся з Шанталь
Всякі розмови про диявольську природу візових служб позбавлені підстав – потрібно просто розуміти, що вся влада належить Шанталь. Саме з ними слід заводити знайомства, а не з послами. Саме їм потрібно слати запрошення на прем’єри, дефіле, вернісажі… Але чому міністр або посол безпорадний перед тими, хто знаходиться за приймальними віконцями? Відповідь проста: Шанталі володіють зброєю масового ураження – це час. Їх керівники його позбавлені. Вони можуть затягувати з проханнями, не відповідати відразу на пошту… Якщо повернутися до випадку Лимонова – міністр культури або внутрішніх справ міг би йому допомогти, однак йому довелося б на кілька днів, а то і тижнів відволіктися від культурної політики Франції, щоб дати бій дівчатам по імені Шанталь.
Алікс Фенстер
За матеріалами: lb.ua
Поділитися новиною
