1490
Китай: на роздоріжжі між ринком і Мао
Я щойно повернувся з одинадцятої за чотири роки поїздки в Китай, і цього разу виніс звідти змішані і неясні уявлення, у порівнянні з попередніми подорожами. Велику частину часу я проводжу в академічному середовищі, тому що займаюся міжнародними відносинами в своєму університеті, а особливо – китайськими студентами, які хочуть приїхати до Італії, щоб почати або завершити свою освіту. Як всім відомо, вони численні. Незважаючи на кризу, наша країна приваблює молодих китайців, які хочуть навчатися за кордоном.
Ми не можемо конкурувати зі США і Великобританією, оскільки англосаксонські нації мають ту перевагу, що говорять англійською мовою, і у них є висока якість інфраструктури для здобуття вищої освіти. Тим не менш, італійська університетська система досить добре витримує порівняння з аналогами Франції та Німеччини, які набагато більше коштів інвестують у залучення китайських та інших іноземних студентів і в договори про академічне співробітництво. Ми попереду Іспанії, скандинавських країн та інших держав Європейського Союзу. Це сприймається майже як диво на тлі загальної занедбаності і знецінення італійських університетів в останні десятиліття.
Знак «зроблено в Італії» хоч і потьмянів, але все ще сприймається як знак високої якості у багатьох наукових, технологічних і гуманітарних сферах. Справжня «міграція» молодих китайців в американські, європейські та австралійські університети вельми заохочується і щедро фінансується урядом Китайської Народної Республіки. Як я говорив, численність китайських студентів, які навчаються за кордоном, вражає, їх там зараз декілька мільйонів. У нас таке не можна собі уявити.
Однак відкритість світові країни, яка все ще називає себе комуністичною, викликає великі проблеми. Деякі молоді люди залишаються за кордоном після завершення освіти. Але переважна більшість повертається на батьківщину, озброєна західним досвідом і знаннями, які вступають у протиріччя з китайською дійсністю. Наведу тільки один, але вражаючий приклад. Режим азіатського колоса жорстко контролює засоби масової інформації. Протягом трьох днів я не мав доступу до електронної пошти, тому що Google та інші пошукові системи були заблоковані, як це часто трапляється в цій країні. Головна західна соціальна мережа Facebook заборонена, через неї спілкуватися неможливо. Існує китайська версія Twitter, але вона не має нічого спільного з нашою.
Легко зрозуміти, який шок така жорстка цензура викликає у молодих людей, що повернулися на батьківщину. Фахівці, у яких за плечима західний диплом, задають собі питання, які ж причини такого становища, що разюче відрізняється від того, до чого вони звикли. Відповісти на це питання не так просто. На вулицях всюди знаки партійної пропаганди: плакати і розтяжки вихваляють Мао Цзедуна та героїв «Великого походу». Але очевидно, що така пропаганда мало впливає на молодь. Величезні метрополії як то Пекін і Шанхай своїми хмарочосами сильно нагадують Нью-Йорк і Чикаго. Всюди видно Макдональдси та інші ресторани швидкого обслуговування, одяг за рідкісним винятком західного типу, а маоїстська епопея здається далеким минулим.
Отже, природно поставити запитання, що ж насправді відбувається в сьогоднішньому Китаї. Західні газети часто пишуть про боротьбу всередині партії, яка, як і раніше, утримує всю владу в своїх руках. Ми були свідками відходу на пенсію Бо Сілая, який вважався найбільш стійким прихильником маоїзму. Але в академічному середовищі є такі видатні економісти як Чжан Вейін (Zhang Weiying), які пишуть в «Wall Street Journal» про необхідність облишити політику в стилі Джона Кейнса на користь економічного лібералізму знаменитої австрійської школи Людвіга фон Мізеса (Ludwig von Mises) і Фрідріха фон Хайєка (Friedrich von Hayek). Всього кілька років тому про такий заклик надати ринку можливість саморегуляції, обірвавши його зв’язки з політикою, що в Китаї означає з Комуністичною партією, не можна було й помислити.
Зараз вибухнув скандал навколо прем’єр-міністра Вень Цзябао. Кілька днів тому в New York Times була опублікована стаття, що розповідає про величезні багатства, накопичені прем’єром і його сім’єю. Це не є новиною, тому що давно відомо, що китайські лідери здебільшого багаті, включаючи і вищезгаданого Бо Сілая. Тут же втрутилася цензура, і доступу до сайту американської газети не стало. Тим не менш, мільйони китайських студентів, що навчаються за кордоном, напевно прочитали статтю. У самому Китаї є способи обійти цензуру, хоча і піддаючись при цьому ризику. Все це відбувається напередодні 18 з’їзду Комуністичної партії Китаю, який відкриється 8 листопада цього року.
Здається, рівновага між різними течіями в партії, підтримувана завдяки превентивним договорам між лідерами, знаходиться в небезпеці. Напевно, це не простий збіг, що Китай намагається відвернути увагу від своїх внутрішніх проблем, вдаючись до націоналізму у зовнішній політиці. Так, несподівано крихітні острови Дяоюйдао (Сенкаку в японському варіанті) стали об’єктом суперечки з Токіо. Партійна пропаганда заохочувала проведення антияпонських демонстрацій, які іноді супроводжувалися насильством. Тим не менш, китайці швидко зрозуміли, що руйнування машин японського виробництва завдає шкоди їм самим. Здебільшого вони виробляються на заводах, розташованих на території Китайської Народної Республіки.
Цікаво також відзначити, що в останньому номері офіційного тижневика «China Weekly» Цю Фен (Qiu Feng) пише, що громадяни Китаю, що став світовою державою, повинні відмовитися від менталітету жителів «слабкої країни», що залишився від минулих часів. Між рядками можна прочитати, що Японія, чия імператорська армія постійно била китайців під час Другої світової війни, не страждає таким менталітетом. Звідси випливає, на думку журналіста, що китайський народ повинен стати «зрілим» і повністю усвідомити свою силу. Ймовірно, така свідомість не дуже поширена в народі, якщо засоби масової інформації змушені підкреслювати необхідність змінити менталітет.
Залишається враження, що азіатський колос в даний момент знаходиться на роздоріжжі, протилежні політико-економічні тенденції входять між собою в жорстке протиріччя. Жоден аналітик не зважується давати впевнені прогнози. Потрібно почекати результатів партійного з’їзду, щоб отримати більше ясності. Зі звичайною проникливістю висловлює свої цінні спостереження американський політолог Едвард Люттвак (Edward Luttwak), остання книга якого «Пробудження дракона. Китай без стратегії становить загрозу» щойно вийшла у видавництві Rizzoli. Він пише: «Багато хто сьогодні вважає, що майбутнє світу буде великою мірою визначатися сходженням Китаю, тобто продовженням його надзвичайно швидкого економічного розвитку, який, врешті-решт, можливо, і сповільниться, і наслідками, які з цього випливають: від постійного збільшення впливу країни в регіональному і світовому масштабі до зростання військової потужності».
Однак, на думку американського вченого, легко зрозуміти, що рано чи пізно китайці повинні будуть остаточно вибрати, яким шляхом вони підуть: чи залишиться країна на шляху авторитарного державного капіталізму з єдиною партією на чолі, чи перетвориться на суспільство з вільним ринком, яке не може бути однопартійним, або повернеться до свого коріння, згадавши про Мао. Останній шлях найменш імовірний. Ми всі хочемо зрозуміти, який їх двох перших шляхів запанує.
Мікеле Марсонет (Michele Marsonet)
За матеріалами: ИноСМИ.ru
Поділитися новиною
