2158
Військова доктрина і стратегія нацбезпеки: участь в чужих війнах за "дякую" і курс на ЄС
— Казна та Політика
На початку червня 2012 року відбулися події, мало помічені як національними, так і закордонними ЗМІ - на тлі Євро-2012. Президент Янукович ввів в дію нові редакції Військової доктрини України та Стратегії національної безпеки. Про це йдеться в указах президента № 389/2012 "Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 8 червня 2012 року "Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України", і 390/2012 "Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 8 червня 2012 р. "Про нову редакцію Воєнної доктрини України". Хоча, судячи з повідомлень у пресі, ці документи були схвалені Президентом ще в кінці квітня, а говорили про їх швидку появу ще з вересня 2011 року, опублікування і введення в дію відбулися лише зараз. І, мабуть, випадково саме в розпал футбольних баталій.
Необхідно відзначити, що за останні два роки відбулися значні зміни у зовнішній і внутрішній політиці України. Закон "Про основи внутрішньої і зовнішньої політики" зняв з порядку денного політики безпеки інтеграцію в НАТО і встановив новий - "позаблоковий статус" України, не пояснивши ні для України, ні для всього іншого світу, що це означає. Відповідно, необхідно було переглянути і привести у відповідність з цим законом всі існуючі стратегічні документи в сфері безпеки.
Більше того, перманентна "реформа" сектора безпеки та Збройних Сил, зокрема, призвела тільки до їх скорочення і деградації. Тому необхідно було вказати стратегічні цілі та шляхи в цій сфері як для здійснення реального планування та проведення дієвих реформ, так і для оборонного планування Генеральним штабом ВС України.
Та й зовнішньополітичні відносини України з сусідами і світовим співтовариством, м'яко кажучи, зайшли в глухий кут. Тому як повітря були необхідні нові (або оновлені) орієнтири для країни.
Що ж у підсумку вийшло?
Перш, ніж провести короткий аналіз цих документів, спробуємо розібратися, що таке стратегія національної безпеки, і що таке військова доктрина.
Система національної безпеки будь-якої країни базується на концептуальних політичних нормативно-правових документах, в яких викладаються офіційні погляди на роль і місце держави у світі, її національну цінність, інтереси і цілі, способи і засоби протистояння зовнішнім і внутрішнім загрозам.
У різних країнах назва документів, що розкривають зміст концепції національної безпеки, різна. Зокрема, в США - це "Стратегія національної безпеки", в Канаді та Туреччині - "Політика національної безпеки", в Італії - "Стратегічна концепція національної оборони". У Великобританії, Німеччині, Китаї, Японії та низці інших країн подібними документами є так звані "Білі книги". Положення цих документів є базою для формування і здійснення єдиної загальнодержавної політики реалізації та захисту національних інтересів, розробки приватних концепцій і планів, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки в міжнародній, військовій, економічній, соціальній, екологічній, інформаційній та інших сферах. (Необхідно відзначити, що в України є і "Біла книга", і "Стратегія національної безпеки".)
Нова Стратегія національної безпеки визначена як документ, який "згідно з законодавством визначає загальні принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми захисту життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз". Тобто, спочатку в Стратегії не висвітлені роль і місце держави в світі і її національні цінності. Або не визначені, або не потрібні?
Згідно з великою радянською енциклопедією "Військова доктрина - це система офіційних поглядів і положень, що встановлює напрямок військового будівництва, підготовки країни і збройних сил до війни, способи і форми її ведення". У той же час, в новій редакції Військової доктрини це поняття визначається як "система керівних поглядів на причини, сутність і характер сучасних військових конфліктів, принципи та шляхи їх запобігання, підготовку держави до можливого військового конфлікту, а так само на застосування військової сили для захисту державного суверенітету, територіальної цілісності, інших життєво важливих національних інтересів". Ні слова про військове будівництво!
Хоча, справедливості заради слід відзначити, що, коментуючи нові документи на засіданні Комітету з реформування та розвитку Збройних Сил та оборонно-промислового комплексу 20 квітня 2012 року, Президент заявив, що "мова йде про розгляд з наступним схваленням цілісної системи офіційних поглядів на сучасні особливості міжнародної ситуації, місце України у світі і в нашому регіоні, ключові національні інтереси, актуальні загрози безпеці, а також основні напрямки та завдання державної політики національної безпеки". Тоді мова йшла, крім Доктрини та Стратегії, і про Концепцію реформування ЗСУ. Тобто, необхідно чекати (скільки?) введення в дію як мінімум ще одного документа. А може і цілої низки документів.
Думки по древу
Якщо говорити в цілому про Доктрину та Стратегію, то документи носять багато в чому декларативний характер протоколу про наміри, далекого від чіткого плану дій. Відсутні чіткі терміни вирішення завдань, не визначені рамки дії Стратегії та Доктрини.
Документи не містять жодних часових вимірів їх реалізації, не мають реалістичного аналізу та принципів розподілу бюджетних ресурсів, механізмів реалізації стратегічних цілей. Наприклад, швидше благими побажаннями, ніж реалізованими в короткостроковій перспективі завданнями, виглядають такі стратегічні пріоритети, як досягнення національної єдності і консолідації суспільства, підвищення ефективності системи державного управління та місцевого самоврядування, забезпечення прийнятного рівня економічної безпеки, забезпечення енергетичної безпеки країни. Відсутня чітка стратегія подолання фінансової кризи та її наслідків для України.
Очевидно, нова стратегічна ситуація передбачає формування нових підходів до стримування та оборони, але ці положення не знайшли свого відображення в документах. Конкретизації потребують також і положення про реформування інститутів сектору безпеки - Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів; про прискорення реалізації судової реформи; про розвиток системи демократичного цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави.
Нова Стратегія безпеки України повинна чітко відповісти, який арсенал наших політичних і економічних способів дій в діалозі зі стратегічними партнерами та сусідами. У цьому ряду особливе місце, з абсолютно зрозумілих причин, займає Росія. Однак крім завдання "формування нової моделі відносин стратегічного партнерства між Україною та Російською Федерацією на основі збалансованості національних інтересів, розширення діалогу з питань протидії новим викликам і загрозам безпеки, пошук спільних підходів до формування нової загальноєвропейської системи колективної безпеки" в документах немає нічого. Знову мова про не сформульовані національні інтереси, і ні слова про те, якими будуть наші кроки у разі раптового охолодження політичних відносин (не тільки з Росією).
У розрахунку на свої сили
Однак найбільшим "мінусом", на мій погляд, є той факт, що автори Стратегії та Доктрини беруть за аксіому той постулат, що позаблоковість - об'єктивна необхідність, і декларують, що головним завданням для України є "збереження політики позаблоковості України з урахуванням геополітичних реалій і завдань з протидії сучасним викликам і загрозам". Сам підхід, зізнатися, виглядає суперечливим, і явно потребує обговорення.
Єдине виразне, проте таке, що не має юридичної сили, як в Україні, так і в міжнародних відносинах (що набагато важливіше) визначення позаблоковості було дано Януковичем, в щорічному посланні Президента України, з яким він виступив 7 квітня 2011 року в парламенті: "Позаблоковість розглядається Україною, як послідовна позиція захисту національних інтересів без участі у військових союзах, що створює необхідні можливості для розвитку партнерських взаємовигідних відносин з іншими державами та міжнародними організаціями в усіх напрямках... Її основним завданням має стати створення "периметра безпеки" вздовж всього державного кордону України".
При цьому, на думку експертів, автори "забули", що Збройні Сили України, як і весь військовий сектор безпеки, в останні роки в своєму розвитку орієнтувалися на подальший вступ України до НАТО: було проведено впровадження натовської J-структури в органах військового управління, і (що значно важливіше) формувався комплект військ, здатний виконувати завдання в основному у взаємодії з підрозділами армій країн НАТО. А це означає, що на даний момент система обороноздатності країни орієнтована на гарантії колективної безпеки, від яких Київ відмовився навіть в перспективі - заявою про свою позаблоковість, не маючи військового потенціалу для самостійного відбиття масштабної військової агресії. У той же час українська влада ще і скорочує Збройні сили, що передбачено презентованим Стратегічним оборонним бюлетенем на період до 2025 р.
Необхідно зауважити, що в Стратегії серед принципів політики національної безпеки зазначено "послідовна реалізація політики позаблоковості з використанням в інтересах України механізмів міжнародної безпеки". При цьому в Загальних положеннях Стратегії вказують, що "спостерігається небезпечна тенденція перегляду національних кордонів поза рамками міжнародного права", крім того гарантії безпеки України там же названі неефективними. Це означає, що Україна не може розраховувати ні на які міжнародні договори та угоди в сфері безпеки, якщо хоче надійно захистити свої національні інтереси, - тільки на власні військові можливості.
Знову-таки, автори вказують, що політику позаблоковості супроводжує "активна роль України в процесі вдосконалення архітектури європейської безпеки та підвищення ефективності діяльності її інститутів, зокрема ОБСЄ, підтримка ініціатив зі зміцнення регіональних механізмів, які створюють додаткові міжнародно-правові гарантії безпеки європейських держав; подальша участь у міжнародній миротворчій та антитерористичній діяльності, багатосторонніх заходах з протидії глобальним і регіональним викликам і загрозам з урахуванням інтересів України, ... продовження співпраці, партнерства та взаємодії з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) в рамках наявних механізмів та інструментів" .
Це - заклик, як це було і раніше, активно брати участь у різних регіональних і міжнародних ініціативах в сферах безпеки, але при цьому не користуватися тими можливостями і гарантіями, які вони відкривають. Яскравий приклад - участь України протягом багатьох років у всіх операціях НАТО (на даний момент винятком стала хіба що нинішня операція НАТО в Лівії), включаючи ті, в яких не брали і не беруть участь деякі країни-члени самого Альянсу. Що стосується "процесу вдосконалення архітектури європейської безпеки", - ситуація та ж: Україна другий рік бере участь у діяльності бойових груп ЄС (як єдина країна-не член Євросоюзу), у військово-транспортних програмах ЄС, в антипіратській операції ЄС "Аталанта". Але при цьому не отримує тих же гарантій безпеки, що країни-члени НАТО та ЄС. Питання: навіщо Україні потрібна така участь?
Курс на ЄС
Справедливості заради, необхідно відзначити, що в Стратегії та Доктрині є і позитивні моменти.
Чітко визначено стратегічний курс України. Цей курс буде направлений в основному на євроінтеграцію, а не на ЄврАзЕС (про яке в Стратегії навіть не згадується).
Запропоновано цілий комплекс заходів щодо оптимізації системи сектора безпеки. Деякі з них виглядають, звичайно, більше як благі побажання. Наприклад, "стабілізація ситуації в Збройних Силах і зупинка зниження рівня їх боєздатності і боєготовності". Цей захід зрозумілий і своєчасний, однак наскільки це можливо в умовах хронічного недофінансування? Разом з тим велика частина заходів, прописаних в Стратегії, виглядає цілком вдало і розумно. Також Стратегія передбачає реформування сектора безпеки та оборони як цілісної системи.
В Доктрині серед критеріїв, що визначають наміри або дії, які створюють умови для виникнення військового конфлікту і застосування військової сили проти України, прописані такі положення: "залишення без узгодження з Україною пунктів дислокації підрозділами збройних сил іншої держави, які згідно з укладеними міжнародними договорами перебувають на території України, а також дії із застосування таких підрозділів проти третьої держави". Враховуючи, що, виконуючи "Угоду між Російською Федерацією і Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України", підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації зобов'язані виконувати і дотримуватися українського законодавства, такий пункт в доктрині - це серйозний крок з приведення в нормальне правове русло непростих відносин з Чорноморським флотом.
Дмитро Штибліков
За матеріалами: УНІАН
Поділитися новиною
