1355
Український парадокс: збільшення викидів випереджає економічне зростання
— Казна та Політика
Аномальна спека влітку 2010 року і сибірські морози минулої зими - незаперечні докази зміни клімату. Чи приpведуть парникові гази до глобального потепління чи, навпаки, спровокують новий льодовиковий період, досі незрозуміло. Зате точно відомо, що якщо провідні індустріальні країни продовжать нарощувати викиди шкідливих хімічних сполук, природні катаклізми доісторичних масштабів не змусять себе довго чекати. На цьому тлі повідомлення Держкомстату України про те, що викиди діоксиду вуглецю в атмосферу від стаціонарних джерел у 2011 склали 206,5 млн. тонн, збільшившись у порівнянні з 2010 роком на 22% (на 37,3 млн. тонн), не може не насторожувати. Саме діоксид вуглецю, або як ще частіше називають вуглекислий газ (CO2), є основним парниковим газом техногенного походження. Тобто темпи зростання викидів даної речовини справляють основний вплив на прискорення або сповільнення глобального потепління. Принаймні, до такого консенсусу дійшли вчені, які займаються питаннями зміни клімату.
37,3 млн. тонн - це багато чи мало? У порівнянні з 1990 роком, коли Україна досягла піку викиду парникових газів (понад 700 млн. тонн в еквіваленті діоксиду вуглецю), то, звичайно, не багато. Але якщо згадати 2008 рік, який хоч і закінчився в умовах кризи, але був все-таки досить продуктивним для української промисловості, то виявиться, що в 2011-му за обсягами викидів вуглекислого газу ми вийшли на докризовий рівень. Було б ще не так образливо, якби зростання викидів було прямо пропорційним зростанню української економіки, але це, на жаль, не так. А найсумніше, що Україна, маючи реальні фінансові та технічні можливості для мінімізації викидів, з нез'ясовних причин цього не робить...
В широких рамках Кіотського протоколу
Поки Міністерство охорони навколишнього природного середовища не опублікувало Національний кадастр антропогенних викидів парникових газів за 2011 рік, говорити про абсолютні обсяги досить складно. Таким чином, загальний обсяг викидів СО2 еквіваленту (різні хімічні сполуки, обсяг яких виражається в еквіваленті діоксиду вуглецю) і викидів власне СО2 від стаціонарних джерел дуже серйозно відрізняються. Приміром, в 2008 році викиди від стаціонарних джерел становили близько 190 млн. тонн, тоді як загальний обсяг викидів СО2 еквіваленту, за даними Національного кадастру, склав 420 млн. тонн. Справа в тому, що дані Держстату щодо викидів не враховують низку факторів, обов'язкових при визначенні кількості СО2, відповідно до вимог Кіотського протоколу, на які і орієнтований Національний кадастр антропогенних викидів. Але поки Мінекології готує цей документ, будемо задовольнятися даними комітету.
Говорячи про викиди парникових газів, не можна хоча б у загальних рисах не нагадати, що собою являє Кіотський протокол (прийнятий в Кіото (Японія) в грудні 1997 року на додачу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату). Цей документ зобов'язує розвинені країни і країни з перехідною економікою скоротити або стабілізувати викиди парникових газів в 2008-2012 роках в порівнянні з 1990 роком. Для впровадження Кіотського протоколу ЄС та інші країни розробили систему обмеження промислових викидів за допомогою квот, згідно з якою компанії зобов'язані коректувати свої показники викидів з відповідними допустимими обсягами квот. Наша країна ратифікувала Кіотський протокол у лютому 2004 року і отримала можливість реалізувати невикористані нею квоти на викид СО2 на суму до 2,5 млрд дол. Україна одна з небагатьох країн, яка з 1990 по 2000 більш ніж удвічі скоротила викиди. Маючи за часів СРСР одну з найпотужніших в Європі металургійну, хімічну та машинобудівну галузі, наша країна після розвалу Союзу різко знизила випуск відповідної продукції. Навіть після відновлення зростання виробництва в металургії та хімпромі на початку 2000-х у нас зберігся величезний запас невикористаних квот. В результаті, ми отримали можливість продавати квоти тим країнам, які не зазнали такого глибокого падіння виробництва в 1990-х, а постійно нарощували викиди вуглекислого газу. Починаючи з 2008 року, приватні українські компанії і Кабмін від імені держави почали досить успішно продавати "надлишки" квот. На виручені кошти в країні реалізовувалися так звані проекти спільного впровадження з закордонними фінансовими інститутами, спрямовані на зниження викидів. Всього з реєстру України до реєстрів іноземних держав було перераховано 105 млн. тонн СО2 еквіваленту, з яких 75 млн. тонн були продані державою, а інші 30 млн. тонн - приватними вітчизняними компаніями.
Однак навесні 2011 року з'явилася інформація про те, що експерти РКЗК ООН не задоволені звітом України про ведення кадастру викидів парникових газів. Мова йшла про те, що дані занижені в порівнянні з їх реальними обсягами. 12 жовтня п.р. підрозділ секретаріату ООН щодо забезпечення виконання норм Кіотського протоколу заборонив Україні торгувати квотами. Тільки 12 березня поточного року Україна повернула собі право міжнародної торгівлі викидами парникових газів і можливість реалізації проектів спільного впровадження. Тут може виникнути питання, навіщо так багато уваги приділяти Кіотському протоколу і торгівлі квотами, коли навіть більш значний, ніж в 2011 році приріст викидів СО2, фактично ніяк не позначиться на обсягах невикористаних квот, які має Україна?
Стимуляція викидів
Дійсно, 206,5 млн. тонн вуглекислого газу від стаціонарних джерел, викинутих в минулому році, - це все одно в рази менше, ніж українська промисловість генерувала в 1990 році. Але якщо з далекого 1990-го повернутися в наш час, то ситуація виглядає вже дещо інакше. У 2008 році, за даними того ж Держстату, викиди діоксиду вуглецю із стаціонарних джерел склали близько 200 млн. тонн, з початком кризи, в 2009 році, вони скоротилися до 152 млн. тонн, а вже в 2010-му були на рівні 165 млн. тонн. Дані коливання більш-менш можна було б пов'язати з ситуацією у вітчизняній промисловості, яка після глибокого спаду на початку 2009-го почала поступово відновлювати обсяги виробництва. Але показники 2011 року, принаймні в тому вигляді, в якому їх дає Держстат, уже перекрили викиди 2008-го, проте навряд чи хтось насмілиться сказати, що Україна вийшла на докризовий рівень у виробництві металургійної чи хімічної продукції, що традиційно були одними з найбільш "брудних". На жаль, Держстат не наводить даних про викиди діоксиду вуглецю для окремих галузей. Втім, можна сміливо говорити, що якби обсяги виробництва вимірювалися викидами СО2, то можна було б вважати, що криза для України закінчилася в 2011 році. Але раз подібного немає, то звідки ж взялися додаткові 22% вуглекислого газу від стаціонарних джерел?
Частково на це питання може відповісти ситуація в енергетиці, яка завжди була основним джерелом прямих викидів парникових газів в Україні. Приміром, у 2008 році із загального обсягу викидів в 420 млн. тонн СО2-еквіваленту на енергогенеруючі підприємства припадали понад 60%. Перше місце за обсягами викидів належить теплоелектростанціям (ТЕС), що спалюють вугілля. Так от, згідно з даними Держпідприємства "Енергоринок", в 2011 році в загальних обсягах виробництва електроенергії частка ТЕС, згідно з ціновими заявками, зросла на 8,7%, при цьому на 17% скоротилася частка гідроелектростанцій, які за обсягами викидів СО2 займають останнє місце серед традиційних енергогенерацій. У реальних обсягах електроенергії, що виробляється, зростання частки ТЕС не таке помітне і становить лише 2%, але тенденція вимальовується досить сумна. Якщо в ціновому вираженні частка "вугільної" електроенергії зростає, значить, держава в особі Національної комісії, що здійснює держрегулювання в сфері енергетики (НКРЕ) і встановлює закупівельні ціни на електроенергію, стимулює виробництво саме "вугільної" електроенергії. При цьому частка "Енергоатому" - основного виробника електроенергії в Україні, залишалася в 2011 році на рівні 2010-го. Якщо ж до цього додати плани уряду повністю перевести теплоелектроцентралі (ТЕЦ) з газу на вугілля вже в поточному році, то можна очікувати подальшого нарощення в енергетичному балансі країни частки "вугільної" електроенергії. А це означає збільшення викидів СО2, абсолютно необґрунтоване з точки зору зростання вітчизняного ВВП. Як на це відреагують країни, що підписали Кіотський протокол, здогадатися не важко. Україна і так перебуває під їх пильною увагою у зв'язку з тим, що будучи найбільшим продавцем квот на викиди СО2, вона одночасно продовжує нарощувати їх викиди.
Але є ще більш зухвалий факт, що доводить небажання української влади боротися за скорочення викидів парникових газів. Як зазначила координатор програми зі зміни клімату Національного екологічного центру України Христина Рудницька, на сьогоднішній день на рахунку Держказначейства залишається близько 100 млн євро, отриманих від продажу квот на викиди СО2 Японії ще в 2009 році. Згідно з домовленостями з японською стороною, дані кошти мали бути спрямовані на підвищення теплоізоляційних характеристик житлових будинків. Таке утеплення в свою чергу могло б помітно підвищити їх енергоефективність, а значить, і заощадити електроенергію, необхідну для обігріву. Кінцевим результатом стало б скорочення викидів вуглекислого газу. Але Національне агентство екологічних інвестицій уже три роки не може освоїти ці кошти. З 2009 року агентство змогло реалізувати всього 37 проектів з утеплення житлових будинків і медичних закладів на 38 млн грн, що становить близько 3 млн євро, решта 97 млн євро продовжують лежати мертвим вантажем. Тим часом українська енергетика нарощує викиди, а чиновники-екологи міркують про кількість квот, які наша країна зможе продати після повернення їй права на торгівлю викидами. І нікого особливо не хвилює, що і без того підмочений імідж України як учасника Кіотського протоколу продовжує стрімко падати. Але довго так тривати не може, рано чи пізно наша країна остаточно втратить довіру міжнародного екологічного співтовариства, а разом з цим і можливість залучати закордонні інвестиції під реалізацію енергозберігаючих та природоохоронних проектів.
Петро Чорний
За матеріалами: УНІАН
Поділитися новиною
