899
Утопії для утоплеників
— Казна та Політика
Закритий доступ на світові фінансові ринки при фактичному заморожуванні співробітництва з МВФ означає: у розв’язанні своїх бюджетних і боргових проблем офіційному Києву доведеться поки що покладатися виключно на внутрішні джерела. Тим часом на складні виклики в питаннях бюджетної стабільності та виконання зовнішніх боргових зобов’язань існують досить прості відповіді, за які нинішній влади зовсім не обов’язково платити фатальну політичну ціну. От тільки готовності відповідати поки що все одно не видно.
Основні пункти, якими визначаються негативні настрої світових інвесторів щодо України, давно запротокольовані. По-перше, серйозне розчарування викликала відсутність широко анонсованих позитивних результатів у переговорах щодо газу з Москвою, які видавалися майже здійсненним фактом. Стало зрозуміло, що газовий рахунок, який становив торік близько 12 млрд. дол. (майже ідентичний від’ємному зовнішньоторговельному сальдо), нинішньому року не тільки не зменшиться, а й значно зросте. Як визнають і представники влади, така ціна - дуже важка ноша для й без того неміцної української економіки. Утім, як і для держфінансів також - покриття збитків НАК "Нафтогаз України" потребує дедалі більших дотацій бюджету.
Проте офіційний Київ так і не зважився заплатити політичну ціну за ліквідацію однієї з ключових "чорних дір" у своїх фінансових балансах - диспаритету між закупівельними та відпускними цінами на блакитне паливо для населення та комуненерго.
По-друге, у результаті виявилася фактично замороженою програма співробітництва з МВФ, до реалізації якої було докладено так багато зусиль. Які, до речі, уже почали давати свої позитивні результати. Серед них - і уповільнення інфляції до небачених багато років параметрів, і скорочення дефіциту бюджету до комфортних узагалі-то показників. На нинішній рік уже навіть планувалося зниження боргового навантаження на бюджет (щоправда, поки що тільки у відносних параметрах).
Однак це - при прийнятній вартості заміщення держборгу, виплати з обслуговування якого оцінюються поточного року в 11,9 млрд. дол.
Проблем практично не було б, якби Київ міг розраховувати на нові транші фінансування МВФ чи хоча б на його позитивні оцінки української ситуації. Але оскільки про відмову підвищувати тарифи в нинішньому передвиборному році було неодноразово заявлено на найвищому рівні, то не доводиться чекати милості й від вашингтонських функціонерів. Особливо, якщо згадати про незвичайну різкість формулювань у листі постійного представника МВФ в Україні Макса Альєра на адресу нашого уряду (який раптом став надбанням ЗМІ).
Негативний вердикт МВФ можна було б вважати половиною лиха, якби ситуація на світових фінансових ринків була хоч трохи простішою. А так кредиторам нині точно не до України.
Надіям на залучення фінансування в сусідній Росії, а також на Далекому (Китай) чи Близькому (Саудівська Аравія та Емірати) Сході поки що не судилося матеріалізуватися. І якщо це відбудеться на прийнятних для національних інтересів умовах, тоді всіх причетних уже точно треба нагородити орденами і медалями.
Тим часом погіршення динаміки ВВП (за попередніми оцінками НБУ, у січні його зростання становило тільки 2% у річному вираженні) і поточного рахунку означає очевидну матеріалізацію загроз для бюджетної та курсової стабільності. Особливо якщо згадати, що передвиборний рік ще й потребує додаткових електоральних пряників.
Разом з тим уявна простота усунення зовнішньоторговельних диспропорцій за рахунок девальвації курсу значно ускладнюється, якщо згадати про зворотний її бік - подорожчання критичного імпорту, збільшення зовнішнього боргового навантаження, посилення інфляції та її очікувань, нові збитки для банків і їх позичальників, погіршення підприємницьких і споживчих настроїв.
Такі от лещата, в яких, здається, дедалі більше звужується простір для економічних і політичних маневрів влади.
Однак насмілимося припустити, що успішно пережити складний передвиборний рік вітчизняній економіці могли б допомогти все ще незадіяні величезні внутрішні ресурси, вивільнення яких потребує нехай і складних, але зовсім не суїцидних рішень. Адже наша країна, напевно, є світовим рекордсменом за неефективністю витрачання ресурсів. І не тільки енергетичних, а й трудових, природних, бюджетних і безлічі інших.
У того самого держбюджету можливості оптимізації насправді величезні, причому як у дохідній, так і у видатковій частинах.
Зрозуміло, що потенційне джерело поповнення доходів - величезний тіньовий сектор, масштаби якого оцінюються то в 50%, а то й в усі 70% офіційного ВВП. Чого тільки вартий нелегальний імпорт чи незаконний обіг підакцизних товарів? Та й не випадково не тільки у МВФ Україні рекомендують скасувати спеціальні режими оподаткування щодо офшорних зон, а також ліквідувати "податкові ями".
А скільки неврахованих мільярдів "розпилюється" і "дерибаниться" у держзакупівлях? Як нещодавно повідомили в Держстатистиці, за 2011 рік на закупівлі товарів, робіт і послуг держструктури витратили 135,9 млрд. грн. (на 75,5% більше за аналогічний показник 2010-го). Загальна ж сума коштів за укладеними торік закупівельними договорами у держсекторі становила 325 млрд. грн. Відкотні тарифи багатьом добре відомі - можна запросто прикинути, які приховані ресурси можна було б знайти в цій сфері за умови наведення в ній хоча б елементарного порядку.
Десятки додаткових мільярдів можна одержати, запровадивши адекватну рентну плату за експлуатацію національних природних ресурсів - і не тільки надр і корисних копалин, а й лісових, водних і, нарешті, земельних.
Досить згадати експертні оцінки, згідно з якими рівень оподаткування видобувної промисловості в Україні у вісім-десять разів нижчий, ніж у європейських країнах. І що український держбюджет узагалі не одержує доходів від стягнення ренти за видобуток і промислове освоєння залізорудної сировини, марганцевої та уранової руд, коксівного вугілля, руди кольорових металів та інших корисних копалин, які є взагалі-то народною власністю. За найскромнішими оцінками, загальний недобір рентних платежів ще 2007 року перевищував 30 млрд. грн.
Чи система соціальних пільг, яка тріщить по швах. Експерти Світового банку якось підрахували, що на соцвиплати в нашій країні витрачається приблизно 21% ВВП, і Україна посідає за цим показником четверте місце у світі. При цьому основні виплати йдуть далеко не найбільш нужденним. За даними СБ, у нашій країні 20% найбідніших верств населення отримують усього 34% від загальної суми видатків на соцдопомогу, тоді як в інших країнах на них витрачають 60%.
Нещодавно один із віце-прем’єрів озвучив ще більш шокуючу статистику - тільки 23% усіх соціальних пільг в Україні (їх налічується 380 категорій) отримують малозабезпечені громадяни, а 77% - люди, яких до бідних віднести не можна. І навіть розкид цифр, оголошених за останні два місяці Мінфіном і Мінсоцполітики щодо кількості пільговиків - від 18 до 26 млн., свідчить, наскільки "чіткий" облік налагоджено у цій сфері. Про яку прозорість і адресність можна говорити в принципі?
Розмови про необхідність провести монетизацію пільг, щоб бідні не платили за багатих, ведуться вже мінімум років десять. І хіба справа лише в невдалому досвіді монетизації пільг у Росії?
Проект "Соціальна карта" (що передбачає, серед іншого, створення єдиного реєстру пільговиків), з допомогою якого можна було б давно розв’язати проблему обліку, монетизації та адресності пільг, розроблений років п’ять-сім тому, аж до покрокового плану та конкретних доручень усім причетним органам і відомствам. Було вже навіть запущено пілотні проекти. Але далі справа так і не пішла.
Давня притча во язицех - клондайк для обраних в енергетичній сфері. Невже хтось ще сумнівається, що всі багатомільйонні та мільярдні багатства, що походять із неї, вкрадено не в кожного з нас персонально? І що різниця в цінах - ринкових і пільгових - головна передумова для такого обкрадання? І що відмову від підвищення тарифів на газ продиктовано зовсім не втратою платоспроможності незаможних, яку можна компенсувати адресними субсидіями (що, до речі, наполегливо рекомендує МВФ)? А просто небажанням проводити подальші реформи в енергетичній сфері, приводячи її до європейських стандартів і підвищуючи прозорість однієї з головних дійних корів можновладців - НАК "Нафтогаз України". Ця компанія вже багато років, як і більшість перелічених вище сфер, є забороненою темою для українських реформаторів усіх віків і політичних пристрастей.
Головний для країни програмний документ - президентська Програма економічних реформ на 2010-2014 роки ("Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава"). Указ президента "Про національний план дій на 2012 рік" із впровадження цієї програми містить 112 сторінок загалом правильних і переважно дуже потрібних заходів.
Однак чому ж фактичне виконання цих планів за останні два роки не вселяє особливих приводів для оптимізму? І чому більшість запланованих у країні реформ стикаються з очевидними складнощами в імплементації (але ж їх начебто справді проводять - адміністративну та регуляторну, бюджетну й податкову, пенсійного та соціального забезпечення загалом та ін.). А їх результати в більшості випадків виявляються протилежними задекларованим цілям? І далеко не тільки через відсутність якихось інституціональних механізмів чи протидії бюрократично-чиновницького апарата (хоча й це, слід визнати, є найпотужнішим стримуючим чинником).
Відповіді містяться в багаторазово повторених істинах, які вже стали банальними. Реформи не знаходять підтримки й розуміння в суспільстві, мультиплікуючи протестні настрої та з’їдаючи рейтинги влади, через дефіцит довіри в так званих цільових аудиторій до правової, макроекономічної, регуляторної та всіх інших видів державної політики.
Вакуум довіри виникає передусім через неготовність можновладців та їх наближених піти хоч на якісь значущі поступки в інтересах (доходах, прибутках і т.ін.), зробивши власний внесок в оплату здійснених у країні реформ. Поки що весь їхній вантаж перекладається на населення, яке й так уже затягло до межі паски. Тоді як для обраних залишаються податкові вилучення, спеціальні режими з офшорними юрисдикціями, необґрунтовані преференції, бюджетні підряди тощо.
Ви не подумайте, ніхто не закликає їх ділитися. Прохання просто інших так безпардонно не грабувати. Хоча б у рік виборів. Але чомусь не залишає відчуття, що навіть інстинкт самозбереження виявиться в українському випадку слабкішим від жадібності. А пропозиції подоїти хоча б одну з вищезгаданих священних корів так і залишаться рожевими мріями або надто оптимістичною утопією.
Анатолій Баронін, Da Vinci AG:
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
