3022
Несвоєчасний фен-шуй
— Казна та Політика
Чотири роки тому колишній бютівець Олег Антипов - той, який називав себе "депутатом-літаком" - зареєстрував у секретаріаті Верховної Ради свій перший законопроект. В якому пропонував змінити державний прапор України. Кольори залишити тими ж, зате смуги поміняти місцями - жовту зробити верхньою, а синю - нижньою. Мовляв, за фен-шуєм нинішнє розташування кольорів означає "занепад", а варто схвалити його закон - відразу вийде символ щастя. Особливо непокоїло нардепа Антипова те, як нинішні "занепадницькі" символи України сприймаються... в Китаї. Там, мовляв, у фен-шуї точно розбираються і можуть просто не захотіти мати справу з країною з "неправильним" прапором. Втім, судячи з антуражу візиту Ху Цзіньтао, побоювання "депутата-літака" виявилися марними. Китайці ніяк не заперечували навіть проти сусідства свого прапора з "нефеншуйним" українським. І такими "символами дружби" Київ був усіяний незвично густо. Правда, Олег Антипов вже давно не депутат. Але зате справа його живе...
Ідею терміново змінити державну символіку на більш "щасливу" днями озвучив один з ідейних соратників "товариша Ху" в Україні - Олександр Голуб. Його, втім, не влаштовує проста "зміна місць доданків". Як справжньому комуністу, Олександру Володимировичу набагато ближче червоний колір, який на чинному державному прапорі не представлений взагалі. А поєднання жовтого з синім у більшовиків викликає відторгнення з часів, коли вони виходили "на бій з Центральною Радою". Навіть у чинну конституцію згадка про "синьо-жовтому" прапорі комуністи в 96-м ніяк допускати не хотіли, довелося навіть включати це питання до "великого компромісного пакету". І ось тепер Голуб пропонує новий "компроміс". Якщо, мовляв, не хочете червоний прапор, нехай буде малиновий. Як у запорожців. З православним хрестом. Без хреста сучасним атеїстам-ленінцям, мабуть, ніяк не обійтися.
При цьому формальним приводом для ініціативи Голуба стало рішення КС, який визнав неконституційним скандальний "закон про червоний прапор", що спровокував "інцидент 9 травня" і тим не менш підписаний президентом. Для влади це було чи не найкращим виходом із ситуації - з одного боку, Янукович виконав свою обіцянку перед ветеранами, з іншого - закон фактично втратив силу. Але комуністи з цим погодитися ніяк не могли, принаймні публічно. Тому й влаштували "демонстрацію прапора" перед будівлею КС, тому й відповіли на вердикт суду в стилі, традиційному для української політики, - "якщо наша позиція суперечить конституції, то тим гірше... для конституції". Спочатку Голуб запропонував внести в Основний Закон поправку про червоний прапор. А тепер ось - про малиновий.
Зміна відтінків у заявах, до речі, досить показова. Оскільки до Прапора Перемоги конституційні ініціативи комуністів насправді мають дуже опосередкований стосунок. Використовувати червоний прапор під час святкових заходів суд адже не заборонив. А от заміняти ним державну символіку... Але з іншого боку, Голуб не пропонує колегам з Компартії Китаю вивісити на вулицях міст КНР прапори Китайської республіки (тієї самої, яку очолював Чан Кайши), хоча саме вона була учасницею антигітлерівської коаліції. І не дорікає їм "неповагою до пам'яті загиблих" і "плювками у ветеранів". Перемога перемогою, але для нинішнього пекінського режиму червоний прапор з білим сонцем у синьому квадраті - це передусім прапор їх противника в громадянській війні, прапор тайваньського уряду, який досі не визнає комуністів законним урядом усього Китаю... І вже тому жодної альтернативи червоному прапору з золотими зірками допустити не можуть. Зате в Україні Симоненко з товаришами "демонструють плюралізм".
Зрозуміло, й опоненти КПУ, які стверджують, що національна символіка змінюватися не може, взагалі-то видають бажане за дійсне. Може. І традицію змінювати її зі зміною влади придумали зовсім не комуністи. Першопрохідцями стали французькі революціонери, які змінили білий прапор монархії на триколор. Втім, і в триколорі порядок кольорів кілька разів змінювався. Не через фен-шуй. Радикальні революціонери хотіли, щоб ближче до древка був червоний колір, а помірні - наполягали на синьому. У підсумку перемогли прихильники синього. В Ірландії під час антибританського повстання 1916 року замість традиційного зеленого прапора з арфою революціонери підняли зелено-біло-оранжевий триколор - як символ двох конфесій жителів острова і бажаного миру між ними. У 1918 році монархія впала в Німеччині. І республіканці замінили чорно-біло-червоний прапор кайзерівський на чорно-червоно-жовтий. Гітлер, прийшовши до влади, прапор "ваймарських зрадників", зрозуміло, скасував, а й кайзерівські смуги незабаром поступилися місцем червоному прапору зі свастикою в білому колі - партійному стягу NSDAP. Іспанські республіканці змінили червоно-жовто-червоний прапор на малиново-жовто-червоний. Але Франко повернув старе забарвлення.
Після другої світової, в якій антигітлерівська коаліція виступала під гаслом визволення народів, до національних прапорів стали ставитися дбайливіше. Хіба що в країнах "народної демократії під сталінським наглядом" деякі прапори були "оновлені" соціалістичними гербами (у випадку з НДР це можна було пояснити навіть не ідеологічними, а суто практичними міркуваннями, адже її прапор мав абсолютно ідентичне з ФРН "Веймарське" забарвлення). А в Італії, навпаки, герб монархії з прапора зник. Під час антикомуністичних революцій в Угорщині, Румунії, Болгарії (до речі, цей рецепт використовували кустарі-опозиціонери) ненависну символіку просто вирізали ножицями, і над мітингами майоріли "діряві" прапори. Нехай виходило не зовсім акуратно, але зате як романтично!
Складніше було з колишніми радянськими республіками, чиї офіційні прапори, загалом-то, не мали нічого спільного з "дореволюційними" національними символами. Але ті, хто такі символи мав, врешті-решт їх і відновив. Для решти прапори довелося вигадувати - метод, в якому немає нічого поганого, саме таким чином були створені десятки прапорів по всьому світу (від російського триколора, "вигаданого" Петром Першим, до канадського прапора з кленовим листком, проект якого був відібраний на загальнонаціональному конкурсі). І в тому, і в іншому випадку, втім, прапори, затверджені після розпаду СРСР, воліли не міняти. Винятків було лише два. Але досить і досить показових.
Першим від національного "біло-червоно-білого" прапора відмовився Олександр Лукашенко, який не хотів мати нічого спільного з "епохою Шушкевича". Замість нього Білорусь отримала відкориговану символіку БРСР - з прапора, наприклад, зникли тільки серп, молот і зірка (цілком пояснюється - світову революцію Олександр Григорович не замишляв, а місцеві комуністи дуже швидко опинилися в опозиції). Другим - від "кизилового" прапора - вирішив відхреститися Михайло Саакашвілі. Відхреститися в буквальному сенсі цього слова, оскільки на новому грузинському прапорі красуються один великий хрест і чотири маленьких (хрести, та ще й червоні - Олександр Голуб міг би заздрити, якби йому не потрібно було таврувати "русофобів" і "проамериканських маріонеток" з нинішньої грузинської влади). Для Саакашвілі зміна символіки була одним з елементів своєрідного ребрендингу країни в очах Заходу, Лукашенко намагався зіграти на ностальгічних почуттях колишніх радянських громадян, але підхід по суті був тим же. У компанію авторитарних "творців символіки" можна додати, до речі, і Путіна - він російський прапор не чіпав, але з гімном поступив цілком у дусі Лукашенка (і досить завбачливо, між іншим, адже "скасованими" прапорами на мітингах ще можна помахати, а мелодію Глінки - гімн Росії єльцинського часу - наспівувати вже точно не будеш).
Очевидно, що і в Україні ініціативи, подібні до Голубівських, можуть мати хоч якусь перспективу тільки в тому випадку, якщо їх візьме на озброєння чинна влада. З її авторитарним напором. Але якщо Янукович і хотів би бути схожим на Путіна, Лукашенко чи Саакашвілі, то залишається абсолютно незрозумілою вигода, яку він міг би отримати від гіпотетичної зміни символіки. Що вона - вибачте за тавтологію - могла б символізувати? Несхожість з попередниками? Але Ющенко і Тимошенко не настільки міцно асоціюються з синьо-жовтими прапорами, найімовірніше, з помаранчевими, а національний прапор був тим же і за Кучми, на якого нинішній президент багато в чому саме хотів би бути схожим. Початок нової ери? Навряд чи для мільйонів українців "новий час" асоціюється з новою символікою, найімовірніше, зі змінами в їх власного життя, та й чекають вони не стільки на зміни, скільки на стабільність і спокій. Зв'язок з часами козаччини (якщо вже йти за логікою Голуба)? Але невже цей зв'язок настільки важливий для більшості виборців нинішнього президента (він-то батуринськими реконструкціями не захоплюється) і вже тим більше протиставлена "синьо-жовтій" традиції? У суспільній свідомості обидві ці лінії національної історії тісно переплелися - і за останні десятиліття, завдяки школі і просвітницьким зусиллям ентузіастів, це переплетіння стало ще більшим. Та й не викликає нинішня національна символіка активного відторгнення в абсолютної більшості громадян, що б не стверджували з цього приводу Олександр Голуб зі Спиридоном Кілінкаровим. До неї як мінімум звикли, вона асоціюється не тільки з чинною владою, а й, скажімо, зі спортивними перемогами - нехай і не такими численними, як хотілося. І вже тим більше не тягне на роль популярного альтернативного символу малиновий прапор - його швидше за все взагалі не сприймають як символ.
А ось проблеми, які виникнуть у разі спроби зміни символіки, - набагато наочніші. Очевидно, що мільйони співгромадян сприймуть подібну ініціативу вороже, як особистий виклик. Одна справа, коли зухвало поводяться маргінали (на них можуть просто не звернути уваги), і зовсім інша, коли ініціативи маргіналів підтримує влада, популярність якої і так знижується. Навіть для дезорганізованої і дезорієнтованої опозиції це стане справжнім подарунком, причиною і приводом для об'єднання, зручним інструментом для мобілізації активістів та залучення нових прихильників. І все це - тільки для того, щоб потішити самолюбство комуністів?
Історія з "червонопрапорним" рішенням конституційного суду і "примусом до спокою" у Львові свідчить швидше про те, що влада останнім часом вважає за краще дотримуватися лінії на громадське умиротворення. Щонайменше там, де не страждають її життєві та комерційні інтереси. Навіщо докладати зусилля для продавлювання екзотичних конституційних ініціатив, для затвердження яких ще потрібно зібрати 300 голосів у парламенті, якщо можна поставити крапку в питаннях, які не розв'язувалися десятиліттями, хоча начебто б і не викликали публічних дискусій. Наприклад, затвердити нарешті великий герб, як цього вимагає конституція з 1996 (!) року. Для цього ж і сил великих не потрібно, достатньо демонстрації волі - і результат вже майже готовий. Головне - уникнути синдрому "Спритка і Гарнюні", що з'явилися завдяки "доброзичливцям" невідомо звідки в найбільш невідповідний момент.
А любителям фен-шую і малинових шароварів краще надати можливість займатися улюбленою справою в сферах більш далеких від державного управління. Краще і для влади, і для країни.
Олексій Мустафін
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
