3124
Холостий хід
— Казна та Політика
Будьте обережнішими з бажаннями, вони можуть виповнитися - попереджав своїх читачів Вільям Ваймарк Джекобс. Щоправда, більшість українських політиків з англійською літературою знайомі в кращому випадку за збірками афоризмів. Але серед радників президента є і ті, хто міг би - за бажання - процитувати цю фразу в оригіналі (тим більше що для деяких з них англійська - рідна). Витончено видавши її, скажімо, за стару східну приказку. Тільки слідувати мудрій пораді класика півроку тому вони, мабуть, рекомендувати не наважилися. А сенс? Прагнення Віктора Януковича повернути собі повноваження Леоніда Кучми, якими йому так і не дали скористатися в 2004-му, було настільки відвертим, що соратники могли підозрювати: президент просто не прислухався б до порадників. Але тепер, вдосталь насолодившись реваншем, Віктор Федорович має прекрасну можливість переконатися, який саме подарунок піднесли йому конституційні судді, одним махом повернувши чинність Конституції 1996 року.
Зрозуміло, суд позбавив президента від страху перетворитися на "англійську королеву", яка, як відомо, "править, але не управляє". Кошмару, який так мучив його попередника. Правда, на відміну від Ющенка, Янукович і так дуже швидко отримав і лояльну парламентську більшість, і слухняний уряд, які навіть помислити не могли про перетворення в альтернативний центр влади. Тому небезпека була радше гіпотетичною. Але тепер країною треба дійсно не правити, а управляти. А з керованістю у новій-старій моделі, як виявилося, не все так просто.
За помаранчеву п'ятирічку якось забулося, що за всієї монополізації влади в епоху Кучми в країні дійсно існувало два уряди, один з яких називався кабінетом міністрів і зазвичай відігравав роль цапа відбувайла, а інший - адміністрацією глави держави, в якій, за словами недоброзичливців, Леонід Данилович і працював президентом. Втім, за всім начебто всесиллям своїх канцеляристів керував цієї подвійної моделлю все ж Кучма. Може, тому що мав за плечима багаторічну школу роботи на "Південмаші" і був натурою діяльною.
Четвертий президент України - людина іншого складу. Працелогіком його точно не назвеш. Навіть під час буття лідером опозиції Янукович вражав опонентів захопленістю "заміськими" хобі. Не дивно, що "Кучмінська" модель при новому господарі заробила впівоберта. Якщо не на холостому ходу. Адміністрація, зрозуміло, не проти здаватися всесильною, але з реальних інструментів впливу на ситуацію в країні (не плутати з будівлею на вулиці Банковій) в її розпорядженні хіба що кулуарні інтриги. Тому й горизонт дій обмежується інтересами безпосереднього оточення президента.
І з Кабінету міністрів повноцінного крайнього зробити теж не виходить. Хоча б тому, що уряд більше нагадує раду директорів великої корпорації, і віце-президентами в ньому працюють олігархи-розпорядники Партії регіонів, зачепити кожного з яких не можна без ризику порушити баланс між цими заклятими друзями (можливо, тому Кучма подібного "сумісництва" якраз уникав). Водночас і робочим органом такий уряд можна назвати з натяжкою помітною - Микола Азаров змушений грати роль не залізного канцлера, а якогось незрозумілого модератора, узгоджуються інтереси підлеглих чи не з допомогою "човникової" дипломатії.
Президент, звичайно, міг до певного часу закривати на це очі. І просто насолоджуватися реваншем за 2004-й. Але безпорадність влади, схоже, почала дратувати і його. Особливо на тлі регулярних звітів про зниження рейтингів. І Партії регіонів, і президента. Звідси й відверті репліки на адресу підлеглих, і публічні попередження про те, що "терпіння може лопнути". Правда, при цьому Янукович ніяк не пояснює, а що, власне, потрібно зробити, щоб державна машина запрацювала.
Гучно оголошена адміністративна реформа поки що зводиться до перепризначення старих чиновників на нові посади. І в цьому вигляді лише посилює проблему. Віце-прем'єри стали ще й міністрами, але чи стали їх дії більш скоординованими, а робота уряду злагодженішою? Чи додало це управлінських можливостей прем'єру? Структуру адміністрації зробили стрункішою, послабивши особистих конкурентів Сергія Льовочкіна, але чи стала президентська канцелярія виробляти щось, крім паперів? Де обіцяна стратегія модернізації? Або вона зводиться до ритуального повторення слова "МакКензі"?
Тільки слова - це не реформи. І навіть буквальне виконання рекомендацій міжнародних фінансових організацій - не модернізація. А рекомендації українські чиновники не тільки буквально, але і просто виконують з великим скрипом. Рік перебування при владі біло-синіх наочно показав: до влади вони прийшли не для того, щоб виконувати якийсь "план реформ". У них і перед виборами не було жодного плану, а після них - тим більше не спромоглися написати. Навіщо, якщо ми і так перемогли? - З безпосередністю, властивою тільки вітчизняним "державним діячам", зізнаються в приватних розмовах самі регіонали. Мета перебування при владі - сама влада. У максимально можливих обсягах. На максимально можливий термін. Це лейтмотив дій абсолютної більшості українських політиків. І чиновників. Тому робота вхолосту - не аномалія, а нормальний стан вітчизняної державної машини. Вона саме так функціонує. Як би цьому не дивувався президент.
Зрозуміло, в Януковича завжди є в запасі варіант під умовною назвою "всіх з пляжу". А якщо не всіх, то хоча б уряд. Вчинити так президенту радили навіть опозиціонери. Що вже говорити про тих, кому радити належить за статусом. Нагадували про те, як Кучма пообіцяв, що "країна побачить нового президента", - і змінив абсолютно лояльного Пустовойтенка на "молодого реформатора" Ющенка. Щоправда, і Кучма ризикнув лише на початку другого терміну. Коли були очікування відповідні. А звільнення Азарова - це швидше можливість призначити того самого "крайнього". Причому цього разу навіть сам Микола Янович, схоже, був не проти. У всякому разі, попередив про майбутню відставку своє оточення. І навіть запасний аеродром підготував. Набагато скромніше, до речі, за посаду голови Нацбанку, яку йому нібито обіцяли в минулому році.
Тільки не відпустив Янукович. Не використав навіть такий блискучий інформаційний привід, як виступ з посланням перед Верховною Радою. Посвячені, правда, шепотілися, що відставку відклали на місяць, і після травневих свят точно звільнять. Але виявилося, що відбій пролунав надовго. І не тільки щодо Азарова. Весь економічний блок не збираються чіпати щонайменше до вересня. Недоторканними залишаються і віце-прем'єри - як мінімум Андрій Клюєв, Борис Колесников і Юрій Бойко.
Сергій Тігіпко, щоправда, публічно оголосив, що піде у відставку сам - якщо не почнеться пенсійна реформа. Але до цієї заяви і на Грушевського, і на Банковій поставилися скептично. Мовляв, Сергію Леонідовичу і самому вигідніше залишатися в уряді, а набивати собі ціну він може хіба що в свого електорату - і так не численний, як цього хотілося б лідеру "Сильної України". Регіонали, мовляв, торгуватися з ним вже точно не будуть. Щоб грюкати дверима, розігруючи карту "я хотів, але мені не дали", потрібно щонайменше бути впевненим, що виборці хочуть саме того, що не дали зробити реформатору, який так і не відбувся. А чим козиряти Тігіпко - непідвищенням пенсійного віку?
До того ж у Сергія Леонідовича може жевріти надія, що у разі зміни керівника уряду саме він виявиться найбільш відповідним на роль "моложавого реформатора". Решта - навіть якщо ще недавно дуже хотіли в прем'єрське крісло - начебто повинні розуміти, що це швидше роль камікадзе. Ось тільки чи визначився сам Янукович з тим, кого він хотів би сам бачити наступником Азарова? Схоже, що ні. А на ні, як то кажуть, і суду нема.
З іншого боку, зазвичай уряд відправляють у відставку тоді, коли проведені найболючіші заходи, необхідні для здійснення реформ. Щоб відповідальність за погіршення життя взяли на себе відставники, а плодами їх діяльності скористалися ті, хто залишиться при владі (у нашому випадку - президент). Але в тому-то й річ, що ніякі глибинні, якісні реформи за рік так і не були початі. А "погіршення життя вже сьогодні" - це не ціна модернізації, а скоріше підсумок бездіяльності влади. І критична - з точки зору суспільної довіри - точка насправді все ще попереду. Викидати найбільший козир в цих умовах просто необачно. Потрібно жертвувати кимось менш значущим.
Виходячи з цього, якщо когось після свят і звільнять, то, швидше за все, Дмитра Табачника. Він вже сконцентрував на собі достатньо негативу. А відносини з Росією, яка нібито благоволить до міністра освіти, помітно охололи. Чому б не продемонструвати поблажливість до студентів і націонал-демократичної публіки? У разі відставки Табачника на його місце можуть призначити когось з лояльних ректорів вузів (нелояльних, втім, практично не залишилося) або незабутнього Василя Кременя, який свого часу побував у кріслі міністра за таких різних прем'єрів, як Ющенко і Янукович. На відміну від 2005 року, навряд чи хтось з цього приводу вийде з пікетом на Банкову.
А для втіхи тих, хто симпатизує головному опоненту Табачника у лавах самих регіоналів, інший міністерський портфель можуть віддати... Ганні Герман. Заодно витіснивши її остаточно з Банкової. Вдалим кріслом для Герман називають посаду міністра культури. За звільненням для цієї мети Михайла Кулиняка справа, мовляв, не стане, головне, щоб Ганна Миколаївна погодилася. У чому навіть ініціатори цієї комбінації не впевнені. Зрештою Мінкульт ніколи не вважався місцем ні занадто хлібним, ні занадто престижним.
Відставка, яка може залишитися практично непоміченою, - звільнення Віктора Тихонова. Не те, що проблеми ЖКГ українців не хвилюють, просто їх рішення мало хто пов'язує з діяльністю профільного міністра. Та й не запам'ятався Тихонов на цій посаді нічим скільки-небудь резонансним.
Цілком можливі також заміна керівників МОЗу і Міноборони. Ілля Ємець - наочне підтвердження того, що блискучий лікар не обов'язково повинен бути хорошим керівником відомства. Правда, з кандидатурою нового міністра може виникнути заминка. Оскільки призначення Тетяни Бахтєєвої хочуть, м'яко кажучи, далеко не всі. Олександр Кузьмук на чолі військового відомства (вже вкотре) - теж варіант, м'яко кажучи, на любителя, адже кадрові зміни повинні демонструвати роботу над помилками, а тут, як ми пам'ятаємо, низка помилок при роботі. Але Михайла Єжеля у кріслі, подейкують, утримує не тільки невизначеність зі змінником, а й незавершеність історії з Балаклавською бухтою - в ній без підпису міністра ніяк не обійтися.
Втім, навіть ті, хто наполегливо рекомендують провести хоча б косметичні перестановки, розуміють, що йдеться головним чином про демонстрацію. Імітації діяльності. Здатної навіть політично стурбовану публіку зацікавити хіба що в разі звільнення Табачника. Про решту, мабуть, і не згадають. Бо від зміни табличок на міністерських кабінетах ніхто насправді не чекає на жодні принципові зміни. Ніхто змін, взагалі-то і не обіцяє. Це вам не виборча кампанія. Але, найголовніше, ніхто у верхах змін і не хоче. В усякому разі, таких, які б зачепили інтереси самих можновладців. Спокій (щоб не говорити - застій) залишається їх головним бажанням. Якого ніхто і не думає побоюватися.
Чи варто дивуватися, що вся активність на Печерських пагорбах зводиться до нехитрого принципу "нам би день простояти, та ніч протриматися". До травневих свят. До осені. До виборів. Але саме "протриматися". А там, мовляв, видно буде. Як невдалі пасажири повітряної кулі, які намагаються утриматися в повітрі, викидаючи час від часу за борт мішки з баластом. Якщо зробити це вчасно - балон може навіть піднятися. Ненабагато. І ненадовго. Але надовго і не потрібно. Правда, куля при цьому нікуди не рухається. А повітря остигає. І набагато швидше, ніж цього хочеться пасажирам...
Олексій Мустафін
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
